«Незбагненне серце, том 2»

ШЛЯХ ДО ЩАСТЯ В ДОМІ

ПУБЛІЦИСТИКА

МИ Й НАШІ МАТЕРІ

Щоб не виглядало так, що я, маючи на меті обвинувачувати рідну маму, вибрала до цього форму статті, скажу, що мало серед моїх знайомих знаю таких жінок, яких могла б шанувати, як свою маму, а вже нікого так у світі не люблю, як її...

Я хочу говорити про наших матерів: про мою, про твою, товаришко, про матерів наших приятельок. Всі вони мають одну спільну прикмету: всі вони, без винятку, на кільканадцять літ старші від нас. Кільканадцять літ різниці між двома жінками, коли молодшій з них перейшло вже добре поза двадцятку, власне, не повинно б бути ніякою перешкодою на дорозі до їх приязні. А прецінь дуже мало між нами є таких, що могли б почванитися приятельськими відносинами зі своєю мамою. Здається мені, ми не погоджуємося із собою не як жінки, але як представниці двох поколінь: передвоєнного й повоєнного.

Наші матері хоч силою обставин нібито й примінилися до нових часів, одначе підсвідомо живуть ще далі «старими добрими часами». Незрозуміло для них, наприклад, що можна хотіти вийти заміж за чоловіка, що не має коли вже не державної (треба подумати й про якесь забезпечення на старі літа), то бодай якоїсь «сталої» посади.

Ще не привикли жити думкою «з дня на день», ще не годні погодитись з тим, що тепер взагалі нічого «сталого» на світі нема.

Не можуть зрозуміти (пощо в такім разі загалом заміж виходити?), що можна вийти заміж і не мати свого «дому», цебто кількакімнатного помешкання із всіма його додатками, а мешкати на «кавалєрці», їсти обіди в ресторані, а «сімейну» вечерю на примусі варити.

Ми не вміємо (а може, й не стараємося?) переконати їх, що тепер такий «час духу». Аргументів, які б промовляли за можливість подружжя навіть тоді, коли «він» без «сталої» посади, ми не висуваємо в балачках зі своїми матерями.

Аргументи ці, може, надто інтимні, а матері наші не привчили нас до інтимних балачок зі собою. Вони, мусимо сказати собі правду в вічі, стидались нас навіть тоді, коли ми майже дітьми ще були. Пригадаймо собі, з яким фальшивим, просто кари гідним соромом відносилися вони до нас в перших об’явах нашого дозрівання! Пригадаймо собі, скільки-то з нас, не ознайомлені з цим природним процесом, ховалися з першими його проявами, як з чимось ганебним, понижаючим? Усвідомім собі ще раз ту гаму терпінь і упокорень, що мусили ми перейти тільки тому, що наші матері соромилися освідомити нас.

Не хочу бути злосливою, але це правда, що природа мститься: коли наші матері нарікають тепер, що не мають у своїх дорослих доньках приятельок — то в великій мірі вони самі цьому винні.

І коли ми з роками зуміли придбати собі приятельок, коли устійнили вже свій світогляд, так мовити б, стали вже на твердім грунті, матері наші з роками багато дечого з того, що ми придбали, втратили.

І багато з них почувається такими самотніми тепер, як ми у свої чотирнадцять років.

І тому саме нашою повинністю є не дати їм відчути тієї самотності, що її приносять із собою старші літа.

Стараймося зблизитися до своїх матерів і пам’ятаймо, що їм тепер більше потрібна щира приятелька, як добра донька. А що найголовніше — не робім їх понад вік старими! Не забуваймо, що душею вони ще довго зістануться молоді: не затроюймо їм останніх теплих днів їхньої осені! Не підсміхаймося глумливо, як застанемо маму перед дзеркалом. Навпаки, переломім у них фальшивий встид (дуже часто власне з огляду на «дорослі доньки») щодо дбання, скажімо, про свій чепурніший, молодечий вигляд.

Не відносімся до них вічно, як до «старших», не замикаймо перед ними дверей, коли прийдуть до нас наші молоді приятельки й приятелі.

Навпаки, «втягаймо» їх у своє молоде товариство — і переконаємося, що вони можуть зовсім добре пристроїтися до тону «молодих».

Для мене особисто немає більше радості над ту, коли можу свою маму бачити в гурті своїх приятельок, веселу й таку, як і вони, розбавлену. Попробуймо зблизитися до своїх матерів не тільки в їх, але й у своїм власнім інтересі: будемо мати в них найщиріших на світі приятельок.

А кажуть, що сьогодні за щирого приятеля так тяжко...

ЗА ПРИРОДНЕ ПРАВО ЖІНКИ

Хочу використати ту обставину, що маємо свою окрему дівочу газетку, й на шпальтах її торкнутись питання, для якого немає місця в ніякій іншій газеті.

Хочу з своєї точки зору відповісти й почути відповідь наших читачок на одне драматичне питання: чи ми, сучасні дівчата, є нормальним чи анормальним явищем нашої суспільності?

Так багато говориться між нами про визволення жінки-людини, про поступ жіночого руху, про конкретні досягнення сучасної жінки на тім полі, що мимохіть, коли слухаєш того всього, завидуєш тій з XX віку жінці. А коли усвідомиш собі, що це саме ти є тією з XX віку жінкою, то почуваєш якусь своєрідну гордість за свій рід.

Мені особисто важко здобутись на гордість за діла, що до них не приложила я рук, тому я лише завидую тій з XX віку жінці. Завидую тому, бо я (я почуваю це!) не буду ніколи жінкою з XX віку. Я не почуваюся добре серед тих обставин, серед яких доводиться жити сучасній жінці. Точніше, сучасній дівчині.

Назвіть мене провінціалкою, затурканою консерваторкою, як хочете, я однаково відчуватиму всю анормальність наших днів.

Ось вам я: маю двадцять і кілька літ. Точніше, мені не багато вже до тридцятки. Я – незаміжня. Хочу сказати, що досі незаміжня. Проте ніхто навіть за моїми плечима не називає мене «старою панною», бо ж тепер майже ні одна не виходить скоріше, як у тридцять літ, заміж. Кажуть, що це навіть подекуди й «модно» – не спішитись виходити заміж.

Зрештою, прогули вже ті часи, коли єдиним ідеалом дівчини було вийти чим скоріше заміж. Адже я, жінка XX віку, маю перед собою інші завдання й ідеали. До того ж я зовсім не відчуваю тягаря своїх двадцять і кількох літ. Чого ж? Займаюся спортом так само, як моя п’ять літ від мене молодша товаришка, так само одягаюся, як вона, у такій самій мірі, що вона, віддаюся забавам і подібним розривкам – і так само почуваюся, як вона, п’ять літ від мене молодша.

Ідучи за потребою хвилі, працюю на себе. Правда, уділювання лекцій у формі помочі в шкільній науці не можна назвати аж «працею на себе», але все ж таки це дає мені почуття життєвої самовистачальності й зв’язану з тим радість життя. Маю судженого, але про це краще не говорити. Ми не можемо ніколи побратися, бо я не маю нізвідки запоруки, що в черговім році діти будуть знову погано вчитись, і я буду мати запевнений «верстат праці», а з платні мого судженого нас двоє не може ніяк вижити. Зрештою, що найважливіше, його прийняли на посаду до одної із наших інституцій саме під умовою, що він не буде ніколи женитися. Це ж зрозуміло, що нежонатий урядовець матиме далеко менші вимоги, чим жонатий. Ну, такі, мушу признатись, кари гідні, консервативні думки про подружжя приходять мені доволі рідко до голови. Просто нема місця на них: засідання, підготовка до традиційних концертів, збірки, спортивні імпрези, анкети, комітети – це все до того ступеня забирає мій час, що буквально втрачаю почуття своєї індивідуальності. Відчуваю, що я – це тільки дрібна частинка колективу. Так вимагає потреба наших днів, такий темп нашого віку.

Часом тільки прокидаються в мені звідкись думки, що за них повинна би соромитися жінка XX віку. Та я не можу соромитися їх, бо вони – це моє первісне, те істотне «я». В такі хвилини почуваю, що тільки вони рідні мені, все інше чуже, вмовлене, накинене. У такі хвилини прокидається в мені голод за дитиною. За тією манюсенькою істоткою, що її мала би я зі себе народити. Інколи голод той такий дошкульний, що, зустрівши на вулиці маму з візочком, відвертаю з болю очі: я могла би вже теж таку дитинку мати, але я не буду її мати ні за рік, ні за два...

З острахом думаю тоді про своїх двадцять і кілька літ: коли ж успію я виховати ту дитину? Ще рік, ще два, ще три, і я знайдуся в тім віці, коли родити першу дитину буде небезпечно. Мені приходить на думку та велика різниця між мною й моєю дитиною: я буду вже стара на повірницю душевних турбот своєї дитини, й моя дитина мимохіть шукатиме собі повірниць поза плечима своєї мами.

У такі хвилини будиться в мені й туга за чотирма стінами «свого» дому. І так хотілося б одного дня, замість бігти на зарібкову працю, залишитися в «своїм» домі, закасати по лікті рукави й узятись за роботу, що її від віків сповняли мої прародички, – виховувати дітей і варити їсти чоловікові.

У такі хвилини, простіть мені, невдячній, піонерки жіночого руху, здається мені, що всі свої права, всю свою самостійність віддала би без жалю за один твій усміх, моя дитино ненароджена!..

Це є причини, чому я не можу назвати сучасну жіночу молодь нормальним явищем нашої суспільності. Інколи мені здається, що вся самовистачальність жінок, ця зарібкова праця, що нею вони так чваняться, – це в великій мірі насильство над жіночістю нашої натури.

Ненормальні ці часи, що не дозволяють нам своєчасно виходити заміж і стати матерями, ненормальне й те, що, ставши матір’ю, ми примушені зоставляти своїх дітей під опікою чужих людей, а самі йти на заробітки.

Мені здається, що боротьбу за рівноправність ми маємо вже за собою. Тепер слід нам видвигнути новий клич боротьби: боротьбу за природне право жінки!

Статейку цю кидаю між наших читачок як дискусійну: що ви на такі консервативні думки, сестри?

МИ Й НАШІ ХЛОПЦІ

(Відгук моїх з вами балачок, приятелю!)

Хіба ж не дивне це: наші матері вважають, що ми завільно, занадто по-товариськи поводимося з хлопцями, а ми їх майже не знаємо. Вони нас теж не знають.