«Переходимо до любові»

В³дтод³, як стала в³дома моя розпов³дь «З погляду в³чност³», що ¿¿ можна було б назвати «Жити в зал³з³!», мен³ довелося почути багато ц³кавого. Мене, тобто Дмитра Череду, називали «образом нового роб³тника», ³нш³ вважали, н³би я ще й не народжувався взагал³, а виступаю ненароджений, в³д ³мен³ молодих роб³тник³в прийдешнього, мене називали «вчорашн³м восьмикласником ³ принциповим недоуком», а один доктор наук, ухопившися за мо¿ самокритичн³ слова про «недовихован³сть ³ недовчен³сть», заявив, що в цьому б³льше глузду, н³ж у т³м, що ми одержали Лен³нську прем³ю.

Але поки тривали ц³ глибокодумн³ балачки, життя не стояло на м³сц³, я вже в³д³йшов од сво¿х восьми клас³в на ц³лих десять рок³в, в³домо ж, що найостанн³ший дурень може чогось навчитися за такий час, а мене оточували люди далеко не останн³, в чому кожен маº змогу переконатися, коли я в сво¿й розпов³д³ перейду до любов³.

Тут виступають так чи ³накше вс³ т³, хто виступав у розпов³д³ «З погляду в³чност³», а ще:

Англ³йський кап³тал³ст

Товариш Книш

Клементина

Мар³я — Мр³я

Кривцун

Держикрай

Валер³я та ³нш³, яких завжди повно в нашому житт³, надто ж там, де щось роздають таке, чого ¿м не перепадаº.

Тягар популярност³, нав³ть розд³лений на трьох, однаково важкий для таких молодих плечей, як у мене. Насправд³ ж вийшло так, що й на трьох воно якось не под³лилося, бо м³й дорогий друг ªвген, не витримавши удару, завданого йому Алею, все-таки повернувся до своº¿ дипломат³¿, а ³нженер Льоня Шляхтич належав до людей, як³ не надаються до популяр пост³ вже в силу свого характеру або ж закон³в природи, як сказав би доцент Крижень. Отож виходить, що вся популярн³сть припадала на мене,— в³домо ж ус³м, який малий, коли не сказати м³зерний, внесок зробив я в ту справу з хитрими трубами. ²дея належала Шляхтичу, наукове обгрунтування — Гриш³ Фрус³ну, техн³чне виконання — ªвгенов³, а мен³ що? Сп³вчування, помагання, плутання п³д ногами ³ роззявляння рота? Тепер лауреатське звання вс³х нас зр³вняло, сказати б, зн³велювало, або, як сказав би доцент Крижень,— з³нтегрувало, ³ внасл³док ц³º¿ ³нтеграц³¿-н³веляц³¿, коли вс³ мо¿ товариш³ розскочилися хто куди — той у св³й ³нститут, той у дипломат³ю, а той у скромн³сть, я лишався самотою ³ мав п³дставляти сво¿ молод³ плеч³ п³д оту загадкову ³ в³длякуючу популярн³сть.

Ще коли б це д³ялося якихось п'ятнадцять-двадцять рок³в тому, то, може б, воно й легше було. Бо тод³, як уявляºться мен³, громадська слава й популярн³сть обмежувалися сид³нням у презид³ях ³ надиманням щ³к. Але ж було це, вважайте, ще до моº¿ ери, а тепер не те. Тепер з³ сфер чисто оф³ц³йних все переносилося в щоденне життя, щохвилини тебе м³г зустр³ти хтось знайомий чи незнайомий ³ почати розмову про таке, що тоб³ ще вчора й не снилося. ² ст³й, в³дпов³дай, надимай, брате, не щоки, а вс³ сво¿ розумов³ зд³бност³, бо ти ж популярний, бо ти ж лауреат, бо ти ж представляºш сво¿х достойн³ших товариш³в. Ось так.

Колись, бувало, доцент Крижень, зустр³чаючи мене, поблажливо змахнувши рукою, по-пан³братськи м³г спитати на ходу: «Ну як, Череда, гризеш гран³т науки?» — «А к³нчаю тринадцят³ курси!» — см³явся я. На тому й к³нець особистим контактам.

А тепер довелося мен³ мати з доцентом Крижнем розмову в межах моº¿ популярност³, бо товариш доцент, як натура витончено-наукова, виявив у цьому план³ чутлив³сть, яка могла перевершити нав³ть чутлив³сть Токового.

Доцент Крижень н³коли не ходив самотою. Завжди довкола нього крутилося к³лька супутник³в. Н³чого дивного: з тих п³р, як людство розд³лилося на тих, хто складаº екзамени, ³ власне екзаменатор³в, завжди знайдеться достатня к³льк³сть охочих одержати оц³нку бодай трохи вищу за незадов³льну. А в нашому м³ст³ саме доцент Крижень належав до тих, у чи¿й влад³ й вол³ було роздавання оц³нок таких ³ сяких, тобто в³н був у цьому незалежний, мов бог у сво¿х милостях ³ карах, а вс³ ³нш³, таким чином, залежали в³д нього — тому й крутилися.

Ну, та цього разу виходило мовби так, що неспод³вано сам доцент став залежний в³д когось, бо, недбалим рухом руки в³дпустивши вс³х сво¿х сател³т³в на волю, в³н попрямував мен³ назустр³ч, щоправда, не кинувся до мене з об³ймами, нав³ть не всм³хнувся за звичаºм, а досить заклопотано, я б нав³ть сказав, стурбовано промурмот³в до мене:

— Слухайте, Череда, нам треба поговорити.

— Раз треба, то треба,— згодився без звол³кань я.

— Запрошую вас у «Вербичку»,— сказав Крижень.

«Вербичка» — це в нас кафе в центр³, коло пошти. У нас тепер у м³ст³ все маº легк³ й весел³ назви: кафе «Вербичка», ресторан «Мар³чка», магазин «Черевички». Очевидно, вс³м отим дядькам, як³ вигадували назви, не хот³лося в³дстати в³д веселих вигадник³в, що назвали по¿зд в³д Донецька до Киºва «Вугольок», а в³д Курська до Москви нав³ть «Соловей»!

«Вербичка» — то й «Вербичка». В мене був в³льний час, а коли маºш в³льний час, то якось не хочеться протестувати проти дружн³х пропозиц³й, до того ж висловлюваних таким ученим чолов³ком, як Крижень.

А ще мен³ було ц³каво: що ж доценти п'ють — каву, чай а чи щось таке, що в н³с шпигаº? За таку несерйозну ц³кав³сть я був покараний в³дразу, щойно ми вс³лися за пластмасовий столик. Бо доцент Крижень, поставивши бокаса свою розк³шно-вчену голову, обдарував усм³хом тоненьку кельнерку, отримав од не¿ усм³х порозум³ння, ³ за якусь хвилину перед нами поставлено... по ц³л³й гор³ морозива.

— Що це? — спитав я трохи спантеличено.

— Морозиво,— сказав Крижень.

— Але ж тут його ц³лий к³лограм!

— Помиляºтесь, Череда, всього лиш чотириста грам³в. Я завжди з'¿даю саме ст³льки для загартування горла ² тих — як ¿х? — гланд... Окр³м того, морозиво — досить поживна р³ч. Будучи ж, як вам в³домо, старим парубком, я повинен, так би мовити, сам дбати про своº прохарчування ³ не можу споживати продукти малокалор³йн³. Морозиво — р³ч ун³кальна. Нав³ть парадоксальна, бо в т³л³ вашому з крижаного холоду морозива витворюºться тепло. Це всупереч ус³м законам природи, що д³ють повсюди, як вам в³домо, неухильно й неминуче. Та ви ¿жте, не слухайте мо¿х теревен³в, ¿жте й насичуйтесь. Я ж хот³в з вами поговорити про ³нше.

Я трохи поколупався в морозивн³й гор³, ¿сти цю п³дсолоджену кригу мен³ не хот³лося.

— Щодо гланд,— сказав я для п³дтримання розмови на вченому р³вн³,— то вони потр³бн³ не людям, а х³рургам. Так само, як сл³па кишка. Х³рурги повинн³ мати щось для в³др³зування, ³накше нав³що ж вони? Так само як для доцент³в потр³бн³ завжди будуть дурн³ набит³ ³ дурн³ ще не набит³ наукою, тобто не напхан³ вс³лякими назвами, датами, цитатами...

Доцент Крижень враз засумував, аж зчорн³в на виду.