ВАСИЛЬ БИКОВ
Знак біди.
Час і люди мало що залишили від колись розкішної хутірської садиби. Тільки де-не-де визирали на поверхню її поодинокі останки: наріжний камінь підмурка, притоптаний горбочок битої цегли та дві гранітні приступки біля колишнього входу до сіней. Оте припоріжне каміння лежало там же, де й сто років тому, і маленькі руді мурахи, які десь недалечко вподобали собі притулок, діловито снували по нижній приступці. Вільшняк із яру, одхопивши добрий шмат хутірського поля, підступив до самої садиби, на місці комірчини по-царському розрісся густий кущ свербиусу[1], оточений буйним поростом лопухів, кропиви, малини. Від криниці не залишилось нічого, зруб, мабуть, зогнив чи його розтягли люди, вода, нікому не потрібна, зникла в земних глибинах. На розі колишньої хати непомітно вилізла з бур’янів колюча груша-дичка, — може, паросток від колишніх груш-спасівок, а може, випадкова самосійка, занесена з лісу пташками.
З дороги, від гостинця, мало що видавало тут колишню садибу, хіба що одна з двох лип, які розкошували колись біля хутірських воріт. Другої давно не було, а та, що залишилась, мала жахливий вигляд: обпалена та однобока, з товстим присадкуватим відземком, у якому зяяла широка щілина дупла, вона не знати як тримала на собі кілька могутніх гіллястих конар[2]. Пташки, що іноді прилітали з лісу, чомусь ніколи не опускались на її гілля, воліючи сідати на високі вільхи поруч. Ворони, може, щось пам’ятали, а може, своїм пташиним інстинктом відчували у цьому дереві лиховісну прикмету нещастя, знак давньої біди. Цей фатальний знак лежав тут на всьому: на зітлілих рештках садиби, на розкішних заростях лопухів та кропиви, на самовдоволеній неприступності колючого свербиусу і навіть мізерній, з покрученим гіллям дичці. І тільки тоненька молода липка, яка оце щойно викинула до сонця свої перші листочки, у беззахисній своїй відвазі здавалася гостею з іншого світу, втіленням надії і нового, іншого життя.
Мабуть, решта все належало тут минулому, підкорене тліном і небуттям.
Усе, окрім непідвладної часові всеосяжної людської пам’яті, з її одвічною здатністю перетворювати минуле в теперішнє, пов’язувати сучасне з майбутнім…
Комментарии к книге «Знак біди», Василь Быков
Всего 0 комментариев