«Ген воїна»

Руслан Горовий

Ген воїна

Твори Руслана прочитуються навіть не на одному подиху, а на одній сльозі. Бо після його оповідань про звичайні людські долі у горлі чомусь здавлює, а в душі наче виполоскано.

Вміння співпереживати дає можливість Автору побачити живі, гострі, бурхливі почуття навіть у буденних, на перший погляд, історіях. А режисерський досвід надає розповідям Горового дивовижної ясності деталей і справжньої кінематографічності — «картинки» з книжки ще довго стоять перед очима після прочитання.

Нижче неба

І почуєш грізну борню волі,

І вкриється кров’ю битий шлях.

Будуть хлопці йти суворочолі

В сіруватих, наче ніч, рядах.

Борт падав. Усе відбувалося саме так, як бачилося не раз у Славкових снах. Зараз, коли ракета щойно влучила у двигун, здавалося, що все минеться, хотілося вірити, що все під контролем. Проте Славко точно знав, що станеться далі.

В уяві з’явився образ інструктора училища. Той стояв в аудиторії біля схем із зображеннями вертольотів і повчав курсантів:

— Слухайте уважно, панове курсанти, бо будете відпрацьовувати це на стимуляторі.

Інструктор був чоловіком кремезним, мав густе чорне волосся, такі ж густі й чорні вуса і яскраві зелені, наче перша весняна трава, очі.

— Якщо ракета потрапляє сюди, — тицьнув указкою на схему «Мі-24», саме його вертольотчики називали «крокодилом», — то у дев’яноста відсотках випадків заклинює двигун, а це означає, що ви можете втратити контроль над машиною. Відразу переходьте у режим авторотації і намагайтеся посадити вертоліт.

Позаду згори, з боку двигуна, почулося цокотіння. Славко зрозумів, що десь у середині його залізного друга скоїлося непоправне. Він іще жив, дихав, однак його вже судомили передсмертні конвульсії. Засвітилося табло системи попередження та одночасно спрацював голосовий інформатор. Жіночий, з металевими нотками, голос, який льотчики між собою кликали Наташею, доповів: «Пожежа лівого двигуна».

Салон вертольота наповнювався димом, машина накренилася вправо.

«Що далі, то гірше, отже, ракета, окрім двигуна, пошкодила ще й лопаті основного гвинта», — зробив висновок Славко. Ковзнув поглядом убік, за кабіну.

Внизу розкинулося жовте поле, по якому, здавалося, пливли голівки червоних маків. «Маки, — майнуло в голові, — звісно ж, маки!»

— Ой, не пристосована ти, Янко, до життя! — Славко підхопив дівчину на руки і поніс від дороги у житньо-макове поле. — Була б розумнішою, знайшла би собі полковника-штабіста, який лише папірці підписує та накази роздає.

Хлопець ніс свою дорогоцінну ношу навпростець полем у бік невеличкого озерця, оточеного вербами. Янка увіткнулася підборіддям у його плече, однією рукою обхопила шию коханого, а другою торкалася червоних маків, неначе гладила поле. І щасливо посміхалася.

— Та тепер уже пізно, — вів далі Славко, — тепер уже все. Тепер ти — моя законна дружина довіку. Так?

Він торкнувся пальцями дівочого тіла, жартома полоскотав.

— Та так, — засміялася Янка. — Ой, лоскітно, припини.

— Як це ти офіцеру відповідаєш? — сміявся та продовжував лоскотати Славко.

— Ой, пробач. Так точно! — дівчина звивалася від лоскоту, наче вуж.

— Отак би одразу, — Славко припинив лоскотати. Він саме приніс Янку на берег.

— Ставай отут, — поставив її на пісок, — і слухай уважно. Тепер ти моя половинка. Я маю і буду тебе захищати. Від звіра чи людини, захищати на землі і в небі. Тепер можеш взагалі нічого не боятися.

— Увага! Пожежа лівого двигуна! Увага! Пожежа лівого двигуна! — розривалася «Наташа».

Славко намагався втримати гелікоптер рівно. Висотомір показував тисячу триста метрів.

— Вовчику, у нас пожежа, стрибай, доки є висота, — Славко бачив, як спереду в кабіні заворушився штурман.

— Славо, а ти?

— Давай, це наказ! Я тримаю машину, — Славко відчував, що «крокодил» із кожною секундою все менше слухається штурвала, — Та стрибай же, Вовчику, доки висота дозволяє, не тягни!

Дим заповнив салон. Славко рвонув ручку і відчинив дверцята кабіни. Потік повітря на мить розвіяв димову завісу — штурмана попереду вже не було.

«Ну, хоч так», — подумав Славко. Гелікоптер швидко наближався до землі. У якийсь момент Славко побачив посеред оцього жовтого з червоними цятками моря відблиск неба. По правому борту внизу було невеличке болітце.

— Ет, шкода, не дотягну… — промовив чи подумав Славко.

Від початку навчання в училищі Славко час від часу бачив уві сні, що його борт падає. Щоразу він прокидався серед ночі в холодному поту після того, як його «Мі» з розгону врізáвся в землю.

Хлопець ішов на кухню, вмивався, а потім намагався аналізувати, що зробив не так, чому не зміг врятувати машину. Завжди одне й те саме. Влучання ракети, пожежа, зупинка двигуна. Крен праворуч, завалювання і некероване падіння. Пізніше, коли він одружився з Яною, вона, бувало, вранці знаходила його у роздумах на кухні. Славко пускав у вікно цигарковий дим і навіть не помічав її приходу.

— Знов розбився? — Янка куйовдила йому волосся.

— Знов, — Славко силувано посміхався і гасив цигарку. — Та це лише сон. Йди до мене, люба. Я тут живіший від усіх живих.

Усю останню зиму Славко був на Майдані. Восени, коли у Києві побили студентів і зібрався величезний майдан, він вирішив звільнитися з війська, щоби долучитися до майданівців. Утім, командир виявився людиною розумною і порвав його рапорт.

— Не поспішай. Гадаєш, ти один такий? Іди на лікарняний — зателефонуй Бранчуку в госпіталь, він допоможе.

Янка плакала, мовляв, глянь, що там коїться, не дай Боже — вб’ють. Славко, як міг, втішав:

— Ну, подумай сама, дурненька, хто ж, як не кадровий офіцер, має протистояти іншим людям у погонах? Це без мене там усіх повбивають.

Уранці Славко ще з одним знайомим уже їхали до Києва. У наплічнику мав узяті на складі під «слово офіцера» старі «броник» і каску.

На Майдані він відповідав за побудову та охорону периметру спершу з боку від Михайлівського. Потім перемістився зі своєю сотнею на Грушевського. Пізніше, у лютому, в найстрашніші дні, перебував біля консерваторії.

Йому пощастило. Єдиний раз зачепило шию на Грушевського, та й то гумою. Куля влучила справа в шарф над ключицею і зрикошетила вгору під каску. Славко попервах навіть не збагнув, що сталося, — відчув удар, а вже пізніше дістав специфічної форми шматок гуми, який застряг під кріпленням.

У день розстрілу Майдану він відтягував поранених товаришів з Інститутської, і вже подумки попрощався і з рідними, і з Янкою. Однак, Бог милував, у нього не влучили. Він так і не зміг зрозуміти, яким чином невідомий снайпер обирав собі мішені і чому оминув його.

Коли на Майдані прощалися з полеглими товаришами, він зголосився відвезти тіла трьох убитих на Львівщину. Там провів їх в останню путь і вирішив не повертатися на Майдан.

— Знаєш, Янко, — Славко із насолодою смакував картоплю з котлетою, — далі вже вони самі впораються. Головне ми зробили — вигнали гадів.

День, коли командир викликав Славка і розповів про антитерористичну операцію на Донбасі, був похмурим. Із неба лляло.

— Давай відверто, Слав, — командир стояв у півоберта до вікна і курив, — зараз я шукаю добровольців. Однак, це поки що. Я певен, що незабаром усі ми туди підемо. За наказом. Кордони з Росією в Луганщині фактично є лише на папері. Через них сунуть бойовики. І не лише росіяни, а й чечени. Вони озброєні, обстріляні.

Командир відійшов від вікна і загасив цигарку в попільничці на столі.

— Це вже справжня війна, синку. Майдан був лише квіточками. А наразі — ягідки. Післязавтра відправляємо перші три борти. Будуть перевозити десантників, прикривати з повітря, себто робитимуть те, що потрібно. Йди, зважте з дружиною, і завтра приходь із відповіддю.

Янка чекала чоловіка під козирком на ґанку. Вона одразу відчула, що скоїлося те, чого вже не змінити. Славко повільно йшов під зливою до будинку, а Янка дивилася на його мокрий силует, що наближався крізь стіну води, прикривала долонею рота і беззвучно плакала.

Він піднявся на три приступки і завмер. За мить Янка кинулася йому назустріч. Невідома сила, яка до останнього утримувала її і не давала плакати вголос, зникла, і подвір’я сповнилося жіночим риданням.

— Я хочу, щоби ти пішов у церкву і сповідався, — Янка стояла в дверях кімнати і дивилася, як чоловік збирає наплічника, — мені так буде спокійніше.

— Сонечко, — Славко кинув одяг на ліжко і підійшов до неї, — ти чого? Ти мені більше не віриш? Я не загину, я он і на Майдані був у самому пеклі — і нічого. Ну? Чого ти?

— Майдан, то не війна. На війні ти щомиті будеш під прицілом.

— Давай так: я повернуся, і ми разом сходимо до храму. А поки що піди сама. Як я полечу, ти йди. Іди й попроси, щоб Бог прикривав мій борт згори, добре?

— Тю, дурне, — Янка жартома стукнула Славка кулачком у груди, — ляпаєш що попало.

— Зате ти посміхнулася, — обійняв її Славко, — а це для мене головне.

Він притягнув дружину до себе, обхопив її обличчя долонями і поцілував. Спершу в губи, потім в очі, а потім знову в губи. Янка притислася до чоловіка. Її руки гладили його плечі, спину. Здавалося, вона ніколи і нікуди його не відпустить.