«Журавлиний крик»

Журавлиний крик (fb2) - Журавлиний крик (пер. Галина Іванівна Петровська) 1210K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Василь Быков

Василь Биков

ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

Повісті

Вірність правді

Передмова А. Яскевича

Повісті «Журавлиний крик» і «Пастка», з якими молоді читачі ознайомляться в українському перекладі Галини Петровської, що тонко передає їх художній колорит, — це, по суті, два фрагменти з великої книги про війну, яку ось уже три десятиріччя, не зраджуючи теми, пише колишній фронтовик, нині відомий білоруський письменник Василь Биков.

«Журавлиний крик», написаний наприкінці 50-х років, був, власне, першим твором, зі сторінок якого білоруська проза заговорила правдивою мовою про війну. Читачі були вражені й зачаровані своєрідною творчою манерою, що глибоко відтворювала сувору дійсність воєнного часу.

Письменник уже тоді з молодою рішучістю намагався осмислити відкриту сьогодні в процесі перебудови драматичну передвоєнну реальність, яка ускладнила хід війни, штовхнула одних, таких, як Пшеничний та Овсєєв у «Журавлиному крику», Чернов у «Пастці», до табору дезертирів і зрадників і з тим більшою неминучістю й грізною простотою поставила основну масу радянських людей перед необхідністю величезного жертовного подвигу, пам’ять про який увійде у віки.

Різних людей звела доля на невеличкому залізничному переїзді в повісті «Журавлиний крик». Залишені в ар’єргарді шість бійців дістали наказ перекрити на добу дорогу. Кожен розуміє безнадійність свого становища. Ще напередодні бою дезертирує Пшеничний. Відкинутий суспільством як куркульський елемент, він давно втратив віру в справедливість, озлобився на життя. За ним залишає бойовий рубіж егоїст Овсєєв. Але тим яскравіша краса подвигу решти чотирьох: старшини Карпенка, людини рідкісної життєвої стійкості, незграбного бійця Фішера, відірваного війною від викладацької кафедри і улюбленого мистецтва, веселуна й жартівника Василя Свиста, що колись відсидів строк за зв’язок з лихою компанією, але на початку воєнної грози пішов добровольцем на фронт. Особливо зворушливий у цьому нелюдському випробуванні життям і смертю образ, по суті, ще підлітка, «соромливо щирого» Василя Глечика. Йому, приголомшеному власним пострілом по Овсєєву, що втікав з бойової позиції, наприкінці визначеної доби, мов тому самітному журавлику, що відстав від ключа, одному судилося зустріти наступ ворожої колони.

Проблему морального вибору й стійкості людського духу Биков розв’язує і в повісті «Пастка». У воєнних обставинах, нерідко гранично суворих, вибір обертається для людини необхідністю, коли вона змушена вирішувати «бути чи не бути».

Після атаки, що захлинулася під шквальним вогнем, командир роти Орловець, недавно призначений на посаду з штабних офіцерів, усю досаду зганяє на підлеглих. Наслідком бурхливої сутички між Орловцем та командиром взводу Климченком і стало те, що останній в атаці виривається вперед і, поранений, попадає в полон до гітлерівців. Німецький запроданець Чернов намагається зломити лейтенанта тортурами, а коли йому це не вдається, чинить розправу. Захопивши список особового складу, що був у командирському планшеті, фашисти від імені Климченка передають звернення до його підрозділу здатися в полон, а потім відпускають до своїх, певні, що там лейтенанта неодмінно буде скарано як зрадника.

Письменник не спрощує психологічної розв’язки в заключній сцені. Солдати зустрічають свого колишнього командира гнівними вигуками, ротний ударом валить його з ніг. Саме в цю мить з’являється офіцер з особливого відділу, щоб віддати «зрадника» до трибуналу…

Рятує Климченка від ганьби той самий Орловець, раптом збагнувши драматичну ситуацію, в якій опинився лейтенант. Виявилося, Орловець — людина, хоч і сувора, але справедлива, до кінця віддана обов’язку. Ротний наказує лейтенантові очолити свій взвод. І це ніби відроджує Климченка до життя.

Твори В. Бикова — свідчення філософської зрілості білоруської прози, яка завжди шукала джерело героїзму в постійному подвижництві народу, що підтримується з покоління в покоління його незвичайно великотрудним і жертовним історичним поступом.

Алесь ЯСКЕВИЧ.

Журавлиний крик

Повість^[1]

1

Це був звичайний залізничний переїзд, яких немало порозкидано на сталевих дорогах землі.

Він вибрав тут зручну місцину, де кінчався насип, що проліг по осокуватому голому болотищу, і рейки вкоченої одноколійки бігли по жорстві майже врівні з землею. Битий шлях, сповзши з пагорка, перетинав залізницю й завертав до лісу, утворивши перехрестя, яке люди колись обгородили смугастими стовпчиками й поставили два такі самі смугасті шлагбауми. Поряд самітно стояла оштукатурена будка-сторожка, де в холоднечу дрімав біля напаленої грубки якийсь буркотливий дід-вартівник. Тепер у будці не було нікого. Осінній забіяка-вітер раз у раз рипав її навстіж розчиненими дверима; немов скалічена людська рука, простягнувся до студеного неба зламаний шлагбаум, другого зовсім не було. Ніхто вже не дбав про цю залізничну будовку: нові, куди важливіші турботи обступили людей — і того, хто колись господарював тут, і тих, що тепер зупинилися на покинутім безгоміннім переїзді.

Піднявши од вітру коміри засмальцьованих, обляпаних глиною шинелей, шестеро їх стояло купкою біля зламаного дишля шлагбаума. Тулячись один до одного, вони сумовито поглядали в осінню далечінь і слухали комбата, який ставив їм бойове завдання.

— Дорогу треба перекрити на добу, — хрипким, простудженим голосом казав капітан, високий, кістлявий чоловік із зарослим щетиною стомленим обличчям. Вітер люто шмагав полою плащ-палатки його забруднені чоботи, метляв на грудях довгі мотузки зав’язок. — Завтра, як стемніє, відійдете за ліс. А день — триматися…

Там, у полі, куди вони невесело вдивлялися, височів косогір з дорогою, на яку сипали пожовкле листя дві величезні кремезні берези, і за ним, десь на видноколі, заходило невидиме сонце. Вузенька щілинка світла, прорізавшись у хмарах, мов лезо величезної бритви, матово блищала на небі. Сумне осіннє надвечір’я повнилося сірістю барв, надокучливою холодною вогкістю та всеосяжною тривогою навислої над краєм біди.

— А як же з шанцевим інструментом? — грубуватим басом запитав старшина Карпенко, командир цієї невеличкої групи. — Лопати ж потрібні.

— Лопати? — задумливо перепитав комбат, прикипівши очима до блискучої смужки заходу. — Пошукайте щось самі. Нема лопат. І людей нема, не проси, Карпенко, сам знаєш…

— Та й людей не завадило б, — підхопив старшина. — А то що п’ятеро? І то он один — новачок та цей «учений» — вояки мені! — сердито бурчав він, стоячи боком до командира.

— Протитанкові гранати, патрони до петеера, скільки можна було, вам дали, а людей нема, — не поступався комбат. Він усе ще вдивлявся в далечінь, зачарований сяєвом заходу, і враз, стрепенувшись від задуми, повернувся до Карпенка — мужнього, присадкуватого, широколицього, з рішучими очима й важкими щелепами. — Ну, бажаю удачі.

Він подав руку, і старшина, вже весь у полоні нових турбот, байдуже потиснув її. Так само стримано потиснув холодну комбатову долоню і «вчений» — в окулярах, високий, сутулий боєць Фішер; без образи, щиро глянув на командира другий невдаха, на якого нарікав старшина, — молодий, з ясними сумовитими очима рядовий Глечик. «Нічого, коли бог не попустить, то свиня не вкусить», — безтурботно пожартував петеерівець Свист, білявий, злодійкуватий на вигляд хлопець, у розхристаній шинелі. Поважно подав свою пухлу долоню вайлуватий мордань Пшеничний і шанобливо, пристукнувши брудними підборами, попрощався чорнявий красень Овсєєв. Піддавши плечем автомат, командир батальйону важко зітхнув і, ковзаючи по грязюці, неквапливо рушив доганяти колону.

Вони лишилися вшістьох, огорнені сумом розлуки, і якийсь час мовчки поглядали вслід капітанові, батальйонові, коротенька, зовсім не батальйонна колона якого, розмірено погойдуючись у вечірній імлі, хутко прямувала до лісу.

Старшина був незадоволений, сердитий, в ньому тужливо ворушилась невиразна, щемлива тривога за їхню долю та за ту нелегку справу, заради якої вони лишилися тут. Але він швидко погамував у собі душевну тугу й звично гримнув на людей:

— Ну чого стоїте? Беріться до роботи! Глечик, пошукай, мо', де знайдеш якийсь уламок. У кого є лопатка, давай копати. Поки видно…