«Блакитний Замок»

Блакитний Замок (fb2) - Блакитний Замок (пер. Наталья Михайлевская (tin-tina)) 895K (книга удалена из библиотеки) скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Люси Мод Монтгомери

Лусі Мод Монтгомері

Блакитний замок

Розділ I

Якби не те, що певного травневого ранку дощило, усе життя Валансі Стірлінг склалося б інакше. Вона з рештою родини пішла б на пікнік з нагоди річниці заручин тітки Веллінгтон, а доктор Трент виїхав би до Монреалю. Однак задощило — і тому трапилося те, про що ви почуєте.

Валансі прокинулася рано, у безнадійну, безживну годину саме перед світанком. Спалося їй погано. Тяжко добре спати, якщо тобі має виповнитися двадцять дев’ять літ, а ти незаміжня, притому належиш до суспільного прошарку, де заміж не виходять лише ті, що попросту не можуть знайти чоловіка.

Дірвуд і всі Стірлінги давно вже визнали Валансі безнадійною старою панною. Але сама Валансі все ще не відмовилася від жалісної, маленької, соромливої надії, що Кохання з’явиться на її дорозі. Ніколи аж до цього мокрого гнітючого ранку, коли вона усвідомила, що їй двадцять дев’ять, а жоден чоловік ще їй не освідчився.

Ах, ЦЕ дошкуляло найбільше. Валансі не заперечувала проти того, щоб зостатися незаміжньою. Врешті, це не так страшно, як шлюб з кимось таким, як дядько Веллінгтон, чи дядько Бенджамін, чи навіть дядько Герберт. Але боліло їй те, що вона ніколи не мала шансу стати кимось іншим, окрім як старою панною. Ніхто її не запрагнув.

Сльози напливали їй до очей, коли вона самотньо лежала в ледь сіріючій темряві. Не сміла виплакатися так сильно, як їй того хотілося. Були на те дві причини. Боялася, що плач може викликати новий приступ болю серця, як той, що трапився, коли вона лягала до ліжка, і був сильнішим, ніж досі. А ще не хотіла, щоб мати під час сніданку побачила її почервонілі очі й випитувала про причини цього з настирливістю комариного дзижчання.

«Припустімо, — думала Валансі з понурою усмішкою, — я скажу їй чисту правду. Плачу, бо не можу вийти заміж. Як обуриться мама, хоча постійно соромиться того, що її донька — стара панна.

Але, звісно ж, все мусило бути згідно з правилами пристойності. «НЕСКРОМНО, — Валансі наче чула диктаторський голос матері, — думати про ЧОЛОВІКІВ».

На саму думку про міну матері Валансі пирснула від сміху — вона мала чимале почуття гумору, хоча ніхто з її родини про це не підозрював. Як по правді, то Валансі мала чимало такого, про що ніхто не підозрював. Але цей її сміх не був справді радісним. І от вона лежала, скоцюрбившись, прислухаючись до шуму дощу надворі і з хворобливою відразою приглядаючись, як холодний нещадний світанок вповзає до її незатишної бридкої кімнати.

Бридоту цієї кімнати вона знала напам’ять і щиро її ненавиділа. Огиду викликали в неї жовто фарбована підлога, «гачкований» килимок біля ліжка з гротескним «вигачкуваним» зображенням собаки, який вітав оскалом кожне її пробудження, облізлі темно-червоні шпалери, полупана стеля у затьоках і тріщинах; маленький пощерблений умивальник; занавіска з коричневого паперу в лілові рожі; подряпане і поплямлене старе дзеркало, що спиралося на убогий туалетний столик; банку якоїсь бовтанки, гордо званої potpourri^[1], приготовану матір’ю в часі її міфічного медового місяця; обклеєну мушлями шкатулку з відбитим кутиком, зроблену кузиною Стіклс під час її не менш міфічної юності; подушечку, вишиту бісером, половина якого відпала; тверде жовте крісло; гасло «відійшли, але не забуті», вишите кольоровими нитками довкола старечого обличчя прабабки Стірлінг на фотографії, та інші портрети старих родичів, давно вигнані з нижніх покоїв. Лише на двох були не родичі. Одна зображала мале цуценя, що сиділо під дощем біля порогу. Цей олеодрук завжди робив Валансі нещасною. Чому бідолашне цуценя мокне під дощем? Чому НІХТО не відкриє дверей і не впустить його?

На іншій, доволі вже витертій гравюрі, яку колись тітка Веллінгтон щедро подарувала Валансі на її десяті уродини, спускалася сходами королева Луїза. Дев’ятнадцять років Валансі дивилася на цю гравюру і зненавиділа вродливу, самовпевнену, самовдоволену королеву Луїзу. Але вона не сміла позбутися її. Мати і кузина Стіклс були б вражені цим до глибини душі, або ж, як непоштиво висловилася подумки Валансі, грець би їх побив.

Звісно ж, інші кімнати в їхньому домі теж були огидними. Але внизу ще виглядали сяк-так пристойно. Шкода, однак, було грошей на кімнати, яких і так ніхто чужий не бачив. Валансі інколи здавалося, що вона могла б якось прикрасити свій покоїк і без грошей, лишень би їй це дозволили. Однак мати відхиляла кожну боязку пропозицію і Валансі не наполягала. Валансі ніколи не наполягала. Вона боялася. Її мати не терпіла найменшого опору. Вирішивши, що її зневажено, місіс Фредерік кілька днів ходила б набурмосена з міною ображеної герцогині.

Єдине, за що Валансі любила свою кімнатку, — це те, що могла там бути сама уночі й плакати, скільки її воля.

Врешті-решт, чи не однаково, що її покоїк негарний, якщо вона там лише спить та одягається? Валансі ніколи не дозволяли залишатися наодинці з якоюсь іншою метою. Місіс Фредерік та кузина Стіклс були переконані, що прагнення самоти свідчить про злочинні наміри. Але її кімната у Блакитному Замку завжди була такою, як належить.

Валансі, така затуркана, залякана і приголомшена в реальному житті, мала звичку ховатися у чудовий світ снів наяву. Ніхто зі Стрілінгів, навіть мати й кузина Стіклс, не здогадувався, що Валансі має два доми — огидну червону буду при вулиці В’язів та Блакитний Замок в Іспанії.

Подумки Валансі жила у Блакитному Замку, відколи себе пам’ятала. Була ще зовсім маленькою, коли виявила це. Завжди, заплющивши очі, вона виразно бачила його вежі та прапорці над порослим соснами узгір’ям у серпанку блакитної принади, на тлі заходу сонця в невідомому чарівнім краю. Все в цьому замку було незрівнянно гарним. Коштовності, які личили б королевам; шати з місячного сяйва та полум’я; кушетки з троянд і золота; довгі прольоти мармурових сходинок з великими білими урнами обіч і з тендітними, одягненими в туман дівами, які підіймалися та сходили ними; площі, оточені колонами, серед мирт жебоніли водограї та співали солов’ї; зали із люстрами, які віддзеркалювали лише найгарніших лицарів і найпрекрасніших дам, а сама вона була найпрекраснішою з усіх і лицарі ладні були померти заради її погляду.

Єдине, що давало їй змогу витримати денну нудьгу — це надія на мрії ночі. Більшість, якщо не всі Стрілінги, померли б від жаху, якби довідалися хоч про половину тих речей, які Валансі робила у своєму Блакитному Замку.

Перед усім, там вона мала кількох коханих. Звісно, тільки одного одночасно! Він упадав біля неї з усім лицарським запалом і здобував її прихильність після довгого самовідданого служіння та численних подвигів, а тоді урочисто брав з нею шлюб у великій, оздобленій хоругвами каплиці в Блакитному Замку.

Коли їй було дванадцять, її коханим був чарівний хлопчина із золотавими кучерями та блакитними очима. У п’ятнадцять — він був високим, темноволосим і блідим, та неодмінно вродливим. У двадцять — аскетичним, мрійливим, натхненним. У двадцять п’ять — кимось з чітко окресленою щелепою, дещо похмурим і швидше сильним, аніж красенем. У Блакитному Замку Валансі ніколи не мала більше двадцяти п’яти, але останнім часом її герой здобув рудувато-каштанове волосся, химерну посмішку і таємниче минуле.

Я не тверджу, що Валансі жорстоко убивала своїх коханих, виростаючи з них. Кожен з них просто зникав, коли з’являвся інший. В цьому сенсі Блакитні Замки напрочуд практично влаштовані.

Але вранці того фатального дня Валансі не могла відшукати ключа до свого Блакитного Замку. Дійсність натискала надто сильно, дзявкаючи при її ногах, наче божевільне собача. Вона мала двадцять дев’ять років і була самотньою, небажаною, єдиною негарною дівчиною серед своєї вродливої рідні, позбавленою як минулого, так і майбутнього. Її життя, скільки вона сягала пам’яттю, було сірим і безбарвним, без жодної малинової чи лілової плями хоч десь, хоч колись. А далі її чекає те саме, аж доки вона не перетвориться на самотній прив’ялий лист, що чіпляється за зимову гілку. Момент, коли жінка усвідомлює, що не має нічого, заради чого варто жити — ні любові, ні обов’язку, ні мети, ні надії, — є для неї гіркішим за смерть.

«Отак я й житиму далі — просто тому, що не можу перестати. Можливо, доживу до вісімдесяти, — лячно думала Валансі. — Ми страшенно довговічні. Огидно навіть уявити це».

Вона була рада з того, що падає дощ, точніше, відчувала з цієї причини похмуре задоволення. Такий день не годився для пікніка. Щорічний пікнік, яким тітка та дядько Веллінгтони — їх завжди згадували саме у такій послідовності — відзначали річницю своїх заручин, що відбулися тридцять років тому, останнім часом перетворився для Валансі на справжнє страхіття. З гіркого жарту долі, цей день був також її днем народження, і, відколи їй виповнилося двадцять п’ять, ніхто не дозволив їй про це забути.

Та хоч як вона ненавиділа той пікнік, їй і на думку не спало б збунтуватися проти нього. Як видавалося, у її вдачі не було схильності до бунту.

Вона достеменно знала, що хто скаже на цьому пікніку. Дядько Веллінгтон, якого вона не любила і зневажала, хоча він виконав найвищий припис Стірлінгів, «одружившись із грішми», гучно шепне: «Не думаєш про шлюб, любонько?», а потім зареве від сміху, яким він звичайно закінчував свої тупі вислови. Тітка Веллінгтон, котрої Валансі панічно боялася, розповідатиме їй про нову шифонову сукню Олів та останній ніжний лист Сесіля до неї. При цьому Валансі мусила вдавати таке задоволення й цікавість, наче та сукня й лист були її власними — бо інакше тітка Веллінгтон образилася б. Валансі давно вже вирішила, що кращ