«Людина без властивостей. Том III»

Роберт Музіль 

ЛЮДИНА БЕЗ ВЛАСТИВОСТЕЙ III.  

Книга друга

Частина третя

До Тисячолітнього царства (Злочинці)

1. Забута сестра

Коли надвечір того самого дня Ульріх приїхав до…* і вийшов з вокзалу, його очам відкрився широкий, схожий на мілку улоговину майдан, який в обидва боки розтікався вулицями, й картина ця ледве не боляче вразила його пам’ять; так буває в місцях, що їх ти вже не раз бачив і завжди забував.

«Запевняю вас, доходи скоротилися на двадцять відсотків, а життя на двадцять відсотків подорожчало; виходить — сорок відсотків!» — «А я вас запевняю, що шестиденні перегони — це подія, яка єднає народи!» Голоси ці лунали тепер у його вухах; то були голоси купе. Потім він досить виразно почув, як хтось сказав: «І все ж таки опера для мене — понад усе!» — «У вас це, либонь, — наче спорт?» — «Ні, захоплення». Він схилив набік голову, так ніби хотів витрусити з вуха воду. У потягу було повно людей, а їхати довелося довго; краплі спільної розмови, що просочилися в нього за всю дорогу, витікали назад. Серед радісного пожвавлення й поспіху, з яким прибулий натовп гунув з вокзальних дверей, наче з гирла труби, у майданний спокій, Ульріх перечекав, поки цей потік розпався на окремі краплини, і тепер стояв у вакуумній тиші, що настає вслід за гамором. І одночасно з неспокоєм у вухах, викликаним такою обстановкою, завважив незвичний спокій перед очима. Усе видиме мало в цьому спокої чіткіші обриси, ніж будь-де, й коли він сягнув поглядом через майдан, то в другому його кінці цілком звичайні віконні рами на тлі блідого блиску шибок чорніли у вечірньому світлі так, немовби то були хрести Голгофи. І все, що на вулицях рухалося, відділялося від того, що на них позастигало, не так, як це буває в дуже великих містах. Те, що ворушилося, й те, що стояло на місці, тут вочевидь мало досить простору, щоб розширювати свою значущість. Ульріх звертав на це увагу, як то буває після розлуки, з певною цікавістю розглядаючи велике провінційне місто, де минуло кілька коротких, але малоприємних періодів його життя. У самій природі цього міста було, як він добре знав, щось безрідно-колоніальне. Одна з прадавніх гілок німецького бюргерства, яка кілька сторіч тому потрапила на слов’янську землю, тут захиріла, й тепер про неї нагадувало мало що, крім небагатьох церков та прізвищ; і від колишньої резиденції земського зібрання, чим це місто стало згодом, також не лишилося майже нічого, крім мальовничого палацу, який ще зберігся; але в добу абсолютного правління на цю минувшину осіло щільне напластування імператорського намісництва з його центральними представництвами в провінції, народними школами старшого ступеня й вищими школами, з казармами, судами, в’язницями, резиденцією єпископа, танцювальною залою, театром і всіма причетними до всього цього людьми, а також із торговцями й ремісниками, яких ті люди за собою привели, внаслідок чого врешті розвинулася ще й промисловість, бо вслід за тими першими й другими прийшли й підприємці, чиї заводи й фабрики, стіна до стіни, заповнили передмістя і за наступних поколінь впливали на долю цього куточка землі дужче, ніж будь-що. Це місто мало історію, мало воно й власне обличчя, але на ньому очі не пасували до рота, а підборіддя — до волосся на голові, і все тут було позначене слідами бурхливого, але внутрішньо порожнього життя. Можливо, за якихось виняткових особистих обставин усе це справляло благодатний вплив на щось надзвичайне й незвичне.

Щоб висловитись якомога лаконічніше й бездоганніше, можна сказати: Ульріх відчував якусь «порожнечу душевного наповнення», де людина губиться так, що в неї починає нестримно буяти уява. У кишені в нього лежала дивна телеграма від батька, й Ульріх знав її напам’ять. «Даю тобі знати про свою смерть» — велів сповістити йому старий добродій (чи краще сказати «сповіщав»? Адже саме на це вказував і підпис: «Твій батько»). Його превосходительство, дійсний таємний радник у серйозні хвилини ніколи не жартував; таке химерне формулювання було збіса логічне, адже звістку готував синові він сам, коли, очікуючи власної смерти, писав чи диктував цей текст, воліючи, аби створений у такий спосіб папір набрав чинности тієї миті, коли він випустить дух. Точніше змалювати ситуацію, мабуть, і не можна було, й усе ж від цього дійства, де сучасне намагалося заволодіти майбутнім, дожити до якого вже не могло, відгонило лиховісним трупним духом злісно зітлілої волі!

Розмірковуючи про цей вчинок, що за якоюсь асоціацією нагадував йому просто-таки вмисне неврівноважену вдачу невеличких містечок, Ульріх не без тривоги подумав про свою заміжню сестру, яка мешкала в провінції і з якою він, мабуть, за кілька хвилин побачиться. Він думав про сестру ще в дорозі, бо знав про неї небагато. Час від часу з батьковими листами до нього доходили звичайні сімейні новини, як-от: «Твоя сестра Агата вийшла заміж». Те повідомлення доповнювали подробиці, бо поїхати тоді додому Ульріх не зміг. А десь за рік він уже дістав звістку про смерть молодого сестриного чоловіка; а років, якщо йому не зраджувала пам’ять, за три надійшло повідомлення: «Твоя сестра, мені на втіху, вирішила знову вийти заміж». На цьому другому весіллі п’ять років тому він побував і бачив сестру кілька днів, але пригадував лише, що ті дні були наче велетенське колесо із суціль білих шат, яке безперервно крутилося. Пригадував він і сестриного чоловіка, який йому не сподобався. Агата мала тоді, здається, двадцять два роки, а сам Ульріх — двадцять сім, бо саме тоді він дістав докторський ступінь; отже, тепер його сестрі двадцять сім, і відтоді він жодного разу з нею не бачився й не листувався. Він пригадував тільки, що згодом батько не раз писав: «На жаль, подружнє життя у твоєї сестри, схоже, не завжди складається так, як могло б складатися, хоча чоловік її — прекрасна людина». Траплялося читати й таке: «Недавно мене вельми потішили успіхи чоловіка твоєї сестри Агати». Принаймні про такі речі писав батько в своїх листах, яким Ульріх, на жаль, ніколи не приділяв належної уваги; але один раз — Ульріх добре пам’ятав про це й досі — з несхвальним зауваженням щодо Агатиної бездітности батько пов’язав сподівання, що донька все ж таки задоволена своїм шлюбом, хоч її вдача, мовляв, ніколи й не дасть їй це визнати. «Цікаво, який у неї тепер вигляд?» — подумав Ульріх. Їхній старий батько, який так турботливо повідомляв кожному з дітей про другого, мав одну характерну рису: обох їх він у ще зовсім маленькому віці, відразу після смерти їхньої матері, спровадив з дому; виховувалися вони в різних закладах, окремо одне від одного, й Ульріхові через його погану поведінку часто не дозволяли поїхати на вакації додому, тож сестру він уже, по суті, від самого дитинства, коли вони, до речі, дуже любили одне одного, так до пуття й не бачив, якщо не брати до уваги одного-однісінького, але досить тривалого побачення, коли Агата мала десять років.

Ульріх не бачив нічого дивного в тому, що за таких обставин вони з Агатою й не листувалися. Та й про що вони одне одному писали б? Коли Агата вийшла заміж уперше, він, як тепер пригадував, був лейтенантом і після поранення на дуелі лежав у шпиталі. Господи, яким же він був віслюком! І то не одним, а, по суті, кількома різними віслюками одразу! Бо йому саме спало на думку, що ота лейтенантська пригода з пораненням тут ні до чого: скоріше за все він був тоді вже майже інженером і мав «важливі справи», того ж і не зміг приїхати на те сімейне свято! А про сестру він почув згодом, що вона дуже кохала свого першого чоловіка. Ульріх уже не пригадував, від кого про це довідався, але що, зрештою, означає: «Вона дуже кохала»?! Просто так кажуть. Агата знову вийшла заміж, і другого її чоловіка Ульріх не міг терпіти. Що-що, а це він знав напевно! Не любив він того чоловіка не лише через особисте враження від нього, але й за кілька його книжок, які він, Ульріх, прочитав, і дуже ймовірно навіть, що саме після того не зовсім випадково про сестру забув. Учинив він не зовсім гарно; однак мусив зізнатися собі, що навіть за минулий рік, коли скільки всього передумав, про сестру жодного разу не згадав, як не згадав про неї й після звістки про батькову смерть. Але на вокзалі він поцікавився у старого слуги, який його зустрів, чи приїхав уже зять, і зрадів, почувши, що професора Гагауера очікують аж на сам похорон, і хоч до похорону лишалося днів два-три, не більше, цей час видався йому самітництвом із необмеженим терміном, який він проведе тепер із сестрою так, неначе вони — найрідніші люди на світі. І марно він питав би себе, який тут зв’язок; мабуть, думка про «незнайому сестру» була однією з тих розлогих абстракцій, де знаходять собі місце багато почуттів, котрі ніде не бувають доречні по-справжньому.