«Зібрання творів»

Амброуз Бірс. Зібрання творів. Оповіді про солдатів і цивільних. Чи може таке трапитися?

Ambrose Bierce. The Collected Works. Tales of Soldiers and Civilians. Can Such Things Be?

З англійської переклав Олег Король

Вашій увазі пропонуються твори, що свого часу виходили у трьох найвідоміших збірках Амброуза Бірса, американського класика і творця темної готичної літератури — «Оповіді про солдатів і цивільних», «У вирі життя», «Чи може таке трапитися?»

Інший класик літератури химерного і надприродного, Г. Ф. Лавкрафт, високо цінував творчий доробок Бірса, який певною мірою вплинув і на нього самого. ГФЛ, зокрема, зазначав:

Ближче до справжньої величі перебував ексцентричний і похмурий журналіст Амброуз Бірс, який теж брав участь у Громадянській війні, але вцілів і написав декілька безсмертних оповідань, а потім зник 1913 року в загадковому тумані, немов створеному його власною зловісною фантазією. Бірс був відомим сатириком і памфлетистом, однак своєю літературною славою він завдячує похмурим і жорстоким оповіданням, переважна частина яких пов’язана з Громадянською війною і які складають найяскравішу та найдостовірнішу картину, що будь-коли існувала в літературі. Правду кажучи, всі оповідання Бірса належать до літератури жаху, і якщо багато з них торкаються лише фізичного чи психологічного жаху Природи, то найвизначніші ведуть мову про надприродне зло і вносять значний вклад в американський фонд літератури про надприродне.

Переважна більшість цих оповідань українською мовою публікується вперше.

Перекладено за джерелами:

The Project Gutenberg EBook. The Collected Works of Ambrose Bierce, Vol. II: In the Midst of Life; Tales of Soldiers and Civilians, by Ambrose Bierce The Project Gutenberg EBook. Can Such Things Be? by Ambrose Bierce

Оповіді про солдатів і цивільних

І. СОЛДАТИ

Вершник у небі

Випадок на мості через Совиний струмок

Один із пропалих безвісті

Убитий під Ресакою

Бій у Култеровій впадині

Жорстока сутичка

Прикінчити з милосердя

Паркер Андерсон, філософ

Джупітер Доук, бригадний генерал

Сутичка аванпостів

Історія про сумління

Офіцерське поріддя

Один офіцер, один солдат

Джордж Терстон

Пересмішник

II. ЦИВІЛЬНІ

Чоловік, що виходив із «носа»

Пригода у Браунвіллі

Сумнозвісний заповіт Ґілсона

Сторож покійника

Людина і змія

Лихо, а не баба

Відповідне оточення (Підхоже оточення)

Житель Каркоси

Забите вікно

Середній палець правої ноги

Вівчар Гайта

Леді з Червоного Коня

Очі пантери

Чи може таке трапитися?

Смерть Галпіна Фрейзера

Таємниця Макаргерового яру

Однієї літньої ночі

Дорога в місячному світлі

Діагноз смерті

Повелитель Моксона

Один із близнят

Долина привидів

Глечик сиропу

Галюцинація Стейлі Флемінґа

Віднайдене «я»

Малий блукач

Нічні події в Ярузі Мерця

Психологічна катастрофа

Похорон Джона Мортонсона

Царство ілюзій

Годинник Джона Бартайна. Історія, яку розповів лікар

Клята Тварюка

Незнайомець

Гіпнотизер

ОПОВІДІ ПРО СОЛДАТІВ І ЦИВІЛЬНИХ

І. СОЛДАТИ

Вершник у небі

Восени 1861 року одного сонячного пообіддя у лавровому гайку край дороги в Західній Вірджинії1 лежав солдат. Лежав долілиць, розпростершись і поклавши голову на ліве передпліччя. Випростана права рука вільно тримала рушницю. Якби не ця розслаблена поза, якби не легке посмикування патронташа на ремені ззаду, то можна було б подумати, що це мрець. Але солдат просто заснув на посту. Коли б таке викрилося, то невдовзі він і справді згинув би. Смерть була б заслуженою й справедливою карою за цю провину.

Лавровий гай розкинувся біля повороту дороги, що спускалась із стрімкого пагорба на південь, а далі круто повертала на захід і яких сто ярдів ішла вздовж височини. Тоді знову повертала на південь і, звиваючись, ішла лісом додолу. Біля другого повороту стояла велика пласка скеля. Нависала обривом над глибокою долиною. Впустити звідти камінь – тисячу футів падатиме, поки долетить до верховіття сосон. Солдат лежав на іншому відрозі тої самої скелі. Якби не спав, то бачив би не тільки частину дороги, але й все урвище. І паморочилося б йому в голові.

Усе навкруги поросло лісом. Лише з північного боку долини розлягалася невеличка галявина, якою тік ледь помітний звідси струмок. Лука не більша, ніж звичайне подвір’я; кілька акрів трохи світлішої барви, ніж навколишній ліс. Ген за нею простягався хребет височезних скель, на які забиралася дорога. Звідси галявина здавалася зовсім окремішньою, самою по собі. Годі було вгадати, як до неї вийшов путівець і як покинув її, звідки й куди течуть води потічка, що ділить долину надвоє там, долі, тисячу футів під ногами.

У такій дикій і важкопрохідній пущі люди влаштували воєнний театр. У лісовій котловині, у цій своєрідній пастці, всю армію могли б узяти в облогу й змусити здатися півсотні добре озброєних вояків. Тут, у бору, розташувалися п’ять полків федеральної2 піхоти. Цілу добу вони йшли маршем, а тепер відпочивали. Надвечір мали знову рушити в похід, вибратися на висоту, де тепер спав їхній ненадійний вартовий, і, спустившись по той бік хребта, опівночі напасти на табір ворога. Сподівалися заскочити його зненацька, адже лісова дорога підходила просто до тилу ворожого війська. Якби цей задум не вдався, то нападники наразилися б на смертельну небезпеку. Все залежало від випадку, від того, чи вчасно помітять чати наступ армії північан.

У лавровому гаю заснув на посту молодий вірджинець Картер Друз. Йому, єдиному синові заможних батьків, випало на долю таке виховання й безтурботне життя, яке тільки можна було забезпечити, маючи статки й хороший смак, у горах Західної Вірджинії. Його рідний дім був усього за кілька миль звідси. Одного ранку, поснідавши, Картер встав з-за стола й сказав, серйозно й спокійно:

– Батьку, до Ґрафтона прибув полк північан. Я хочу записатися в нього.

Звівши голову світського лева, батько мовчки глянув на сина й відповів:

– Гаразд, сину, записуйся. Нехай валиться світ, а ти виконуй те, що вважаєш своїм обов’язком. Віднині Вірджинія, яку ти зрадив, обходитиметься без тебе. Якщо ми обидва доживемо до кінця війни, то ще побалакаємо на цю тему. Твоя мати, як сказав лікар, у вкрай поганому стані. У щонайкращому випадку протримається на цьому світі ще кілька тижнів. Цей час – безцінний. Найкраще було б не турбувати її прикрими новинами.

Картер Друз церемонно вклонився батькові. Той віддав такий самий поклін, приховуючи розпач. Син покинув рідну домівку, щоб стати воїном. Своєю кмітливістю й відвагою, самовідданістю, відчайдушними вчинками він невдовзі здобув пошану в солдатів і офіцерів. За такі чесноти, а ще за те, що добре знав місцевість, Друза призначили вартовим на цей небезпечний передовий пост. І тут утома здолала сумлінність, молодий вояк заснув. Добрий чи злий янгол прийшов до нього, щоб розбудити із злочинного сну? Хто скаже? Непомітно й нечутно, у глибокій тиші й млості передвечір’я якийсь невидимий посланець долі торкнувся пальцем заплющених очей свідомості й шепнув духу таємниче слово, досі не мовлене людськими вустами, досі не закарбоване в людській пам’яті. Картер помалу звів голову, глянув між стовбурів лаврових дерев, що маскували його, і стиснув правицею кольбу.

Перше, що він відчув, – справжню естетичну насолоду. На монументальному п’єдесталі – скелі, на самому краю провалля, різко виділяючись на тлі неба, непорушно, мов велична статуя, стояв вершник. Випроставшись, по-військовому сидячи на коні, верхівець застиг, наче давньогрецький бог, витесаний з мармуру. Сірий однострій гармоніював з блакитним тлом, блиск металу портупеї й чапрака приглушувався й тьмянів у тіні, на тілі коня не було пізнати гри світла. Позірно вкорочений карабін лежав на луці сідла, підтримуваний правою рукою. Ліву, що держала вуздечку, застувала холка. Проти неба силует рисака, головою до скель, був чіткий, як камея. Повернувши обличчя трохи вбік, так, що виднів тільки обрис скроні й бороди, кіннотник оглядав долину. Ця мальовнича група у високості видавалася гігантською. Враження посилювалося відчуттям небезпеки від близькості ворога.

На якусь мить вартового опанувало дивне примарне видіння. Немовби він проспав до кінця війни, а тепер споглядав величний монумент, поставлений на цій висоті, щоб увіковічити славне минуле, в якому сам Друз був аж ніяк не героєм.

Мана минулася з першим легким порухом живого монумента. Не відриваючи копит від каменя, кінь подався трохи назад, від краю прірви. Кавалерист навіть не поворухнувся. Отямившись, гостро відчуваючи значимість усього, що відбувається, вартівник приклав кольбу до плеча, обережно висунув дуло з куща, звів гачок і націлився прямо в серце цієї людини. Один дотик до гашетки – і Картер Друз буде в безпеці. І тут верхівець повернув голову й подивився в бік свого прихованого супротивника. Здавалося, він зазирає в саме обличчя, в очі, в мужнє, але співчутливе серце.

Невже це так важко – вбити ворога на війні, який важить на життя твоє й твоїх товаришів, ворога, що викрив тебе і тим страшніший за все його військо?