«Життя Дон Кіхота і Санчо»

Міґель де Унамуно

Життя Дон Кіхота і Санчо

З нагоди 80-ліття пробудження Міґеля де Унамуно зі сну

Передмова

до українського видання

Есе Міґеля де Унамуно «Життя дон Кіхота і Санчо» можна читати по-різному. Без сумніву — це майстерна, із захопливою стилістикою література. Це й літературна критика, особлива інтерпретація Сервантесового шедевру. Втім, відкриваючи ним відновлену серію «Українська філософська бібліотека», хотів би акцентувати на філософській гідності цього тексту, а в обмеженому просторі передмови — на дивовижно влучному охопленні самої суті філософії, на розумінні того, завдяки чому людина з «бакаляра Саламанкського» чи «якогось іншого університету»[1], з дипломованого філософа перетворюється на мислителя.

Філософ, на відміну від ученого, засадничо не може дозволити собі жодної з конвенційних істин і завжди перебуває перед лицем нескінченності. Але тоді єдиною точкою опори для нього стає лише він сам: «Об’єктивні підвалини, кажеш ти? А що це таке? Ти хочеш чогось об’єктивнішого, аніж ти сам?»[2]. А обставинами, що супроводжують його на шляху, є непевність, випадок і небезпека. Це робить триб його життя близьким до воєнного. Тож, запитавши в стилі знавця воєнної справи і небуденного філософа Карла фон Кляузевіца, яка ж cáme «найшляхетніша з-посеред усіх розумових здібностей» потрібна філософові в його небезпечній мандрівці, отримаємо й відповідь, що — «мужність», проявами якої є «відвага», «віра», «сміливість», «зухвалість»[3]. З цього стає зрозуміло, чому інший філософ — Фрідріх Ніцше — вбачав у філософові носія «цезаристської» дисципліни[4].