«Життя Дон Кіхота і Санчо»

Міґель де Унамуно

Життя Дон Кіхота і Санчо

З нагоди 80-ліття пробудження Міґеля де Унамуно зі сну

Передмова

до українського видання

Есе Міґеля де Унамуно «Життя дон Кіхота і Санчо» можна читати по-різному. Без сумніву — це майстерна, із захопливою стилістикою література. Це й літературна критика, особлива інтерпретація Сервантесового шедевру. Втім, відкриваючи ним відновлену серію «Українська філософська бібліотека», хотів би акцентувати на філософській гідності цього тексту, а в обмеженому просторі передмови — на дивовижно влучному охопленні самої суті філософії, на розумінні того, завдяки чому людина з «бакаляра Саламанкського» чи «якогось іншого університету»[1], з дипломованого філософа перетворюється на мислителя.

Філософ, на відміну від ученого, засадничо не може дозволити собі жодної з конвенційних істин і завжди перебуває перед лицем нескінченності. Але тоді єдиною точкою опори для нього стає лише він сам: «Об’єктивні підвалини, кажеш ти? А що це таке? Ти хочеш чогось об’єктивнішого, аніж ти сам?»[2]. А обставинами, що супроводжують його на шляху, є непевність, випадок і небезпека. Це робить триб його життя близьким до воєнного. Тож, запитавши в стилі знавця воєнної справи і небуденного філософа Карла фон Кляузевіца, яка ж cáme «найшляхетніша з-посеред усіх розумових здібностей» потрібна філософові в його небезпечній мандрівці, отримаємо й відповідь, що — «мужність», проявами якої є «відвага», «віра», «сміливість», «зухвалість»[3]. З цього стає зрозуміло, чому інший філософ — Фрідріх Ніцше — вбачав у філософові носія «цезаристської» дисципліни[4].

Утім, напевно-таки, знайдеться чимало «бакалярів», «каноніків», «дуків» чи ще якихось «сучих синів», що наполягатимуть на óбразові філософа як носієві миротворної культури. Та на це відповім словами нашого Автора, що спільноти, «які стверджують, ніби вони шанують право і служать культурі та миру, є суспільствами, що складаються з фарисеїв»[5], неспроможних на «дикунську витівку», якою і є будь-яке чогось варте філософування. А ще додам від себе, що фарисейським блюзнірством чистої води є спроба поживитися на поразці «цезаристських» поривань — коли філософа охоплює «ніч, темна і невидна»[6], яку той повинен пережити наодинці. Бо, як сказав колись Ґалеаццо Чано, «у перемоги знаходиться сотня батьків, а поразка — сирота»; бо, на підставі вищезгаданої вихідної ситуації філософа, перемоги для нього не існує взагалі, мир для нього неможливий, лише — короткий нічліг для залагодження життєвих справ; бо він «самотній, вічно самотній», він «залишається на війні», навіть коли інші уклали свій конвенційний мир.

Тому, друже, якщо ти вирішив стати на філософський шлях, тобі варто прислухатися до застереження Міґеля де Унамуно: «Ти не належиш до тих, котрі скніють у нічліжці, ти належиш до батальйону вільних хрестоносців. Чому ж тоді підкрадаєшся до стін нічліжки і намагаєшся підслухати, що вони там кудкудакають? Не роби цього, мій друже, не роби! Коли ти проходиш поблизу від нічліжки, затуляй собі вуха, промовляй своє слово і прямуй уперед, до Гробу. І нехай у цьому слові бринить уся твоя спрага, весь твій голод, уся твоя туга, уся твоя любов. Якщо ти хочеш жити ними, то живи для них. Але в такому разі, мій бідолашний друже, ти помреш»[7].

Олег Фешовець

директор Видавництва «Астролябія»

м. Львів, 14 квітня 2017 року

Передмова автора

до третього видання

Це видання — третє — мого «Життя Дон Кіхота і Санчо»[8], що є складовою частиною повного зібрання моїх творів[9], нічим не відрізняється від другого, де були виправлені не лише численні помилки коректора, а й ті помилки оригіналу, що були дітьми мого імпровізаторського поспіху і яких було безліч у першій публікації з 1905 року, що вийшла друком двадцять три роки тому і поява якої збіглася — випадково, а не умисне — зі святкуванням трьохсотлітнього ювілею першої публікації «Дон Кіхота», хоч у мене й не було наміру написати твір, що житиме не одне століття.

Виправляючи тут, у своєму далекому засланні[10], коректуру цього нового видання, я не раз відчував спокусу щось додати до його тексту або й змінити його, але щоразу стримувався, думаючи, що всяке доповнення й усяка зміна будуть набагато доречнішими, якщо внесу їх до іншого твору. Я маю на увазі ті доповнення та зміни, які мені підказує мій донкіхотівський досвід чотирьох років вигнання з моєї нещасної поневоленої Іспанії. Переглядаючи насамперед свій коментар до пригоди з визволенням каторжників, я думав додати кілька абзаців, пояснивши, чому каторжники каменували Дон Кіхота, — бо хотіли, щоб він не просто розбив їхні кайдани, вони хотіли, щоб він закував їх в інші, перетворивши на сільських жандармів. Цю думку мені підкинули в Мадридському Науковому Товаристві[11] хлопчаки, які називали себе інтелектуалами обраної меншості.

На сьогодні вже опубліковано чотири переклади іноземними мовами цього мого твору: дві версії італійською мовою, одна — німецькою, ще одна — англійською. І, звичайно ж, автор останнього і, можна сказати, просто чудового перекладу, професор Гомер П. Ірлі[12] з Каліфорнійського університету визнав за потрібне делікатно звернути мою увагу на те, що в одному з уривків я вкладаю в уста Санчо слова, які в тексті Сервантеса промовляє Самсон Карраско, й запитати мене, чи не хотів би я змінити або викинути цей абзац, або додати до нього якусь примітку, щоби наперед захистити себе від можливої критики з боку ерудованих читачів. Я міг би відіслати його до свого есею «Як треба читати і як треба тлумачити “Дон Кіхота”», вперше опублікованого у квітневому числі 1905 року часопису «Новітня Іспанія»[13], де я дуже добре пояснив свій коментаторський задум і свій коментаторський дух — містики приблизно так само коментували християнське Святе Письмо, — і сказати, що я полишаю на ерудитів, літературних критиків та дослідників історії почесне й надзвичайно корисне завдання з’ясувати, щó міг означати «Дон Кіхот» для свого часу й для того середовища, в якому він виник, і щó хотів висловити та висловив у ньому Сервантес. Але я віддав перевагу іншому поясненню, й ось воно.

У своїй передмові до «Дон Кіхота» — що, як і всі інші передмови (включно з цією), не є чимось більшим, аніж просто літературою, — Сервантес відкриває нам, що він натрапив на розповідь про героїчне життя Рицаря Сумного Образу в написаних арабською мовою нотатках такого собі Сіда Ахмета Бен-Енхелі[14]. Це надзвичайно важливе повідомлення, в якому добрий — і таки справді добрий! — Сервантес відкриває нам те, що ми могли б назвати об’єктивним існуванням Дон Кіхота, Санчо та всього хору поза межами фантазії романіста і над цією фантазією. Зі свого боку, я думаю, що згаданий Сід Ахмет Бен-Енхелі був не арабом, а євреєм, і то євреєм марокканським, і що він також не вигадав свою історію. Хай там як, а я маю цей арабський текст Сіда Ахмета Бен-Енхелі у своєму розпорядженні, і хоч я цілком утратив ті невеличкі знання з арабської мови, які мені колись передав сеньйор Кодера[15] в Мадридському університеті, — а він, пам’ятаю, ще й нагородив мене першим призом за успіхи у вивченні його предмету! — я переглянув його й виявив, що той уривок, на який звернув мою увагу професор Ірлі, витлумачив хибно не я, а Сервантес, а отже, саме моя, а не його інтерпретація правильна. Вважаю, що цим зауваженням я наперед захистив себе від будь-яких можливих докорів із боку професійної або професорської критики.

Думаю, я не маю більше потреби продовжувати цю доволі просту за своїм змістом передмову, знову пояснювати доктрину, яку стільки разів пояснював у її стосунку до історичної реальності, тим паче, що я пропоную своїм читачам працю на тему донкіхотизму, в якій спробую прояснити різницю між перебувати, бути й існувати. А що Дон Кіхот і Санчо є — а не тільки були — так само незалежними від будь-якої поетичної фантазії Сервантеса, як є незалежним од моєї творчої фантазії Ауґусто Перес із роману «Туман», що йому, як мені здається, я дав життя для того, щоби потім привести його до смерті, проти якої він протестував, і мав цілковиту слушність протестувати.

А тепер, мій уважний читачу, я прощаюся з тобою до того часу, коли ми зустрінемося знову.

Міґель де Унамуно

В Андаї, в моїй рідній Басконії, на самому кордоні з Іспанією, де я змушений жити у вигнанні, у травні 1928 року.

Я нічого не маю додати до цієї передмови до третього видання, в чому я переконався, після того як виправив її коректуру.

Саламанка, кінець грудня 1930 року

Частина перша

Гріб Дон Кіхота[16]

Ти запитуєш у мене, мій добрий друже, чи знаю я якийсь спосіб, аби вкинути у стан марення, запаморочення, у стан будь-якого безумства цю величезну масу вбогих людей, які дотримуються досконалого порядку й живуть у досконалому спокої, які народжуються, їдять, сплять, розмножуються і вмирають? Чи немає якогось засобу, запитуєш ти мене, щоби наслати на них епідемію самобичування або конвульсій? І розповідаєш мені про тисячолітню традицію.

Як і ти, я часто переживаю хвилини ностальгії за звичаями Середніх віків; як і тобі, мені хотілося б жити тим судомним життям, яким жило наше тисячоліття. Якби ми змогли донести до свідомості людей, що якогось дня, скажімо 2 травня 1908 року — через сто років після того, як пролунав перший заклик до незалежності[17], — колишня Іспанія померла назавжди, що цього дня нас остаточно приборкали та розділили, мов ягнят, то вже 3 травня 1908 року, і я вірю в це, стало б найбільшим днем у нашій історії, світанком нашого нового життя.