«Дона Флор та двоє її чоловіків»

Жоржі Амаду

Дона Флор та двоє її чоловіків

Зелії — у спокійну післяобідню відпочинкову пору в саду з котами, коли навколо панує погідна ніжність цього квітня; Жоау та Паломі під час перших читань та невинних мрій.

Моїй кумі Нормі Ґімараєнс Сампайо, що її почесна присутність як випадкового персонажа оздоблює ці бліді рядки.

Беатріз Коста, якою відверто захоплювався Гульвіса. Енеїде, яка мала винятковий привілей слухати виконання Національного Гімну на фаготі доктора Теодоро Мадурейри.

Джіованні Боніно, якій належить картина художника Жозе де Доме — портрет юної дони Флор у помаранчевих та жовтих тонах.

Чотирьом подругам, які зібралися тут завдяки авторові.

Діауласу Ріделю та Луїзу Монтейру.

Господь — дебелий

(одкровення Гульвіси після повернення).

Земля — блакитна

(підтвердив Гагарін після першого космічного польоту).

Для кожної речі своє місце та кожна річ на своєму місці

(гасло на стіні аптеки доктора Теодоро Мадурейри).

(зітхнула дона Флор).

Чи не з кожним новим твором автора історії про дону Флор та двох її чоловіків постійно і невідворотно повторюється одне й те ж: завжди з’являється хтось вельми прискіпливий, кому не догодив якийсь персонаж, і з цього приводу неодмінно спалахує справжній скандал — про це кричать із газетних шпальт і реклами, красномовно погрожуючи романістові копняками, процесом або ж смертю. Щоби хоч раз такого уникнути, автор наголошує, що кожен герой цього художнього твору — вигаданий і не має нічого спільного з реальними людьми. Тож будь-який збіг імен і прізвищ, професій, віку, зовнішнього вигляду чи моральних якостей, потворності чи краси, перебування в целібаті, у шлюбі чи дружбі, за кольором шкіри чи змішанням крові, у принципах і переконаннях, недоліках або чеснотах, геть у всьому, абсолютно кожен такий збіг, навіть ідентичний, буде без перебільшення класичним, чистим і простим збігом, плодом уяви автора, не більше. За його основну мету було зобразити аспекти буденності в Баїї і разом із читачем потішитися характерними амбіціями та типовими звичками маленької, подекуди такої незграбної буржуазії, крізь призму тієї чи тієї постаті, такої незвичної, одначе такої гуманної.

Саме тому будь-яка схожість між реальністю життя та реальністю подій у творі — будь-яка подія, що випливає з іншої та її відтворює, — це всього лише наслідок конкретного досвіду та пошуків; і все ж, якби ви раптом помітили якийсь збіг між реальним персонажем та героєм роману, то будьте певні, що це ненавмисна, а іноді й вельми кумедна випадковість.

І коли на сторінках подружніх пригод дони Флор ви зустрінете особу, що її ім’я, професія або ж зовнішність нагадають вашого знайомого (знайому) з таким іменем, такою ж професією й такою ж зовнішністю, зарубайте собі на носі: персонаж роману не має на меті зобразити вашого знайомого (-му) і будь-який збіг між ними не з вини автора, а з вини того вашого знайомого (-мої), який тут, бачте, схожий із персонажами роману, так ніби нам до того є якесь діло. Така собі манія величі деяких обраних, які тільки й роблять, що виставляють себе напоказ. На цій веселій ноті можна раз і назавжди поставити крапку в цій справі. То вже добре.

З огляду на те, що у приготуванні їжі автор є хіба досконалим ненажерою, він неодмінно повинен подякувати доні Кармен Діас, доні Дороті Алвес та доні Алді Фераз, трьом незаперечним майстриням цього великого мистецтва, які надавали рецепти школі дони Флор, і деякі з них із реальними інгредієнтами та в необхідних пропорціях описано в творі, щоби будь-хто зміг використати їх у своїй вишуканій практиці — проте автор за результат, звісно ж, не відповідає, адже для кулінарного мистецтва не достатньо просто знати, що класти і в якій кількості: без витонченого нюху до спецій, без покликання створювати найдобірніші заправки, без відчуття балансу — ніхто не досягне вершин майстерності дони Флор.

У мистецтво аптечної магії автора вельми люб’язно втаємничили доктори Алберту Шмідт та Паулу Патерностро, за що він їм щиро вдячний.

Подяка також маестрові Карлосу Вейґу та молодому музиці Іде Машаду. Йому, зокрема, — за розповіді про музику та інструменти, а надто — про аматорський оркестр, золотою скрипкою якого є його батько, а також — за граничне терпіння в процесі ознайомлення автора з фаготом, у підготовці до оплесків за соло аптекаря Теодоро, що його заслуги як фаготиста згодом славно увійдуть в історію.

Також автор вельми вдячний доні Едні Леаль де Мело, директорці кулінарної школи «Смак і Мистецтво», розташованої за п’ятим номером колишнього Ареалу де Байшу в Салвадорі, за дозвіл на прохання дони Норми (реальної чи вигаданої, хто його зна?) передати керівництво закладом доні Флор й використати таку концептуальну та влучну назву школи у романі. До того ж автор дізнався, що він другий племінник цієї вправної майстрині: це вкотре підтверджує, наскільки життя може бути дивовижніше за будь-який роман, а шляхи та витівки його завжди несповідимі.

Автор також дякує (у трансі) великому воїнові, винахіднику та морякові, астрофізику, провидцю, художнику Кардозо-і-Силві, астральному капітанові, провідникові в незвідане, давнезному другові: без жодних упереджень він порадив та допоміг матеріалізму романіста втілитися в єдиній та цілісній формі всесвіту та його безмежних просторів. Отак вони, автор і багатоликий Кардозо, подорожували звіданими та незвіданими світами; на самому лише Марсі побували разів із чотири.

Як бачите, для написання цього роману авторові не вистачило власного досвіду, тому він заручився допомогою обдарованих друзів і зробив усе, щоби дона Флор змогла прожити своє маленьке життя у сповненому магії містечку Баїя і відіграти роль наріжного каменя для подальшого розвитку подій, датованих 1965–1966 роками. Між зимових дощів та солодкого літнього бризу, під пильним оком заповідей та обов’язків Ошоссі-і-Шанґо.

Любий друже Жоржі Амаду, правду кажучи, мій пиріг із маніоку не має якогось особливого рецепта. Як його приготувати, мені розповіла дона Алда, дружина сеу[1] Ренато, який працює в музеї. Проте, перш ніж я навчилася готувати його як належить, довелося добряче поморочитися. (Бо ж чи навчиться любити той, хто ніколи не любив; утім, як і жити, не проживши життя?)

Можна спекти двадцять, а то і більше, пиріжків будь-якого розміру з маніокового тіста, проте я б радила доні Зелії[2] сформувати відразу один великий пиріг: усі завжди від нього в захваті й просять іще. Навіть оті двоє, такі не схожі один на одного, зійшлись у своїй любові до пирогів із маніокового та кукурудзяного тіста. Невже до самих лише пирогів? Але дайте спокій, сеу Жоржі, не сипте сіль на рану. Цукор, сіль, тертий сир, масло, кокосове молоко і м’якоть — потрібно і те, і те. (Як казав мені один сеньйор, який дописує в газети: чому нам завжди мало однієї любові і ми вічно шукаємо якусь іншу?) Пропорції всього цього — на ваш смак, бо ж у кожного свої смаки: комусь подобається солоніше, комусь — солодше, адже так? Тісто добре вимісити і — в гарячу піч.

Надіюся, Ви зрозуміли, сеу Жоржі: ось і весь рецепт, що, власне, і не рецепт, а так, пам’ятка щодо приготування. Надсилаю й сам пиріг, а Ви його скуштуєте і скажете чи сподобався. Як там Ваші, до речі? Бо в нас усе добре. Купили ще одну частку аптеки, винаймаємо на літо дуже комфортний будиночок в Ітапаріці. Щодо решти — ну Ви в курсі про що я — то тут, як то кажуть, і «Святий Боже» не поможе. Про свої недоспані ночі навіть не розповідатиму, бо то була б неповага з мого боку.

Та, хто незмінно запалює над морем світанкову зорю, Ваша покірна слуга Флоріпедес Пайва Мадурейра або ж дона Флор дос Ґімараенс.

(Нещодавня записка дони Флор авторові)

ТАЄМНИЧА ТА ЗВОРУШЛИВА ІСТОРІЯ, ПЕРЕЖИТА ДОНОЮ ФЛОР, ЗАСЛУЖЕНОЮ ВИКЛАДАЧКОЮ КУЛІНАРНОГО МИСТЕЦТВА, ТА ЇЇ ДВОМА ЧОЛОВІКАМИ — ПЕРШИМ, НА ПРІЗВИСЬКО ГУЛЬВІСА, ТА ДРУГИМ, ФАРМАЦЕВТОМ Д-РОМ ТЕОДОРО МАДУРЕЙРОЮ,

НЕЙМОВІРНЕ ПРОТИСТОЯННЯ ДУХУ ТА ПЛОТІ

Цю історію розповів Жоржі Амаду, народний оповідач, осілий у кварталі Ріо-Вермельйо міста Салвадор, у Бухті Всіх Святих, неподалік площі Ларґо-де-Сантана, де мешкає Ієманжа, повелителька вод.

ПРО СМЕРТЬ ГУЛЬВІСИ, ПЕРШОГО ЧОЛОВІКА ДОНИ ФЛОР, ПРО ПРОЩАННЯ З ПОМЕРЛИМ ТА ПОХОВАННЯ

(під акомпанемент кавакіньйо незрівнянного Карліньйоса Маскареньяса)

КУЛІНАРНА ШКОЛА «СМАК І МИСТЕЦТВО»

КОЛИ І ЩО ПОДАВАТИ ПІД ЧАС НІЧНОГО ЧУВАННЯ БІЛЯ НЕБІЖЧИКА

(відповідь дони Флор на запитання однієї з учениць)

Попри сум’яття, жалобу, сум і плач, що зазвичай панують у домі померлого в перший день після його смерті, важливо не допустити, щоб прощання відбувалось абияк. Якщо охоплена горем господиня весь час непритомніє чи припадає до труни, якщо вона у відчаї й не може приділити уваги тим, хто прийшов пом’янути небіжчика, відповідальність за це змушений взяти на себе хтось із родичів або друзів, адже ніхто з присутніх не лягає спати, і всю ніч бідолахи проводять, не маючи ані макової краплини в роті, а взимку — ще й у холоді.

Щоб присутні змогли належно вшанувати пам’ять покійного і полегшити його першу, таку ще непевну ніч після смерті, їх слід сердечно прийняти, подбати про їхні почуття й підтримати сили.

Коли та що варто пропонувати в таких випадках?

До вашої уваги розклад на всю ніч, від початку до кінця. Каву слід подавати весь час, звісно, це має бути класична чорна кава. На сніданок — кава з молоком, хліб, масло, сир, печиво, кукурудзяні тістечка або ж пиріжки з солодкої маніоки, кукурудзяна паляниця з яєчнею; все це, і тільки вранці, подають винятково для тих, хто витримав чування аж до світанку.