«Таємна троянда»

Вільям Батлер Єйтс

Таємна троянда

Мій дорогий А. Е.[1], присвячую цю книжку Вам, бо незалежно від того, вúзнаєте Ви її написаною добре чи зле, Ви співчуватимете її персонажам у їхніх печалях та радощах — і, можливо, навіть більше, ніж я сам. Хоча я писав ці оповідання в різний час та в різних манерах, а до того ж без певного плану, та вони мають лише одну тему — війну духовного і природного аспектів буття, то як же можу я присвятити таку книжку комусь іншому, а не Вам — єдиному поетові сучасної Ірландії, який перелив духовний екстаз у вірші? Мої друзі в Ірландії часом запитують мене, коли вже я зберуся та й напишу справді національну поему чи роман, а під національною поемою чи романом, наскільки можу судити, вони розуміють поему чи роман, що ґрунтуються на певному славетному епізоді ірландської історії й постають з думок та почуттів, які нуртують у широких колах патріотичних ірландців. Я ж тим часом переконаний, що поезію та роман годі створити, вивчивши, хай і найсумлінніше, славетні епізоди та чужі думки й почуття, — хіба лише вдивившись у той маленький, непевний, тріпотливий вічний вогник, який ми називаємо собою. Якщо письменник прагне зацікавити певний народ, серед якого він виріс, чи думає собі, що має перед своїми земляками зобов’язання, то може обрати символи для свого мистецтва з їхніх легенд, історії, вірувань, переконань, бо має право обирати з-поміж того, що є менш вагомим за нього самого, але з-поміж сутностей мистецьких він обирати не може. Втім, оскільки ця книжка — візіонерська, остільки вона — ірландська для Ірландії, яка й досі ще переважно кельтська і зберегла, серед деяких не таких надзвичайних явищ, дар візіонерства, відмерлий в успішніших націй, які розвиваються динамічніше: жоден осяйний світильник не завадив нам зазирнути в темряву, а коли хтось зазирає в темряву, то завжди там щось побачить.

В. Б. Єйтс

До таємної троянди

Таємна троянда

Щодо життя, то наші слуги впораються з цим за нас.

Гелена, подивившись у дзеркало і побачивши зморшки, які закарбувала на її зів’ялому обличчі старість, заплакала і спитала себе, навіщо ж її двічі викрадали.

Розп'яття ізгоя

Звивистою дорóгою, яка вела з півдня до міста Слайґо[8], не то йшов, не то біг якийсь чоловік з ріденьким каштановим волоссям і блідим обличчям. Багато хто звав його Кумалом, сином Кормака, немало було й таких, що звали його Швидконогим Диким Конем, а був він менестрелем і мав на собі коротку строкату куртку, гостроносі черевики, а за спиною — бокату торбину. Рід же він вів од Ернаанів[9], народився на Золотому Полі, а їв і спав по чотирьох провінціях Ері[10], й осідок його був зовсім не на краю світу. Він перевів погляд від вежі абатства Білих братів та зубчастих міських мурів на ряд хрестів, які стояли просто неба на пагорбі трохи східніше від міста, стиснув кулак і погрозив ним хрестам. Знав, що вони там не простоюють марно, бо довкола них літали птахи, та й подумав, що ж на одному з них може висіти розіп’ятий, а чому б і ні, отакий самісінький волоцюга, як він, і пробурмотів:

— Повішення чи задушення шнурком, побиття камінням чи відсічення голови — все однаково зле. Але щоб птахи видзьобували тобі очі, а вовки гризли тобі ноги! Бодай би червоний вітер друїдів ще в колисці погубив того воїна з дружини Даті[11], який завіз із варварських країв дерево смерти, чи бодай би та блискавка, яка вразила Даті біля підніжжя гір, вразила і його, чи бодай би зеленоволосі та зеленозубі русалки вирили йому могилу на самому дні морському!

Поки він оце собі бубонів, дрож його охопив з ніг до голови, на лиці виступив піт, і він не знав чому, бо ж бачив на своєму віку чимало хрестів. Проминув два пагорби, увійшов до зубчастих воріт, а тоді завернув ліворуч — у браму абатства. Вона була оббита великими цвяхами; він постукав і розбудив послушника, який був там за брамкаря, та спитав, чи немає місця в будинку для гостей. І послушник набрав на лопатку торф’яного приску і повів його до великої надвірної будівлі з голими стінами та бруднющою очеретяною стріхою, а там засвітив очеретяну свічку, застромлену між двох каменюк у стіні, і висипав присок у вогнище, і дав подорожньому дві непідпалені грудки торфу та віхоть соломи, і показав йому на ковдру, що висіла на цвяху, та на полицю, де лежала хлібина і стояв глечик з водою, а також на цебер у дальньому куті. Тоді послушник його покинув і повернувся до свого закапелка при брамі. А Кумал, син Кормака, почав дмухати на присок, аби запалити дві грудки торфу та віхоть соломи, але грудки й солома не горіли, бо ж були сирі. Тоді він зняв свої гостроносі черевики й виволік із кута цебер, аби змити з ніг куряву битих доріг, але вода була така каламутна, що й дна не видно було. Він дуже зголоднів, бо цілий день нічого не їв, тож не став марнувати сили, зганяючи злість на цебрі, а взявся до житньої хлібини, і вже відкусив був шматок, але зразу виплюнув, бо хліб був черствий і пліснявий. І все ж він не дав волі гніву, бо вже багато годин нічого не пив: мав надію на вересове пиво чи вино на схилі дня, не тамував спрагу водою зі струмків, аби дістати більше насолоди від вечері. І ось він підніс до вуст глечика, але тут же віджбурнув його геть, бо вода була гірка і смердюча. Тож він кóпнув глечика ногою, аж той розбився об стіну, і зняв із цвяха ковдру, аби закутатись у неї на ніч. Але щойно її торкнувся, як вона заворушилась, мов жива, — аж кишіла блохами. Тут уже він непросто розлютився, а й кинувся до дверей гостьового будинку, але послушник, якому такі бучі були добре знані, замкнув був його ззовні, тож Кумал вилив воду з цебра і почав гатити ним у двері, аж поки послушник підійшов до дверей і запитав, щó непокоїть гостя і навіщо він його розбудив.

— Що мене непокоїть! — скрикнув Кумал. — Хіба грудки торфу не сирі, мов піски Трьох Россів[12]? І хіба бліх у ковдрі не стільки ж, скільки хвиль у морі, і хіба вони не такі самі невсипущі? І хіба хлібина не така сама черства, як серце послушника, що не боїться Бога? І хіба вода у глечику не така сама гірка і смердюча, як його душа? І хіба вода для омовіння ніг не така сама на колір, як буде він, коли горітиме у геєні вогненній?

Послушник перевірив, чи надійно замкнений замóк, і повернувся до свого закапелка, бо так хотів спати, що й говорити йому було не сила. А Кумал і далі гатив у двері й невдовзі знову зачув кроки послушника — і загорлав:

— О полохливе і деспотичне чернече плем’я, гонителі бардів та менестрелів, вороги життя і радости! О плем’я, з якого ніхто не видобуває меча і не каже правди! О плем’я, що розм’якшує людям кістки боягузтвом та ошуканством!

— Менестрелю, — заговорив послушник, — я також віршую, і склав чимало віршів, поки сидів у своєму закапелку при брамі, і прикро мені чути, як барди лихословлять на ченців. Брате, я хочу спати, тож доводжу до твого відома, що всіма вигодами для подорожніх розпоряджається настоятель монастиря, наш милостивий абат.

— То спи собі, — відказав Кумал, — а абатові я проспіваю прокляття бардів.

І він перевернув цебер, і присунув його до вікна, а тоді став на нього і почав голосно виспівувати. Спів розбудив абата, тож той сів у ліжку і засвистів у срібний свисток, і свистів доти, доки не прийшов послушник.

— Через цей галас я очей не можу зімкнути, — сказав йому абат. — Що там коїться?

— То менестрель, — відповів послушник, — він скаржиться на торф, на хліб, на воду в глечику, на воду для омовіння ніг та на ковдру. А зараз він співає тобі, о брате абате, прокляття бардів, і твоєму батькові співає та матері, і твоєму дідові та бабі, й усім твоїм кревним.

— Він проклинає у віршах?

— У віршах, ще й з двома асонансами в кожному рядку прокляття.

Абат стягнув з голови нічного ковпака й зібгав його в руках, і тепер округла латка каштанового волосся в центрі його лисини скидалась на острівець серед ставка, бо в Коннахті ще не відмовились від стародавньої тонзури на користь того способу постриження, який тоді входив в ужиток.

— Якщо нічого не зробити, — зауважив він, — то він навчить своїх проклять і дітей на вулиці, і дівчат, які прядуть при дверях, і розбійників на Бен-Балбені[13].

— То мені піти, — спитав послушник, — і принести йому сухого торфу, свіжу хлібину, глечика з чистою водою, чистої води для омовіння ніг та нову ковдру — і змусити його присягнутися благословенним святим Беніґнусом, а також сонцем і місяцем, аби зв’язати його непорушними клятвами, що він не прокаже своїх віршів ні дітям на вулиці, ні дівчатам, які прядуть при дверях, ні розбійникам на Бен-Балбені?

— Ні наш благословенний заступник, ні сонце з місяцем тут ніяк не зарадять, — відповів абат, — бо завтра чи позавтра його або знову потягне до проклять, або гординя, якої повні ті вірші, спонукає його навчити своїх рядків і дітей, і дівчат, і розбійників. Або ж він розповість товаришеві по ремеслу, як йому велось у гостьовому будинку, а той і собі почне проклинати мене й занапастить моє ім’я. Бо знай, що на дорогах не буває непохитности в намірах — лише під дахом і в чотирьох стінах. Тож велю тобі піти й розбудити брата Кевіна, брата Голуба, брата Вовчика, брата Лисого Патріка, брата Лисого Брандона, брата Джеймса і брата Пітера. І хай вони візьмуть того чоловіка, і зв’яжуть мотузками, й опустять його в річку, аби перестав він співати. А вранці, аби через те прокляття його не стали ще голоснішими, ми його розіпнемо.

— Усі хрести зайняті, — відказав послушник.