«Ніжність»

Я якось спробувала і не змогла уявити собі вираз твого обличчя, коли вперше тебе побачила.

Спробуй і ти пригадати мій погляд, коли ти побачив мене вперше, і ти зрозумієш, що все на світі стирається.

Нещодавно я посміхнулася. Кому?… Чому?… Нікому й нічому. В алеї весело заграв сонячний промінь, і я мимоволі посміхнулася.

Я і раніше намагалася посміхнутися. Спочатку мені здавалося неможливим знову цьому навчитися. І все ж, кажу тобі, одного разу я мимоволі посміхнулася. Я хочу, щоб і ти теж все частіше і частіше посміхався, просто так — радіючи гарній погоді або усвідомленню, що у тебе попереду якесь майбутнє.

Так, так, підніми голову і посміхнися.

17 грудня 1899 року

І ось я знову з тобою, любий мій Луї! Я — як сон, чи не так? З'являюся, коли мені заманеться, але завжди в потрібну хвилину, якщо навколо все порожньо і темно. Я приходжу і йду, я зовсім близько, але до мене не можна доторкнутися.

Я не почуваюся нещасною. До мене повернулася бадьорість, тому що щодня настає ранок і, як завжди, змінюються пори року. Сонце сяє так ласкаво, хочеться йому довіритися, і навіть звичайне денне світло сповнене доброзичливості.

Уяви собі, я недавно танцювала! Я часто сміюся. Спершу я помічала, що ось мені стало смішно, а тепер вже й не перелічити, скільки разів я сміялася.

Вчора було гуляння. На заході сонця усюди юрмилися натовпи святково вбраних людей. Строкато, красиво, схоже на квітник. І серед безлічі задоволених людей я відчула себе щасливою.

Я пишу тобі, щоб розповісти про все це; а також і про те, що відтепер я навернулася в нову віру — я сповідую самовіддану любов до тебе. Ми з тобою якось міркували про самовідданість любові, не дуже-то й добре розуміючи її… Помолімося ж разом про те, щоб всім серцем в неї повірити.

6 липня 1904 року

Роки минають! Одинадцять років! Я їздила далеко, повернулася і знову збираюся поїхати.

У тебе, звичайно, свій будинок, любий мій Луї, адже ти тепер зовсім дорослий і, звичайно, обзавівся сім'єю, для якої ти так багато значиш.