«Незадовго до війни з ескімосами»

Незадовго до війни з ескімосами (fb2) - Незадовго до війни з ескімосами (пер. А. Івахненко) (Дев’ять оповідань - 3) 72K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Джером Дейвид Сэлинджер

П’ять субот поспіль Джинні Меннокс та Селена Ґрефф, її однокласниця у школі міс Бейсгор, грали в теніс на кортах Іст-Сайдського клубу. Джинні навіть не приховувала того факту, що вважає Селену найбільшою занудою в закладі міс Бейсгор — школі яка, схоже, могла похвалитися величезною кількістю неймовірних зануд, — але в одному Селені не було рівних: на кожну гру вона приносила новий кошик із тенісними м’ячиками. Ходили чутки, ніби батько Селени їх виробляє (одного дня, за вечерею, аби познущатися з родини Менноксів, Джинні уявила собі як проходить така вечеря у Ґреффів: ідеальний слуга підходить зліва до кожного члена родини за столом і замість бокала з томатним соком, ставить на стіл відерце з тенісними м’ячиками). Але ситуація, що повторювалася кожного разу після гри (вони брали таксі Селена виходила біля свого будинку, а Джинні їхала далі й була вимушена розраховуватися за них обох), почала вже діяти Джинні на нерви. Врешті решт, це Селена свого часу запропонувала викликати таксі після тенісу, а не їхати автобусом. І от у п’яту суботу, коли таксі рухалося на північ вулицею Йорк-авеню, Джинні несподівано промовила:

— Слухай, Селено…

— Що? — відгукнулася та, мацаючи підлогу, ніби шукаючи щось. — Не можу знайти чохол від ракетки! — простогнала вона.

Незважаючи на теплу травневу погоду, дівчата накинули на плечі пальто.

— Він у тебе в кишені — зазначила Джинні й продовжила:

— Слухай-но…

— Боже! Ти просто мені життя врятувала!

— Слухай, — утретє повторила Джинні залишившись байдужою до подяк Селени.

— Що?

Джинні вирішила взяти бика за роги: таксі вже наближалося до вулиці де жила Селена.

— Мені дуже не хочеться знову платити самій, — зізналася вона. — Я тобі не мільйонерша.

Спочатку Селена здивувалась, а потім і взагалі обурилася.

— Але ж я кожного разу плачу половину, чи не так? — невинно спитала вона.

— Ні, — стисло заперечила Джинні. — Половину ти платила лише одного разу — в першу суботу. З того часу минуло майже два місяці за які ти жодного разу не дала грошей. Не хочу видатися дріб’язковою, але, чесно кажучи, я живу на чотири п’ятдесят на тиждень. Із цієї суми маю ще й…

— Але ж я завжди приношу м’ячики! — огидливо тоненьким голосочком нагадала їй подружка.

Іноді Джинні ледь утримувалася, щоб не побити Селену.

— Їх робить твій батько, — уточнила вона. — Особисто ти на них не витрачаєш ані цента. А мені доводиться платити за найменшу…

— Гаразд, гаразд, — перебила її Селена досить голосно і рішуче, щоб показати, хто тут головний. Потім із виразом нудьги на обличчі почала копирсатися в кишені пальта. — У мене при собі тільки тридцять п’ять центів, — холодно заявила вона. — Цього вистачить?

— Ні Вибач, але ти заборгувала мені долар шістдесят п’ять центів. Я пам’ятаю кожен…

— Тоді мені доведеться йти нагору і брати гроші в мами. Невже це не може почекати до понеділка? Я б віддала їх тобі просто у спортзалі коли це тебе ощасливить.

Поведінка Селени спонукала Джинні бути жорсткою та йти до кінця.

— Ні — різко відмовила вона. — Сьогоднія йду в кіно. Мені потрібні гроші.

Запанувала ворожа тиша; дівчата відвернулися одна від одної та дивилися у протилежні вікна, аж доки таксі не зупинилося біля багатоквартирного дому, де мешкала Селена. Оскільки вона сиділа з боку узбіччя, то вийшла першою. Навіть не зачекавши на подружку, вона швидко зайшла до будівлі прибравши зневажливого виразу приїжджої голлівудської зірки. Джинні розплатилася з водієм; щоки в неї палали. Зібравши свої речі ракетку, рушник для рук, капелюшок від сонця, вона пішла слідом за подругою. Джинні вже виповнилося п’ятнадцять років, і у величезних кросівках вона була метр сімдесят п’ять на зріст; тож коли вона увійшла до вестибюлю, їй стало ніяково і це змусило її відчути себе відразливо-незграбною аматоркою. Настільки незграбною, що Селена вирішила за краще дивитися не на подругу, а на табло ліфта.

— Отже, ти тепер мені винна долар дев’яносто центів, — хоробро заявила Джинні підходячи до ліфта.

Селена обернулася до неї — Мабуть, тебе зацікавить той факт, — холодно відповіла вона, — що моя мама дуже хвора.

— Що з нею?

— Ну, насправді в неї пневмонія, і коли ти вважаєш, ніби я з радістю турбуватиму її через якісь там гроші… — Селена замовкла на півслові надавши собі дуже гордовитого вигляду.

Правду кажучи, ця інформація (хоча і не зовсім правдива — чи зовсім неправдива) трохи збентежила Джинні, але не такою мірою, щоб примусити її пустити сентиментальну сльозу.

— Гроші я не їй позичала, — кинула вона й зайшла у ліфт слідом за Селеною.

Коли Селена натиснула на кнопку дзвоника, дівчат впустила — а точніше, відчинила їм двері та залишила їх розчиненими, — темношкіра служниця, з якою Селена, схоже, не розмовляла. Джинні залишила ракетку й інше на кріслі у передпокої й пішла за Селеною. Увійшовши до вітальні та обернулася й спитала:

— Почекаєш тут? Може, мені доведеться будити маму, і все таке…

— Гаразд, — коротко відповіла Джинні й шльопнулася на софу.

— Ніколи б не подумала, що ти така прискіплива в дрібничках! — додала Селена: вона вже достатньо розлютилася, щоб ужити слово дрібнички, але ще не настільки, щоб підкреслити його.

— Ну, тепер ти це знаєш, — знизала плечима Джинні й, відкривши журнал Воґ, сховалась за ним. Вона тримала його так, аж доки Селена не вийшла з кімнати, після чого поклала його на радіоприймач. Оглянула кімнату, подумки пересуваючи меблі викидаючи настільні лампи, прибираючи штучні квіти. На її погляд, кімната була просто огидна: напхана дорогими речами, але повністю позбавлена смаку.

Раптом з іншої частини помешкання пролунав чоловічий голос:

— Еріку! Це ти?

Джинні вирішила, що то, напевно, брат Селени, якого вона ніколи не бачила. Тож вона схрестила свої довгіноги, підібрала край пальта-поло вище колін і стала чекати.

У кімнату влетів босоногий юнак із відкритим ротом, в окулярах і піжамі.

— А я думав, це Ерік, треба ж, — заявив він. Не зупиняючись, але рухаючись дуже невпевнено, він перетнув кімнату, гойдаючи щось у долонях, притиснутих до хирлявих грудей. Діставшись софи, він сів поряд із Джинні. — Щойно порізав чортів палець, — ледь не підвиваючи, оголосив він. Потім подивився на дівчину — так, ніби заздалегідь знав, що вона там сидітиме. — Ви колись різали собі палець? Просто до кістки, і все таке? — спитав хлопець. У цьому пронизливому голосі Джинні почулося благання, ніби своєю відповіддю вона могла врятувати його від якогось особливо болісного відкриття — такого, що прирекло б його на довічну ізоляцію.

Вона витріщилася на хлопця.

— Ну не те щоб аж до кістки, — зізналася вона, — але різатися доводилось. — Він був найкумеднішим хлопцем — чи чоловіком, вона не могла сказати напевно, — якого вона колись бачила: волосся скуйовджене після сну, на обличчі кількаденна рідка білява щетина. А вигляд він мав… ну такий… дурнуватий. — Як це трапилося? — ввічливо поцікавилася вона.

Він дивився на порізаний палець, опустивши кволе підборіддя.

— Га?

— Як це сталося?

— Чорт, та звідки ж мені знати? — вигукнув він таким тоном, що давав ясно зрозуміти: відповідь на це питання не отримати ніколи. — Я копирсався у чортовому кошику зі сміттям, а там виявилося повно лез для бритви.

— Ви брат Селени? — уточнила Джинні.

— Егеж. Боже, я помру від утрати крові Не кидайте мене. Мені може знадобитися переливання крові.

— Ви наклали пов’язку?

Брат Селени відірвав поранену руку від грудей і продемонстрував її Джинні.

— Лише чортів туалетний папір. Щоб припинити кровотечу.

Я так завжди роблю, коли ріжусь під час гоління. — Він знову подивився на Джинні. — А ви хто? — раптом спитав він. — Подруга шмаркачки?

— Ми вчимося в одному класі.

— Справді А звати вас як?

— Вірджинія Меннокс.

— Так ви Джинні — уточнив він, скоса поглянувши на неї крізь окуляри. — Ви Джинні Меннокс?

— Так, — кивнула дівчина й поставила ноги поряд.