«Січеславщина (Квадрологія)»

Василь Чапленко

18 березня 1900 р. — у с. Миколаївка на Катеринославщині (нині Новомосковського району) народився Василь Кирилович Чапленко (Чапля), письменник, літературо- та мовознавець (110 років від дня народження).

18 березня 1900 року в селі Миколаївка На Катеринославщині у селянській сім'ї народився Василь Кирилович Чапля, відомий пізніше серед української еміграції письменник Василь Чапленко.

1920 року він закінчив Павлоградську вчительську семінарію і почав працювати у школі села Юр’ївка Павлоградського повіту. Але незабаром він вступив до Катеринославського вищого Інституту народної освіти на літературно-мовне відділення факультету професійної освіти. Одночасно Василь Чапля вчителював у рідному селі Миколаївці, а згодом влаштувався на роботу в Нижньодніпровській залізничній школі.

1923 року В. Чапля закінчив інститут і 1925 року вступив до аспірантури при науково-дослідній кафедрі українознавства Дніпропетровського університету, яку очолював академік Д.І. Явор-ницький. 1929 року В. Чапля закінчив аспірантуру, його дослідження про сонет було видане в тому ж році в Одесі. 9 серпня цього ж року В. Чаплю затримано у так званій справі «Спілки визволення України». На той час він уже був відомим у Дніпропетровську українським діячем і письменником, членом літературної організації «Плуг», автором збірки оповідань «Малоучок», членом редакційної колегії дніпропетровського журналу «Зоря», його активним автором і співробітноком. У журналі «Зоря» В. Чапля друкував вірші, оповідання, статті, рецензії, переклади з польської, німецької, російської, білоруської мов, епіграми. Упродовж 20-х років. В. Чапля друкувався також у харківських часописах «Червоний шлях», «Плужанин», «Критика», альманасі «Плуг», київському часописі «Життя й революція».

Арешт та семимісячне ув’язнення відкинули Василя Кириловича Чаплю від літературного життя, позбавили роботи. Почалися поневіряння, переїзди. 1932 року він залишив Дніпропетровськ і працював на викладацькій роботі в містах Сталіно, Луганську, Ашгабаді, Ставрополі, П'ятигорську. На Північному Кавказі вчений записував слова з говірки тамтешніх українців і надсилав їх академікові Дмитру Яворницькому. Збиранню рідного слова вчений-мовознавець залишався відданим до останніх днів свого життя. У ті роки він написав так звані захалявні твори, які не друкувались за радянської влади: п’єси «Цяця-молодичка», «Велика дивовижа», повісті «Півтора людського», «Люди в тенетах», оповідання «Стара вчителька», віршований твір «Їсько-Ґава».

Наприкінці війни письменник виїхав за кордон, мешкав спочатку в Німеччині, згодом у США, де почали виходити головні художні та наукові твори Василя Чапленка — на той час він уже підписувався зміненим прізвищем — Чапля. 1948 року в Мюнхені побачив світ перший том його роману «Чорноморці», 1951-го — повість «Люди в тенетах», повісті «На узгір'ї Копет-Дагу» (1944) і «У нетрях Копет-Дагу» (1951), «Півтора людського» (1952), «Українці» (1960), «Загибіль Перемітька» 1961), «Його таємниця» (1975), «Сумна доля добродія Безорудька» (1975), збірник «Драматичні твори» (1964), кілька збірок оповідань і віршів.

За 90 років життя Василь Чапленко встиг зробити чимало. Бібліографія його праць, складена дружиною ще 1975 року, нараховувала 800 назв.

Помер Василь Кирилович 4 лютого 1990 року. Похований на цвинтарі св. Андрія Первозванного міста Бавнд-Бруку, де поховано чимало діячів української культури.

СІЧЕСЛАВЩИНА

КВАДРОЛОГІЯ

1. Півтора людського

2. Українці

3. 3агибіль Перемітька

4. Люди в тенетах

Лексика та правопис автора повністю збережені.

Півтора людського

І

Щирі приятелі. — Солодка розмова про дівчат. — Оксана. — Народ і інтелігенція. — Горлатий багатій забороняє ходити його левадою

Приїхавши додому на великодні вакації, Василь Роговенко пішов у неділю до свого товариша Гната Кутька. Біля Гнатового двору в купці жінок сиділа Гнатова мати, і вона сказала Василеві, що Гнат у коморі.

— Чепуриться там хіба ж так, — обізвалася жартом одна молодиця з гурту.

— Ще б пак не чепурився, — додала друга: — там же дяківни та попівни виглядають.

Це був натяк на те, що вони (Василь би то з Гнатом) ходили гуляти до „центру" села, де звичайно збирався гурток середньошкільної молоді, а серед тієї молоді більшість дівчат, справді, були дяківни та одна попівна.

Коли Василь підійшов до комори, з низького, непідрізаного острішка цвірінькнув просто йому в вічі сірий горобець. Горобець висів на низькому парку, струшуючи в гнівному завзятті (весна!) з свого настовбурченого пір'ячка соняшну обзолоту дня. Парубок скинув, усміхнувшись на сміливця очима — та головою об низький одвірок! Удар з розгону був запаморочливий, і сердега аж присів від болю. А тоді, вже без усмішки, увійшов до комори — в холодок малого приміщення без вікон.

— Забився? — спитав співчутливо Гнат. — Треба прихилятись… Ти ж, бач, який довготелесий.

Гнат, справді, ще тільки „чепурився" — голився до вмазаного в стіну дзеркальця, розклавши голярське приладдя на материній скрині, розмальованій червоними квітами по зеленому полю. Спинивши руку з бритвою на півдорозі, подержав другою подану йому товаришеву руку.

Далі Василь присів на Гнатове ліжко, дощану примостку на порожніх з-під зерна діжках, і вони стали говорити про дівчат. Говорив більше між своїм ділом-голенням балакучий Гнат, а Василь слухав. Тільки ж Гнат, як звичайно, нікого з дівчат не хвалив, а все гудив, потріпуючи найкращими з них. Слухаючи збоку, можна було б подумати, що він не про дівчат, солодку парубоцьку спокусу, говорить, а про щось зовсім не варте уваги, таке, як он-той, хто-зна й коли почеплений на стіні, припалий пилом клубок материного валу чи старі наритники, повішені на засіку. Навіть про Оксану Штепенківну, попівну, що біля неї всі хлопці упадали, він озивався з огудою, та ще й так, щоб це й до неї доходило.

— Чи й не вродлива! — казав. — Як вигляне у вікно, три дні собаки виють…

Василь з превеликою втіхою слухав Гнатову мову, але про кожну із згадуваних дівчат у нього були свої потайні думки, не такі, як у Гната. Йому зводилися на очі то ніжний, кинутий ненароком погляд, то чарівний усміх, то ставав на пам'яті милого голосу відлунок. Від цих спогадів зривався йому в грудях жижкий вітерець, солодкий неспокій і виповнював усе тіло неймовірною легкістю. За цією легкістю він не зміг спокійно влежати, — устав і взяв ходити по коморі.

А в вухах йому стояли дівчачі голоси, заколисували мрійника на хвилях мрій.

— „Він такий гарний!" — казав один голос.

— „Я б пішла заміж за Василя", — казав другий голос.

—,А я так кохаю Василечка, що умру", — казав третій голос.

Перший голос насправді нікому не належав, такі слова могла б сказати кожна із дівчат їхнього товариства. Слова другого голосу могла б сказати Наталка Степанцівна, якби тільки він, Василь, захотів. „Якби я тільки захотів", — думав парубок, ширяючи на крилах свого вітру, — „і вона була б моя"… Слова третього голосу, справді, сказала була якось одній своїй подрузі Настя Німцівна, і ті слова дійшли до Василя. Зворушливе Настане кохання до нього могло б його прихилити до неї, але… не Настя була серед їхніх дівчат найкраща. Найкраща була Оксана Штепенківна, і вона Василеві з думки не сходила. Була це найпотайніша його думка-мрія, схована від усього світу. Про це навіть Гнат, його найближчий товариш, не знав, тільки мав невиразну підозру. Він бо був тієї думки, що в кожному товаристві з найкращою дівчиною повинен покохатися найкращий хлопець, а Василь же, як казали дівчата, був серед них найкращий. Та й інші були ознаки, що зраджували Василеву таємницю. Коли якось Гнат своїм звичаєм погудив був Оксану, сказавши, що в неї очі, як у жаби, — зелені, Василь спалахнув, мов би товариш його образив. Йому бо на цю згадку свінули щастям мінливо-зелені, як у русалки, з золотими іскрами очі коханої дівчини.