«Джек»

АЛЬФОНС ДОДЕ. ДЖЕК

РОМАН

Із французької переклав Віктор Омельченко

Художник Віктор Кузьменко

Для середнього та старшого шкільного віку

Перекладено за виданням:

Alponse Daudet. Djack. Paris. Elammarion, 1889.

Частина перша

I

Мати й дитина

Із «Д», ваша велебність, із «Д». Синове ім'я пишеться і вимовляється по-англійському... Ось так: Джек... його хрещений був англійцем, заступником начальника штабу армії в Індії... Лорд Пімбок... Може, чули? Дуже шанована людина і з вельми високого роду! О, ви знаєте, пане абат, із вельми високого... А як він вальсував!.. Та кілька років тому його скосила в Сінгапурі жахлива смерть під час бучного полювання на тигрів, яке на лордову честь улаштував один із друзів, якийсь раджа... Кажуть, вони справжні монархи, оті індійські раджі... А той, що я про нього згадувала, найбільше славиться у їхніх краях... Як же – його звати? Зачекайте... О господи! І крутиться на язиці... Рана... Рама...

– Вибачте, пані, – м'яко урвав її ректор, мимоволі всміхнувшись через ту зливу слів і безнастанне перескакування відвідувачки з одного на друге. – Ми написали «Джек», а далі?

Спершись ліктем на стіл, за яким він щойно писав, ледь нахиливши голову набік, поважний священик краєчком ока хитрувато й проникливо, як досвідчений пастор душ, дивився на молоду жінку, що сиділа навпроти нього, а поруч неї стояв її Джек (не Жак, а Джек!).

То була елегантна особа, одягнена вишукано, модно і відповідно до сезону – а було те в грудні 1858 року, – пухнасті хутра, дороге чорне вбрання, стримана оригінальність капелюшка – все свідчило про її безтурботну розкіш, про те, що вона має виїзд і з м'яких килимів переходить до подушок карети, майже не ступаючи на вуличний брук.

Вона мала невеличку голівку – а такі жінки завжди здаються вищими, – рухливе і усміхнене вродливе личко з привабливим ніжним пушком, простодушні і ясні очі та білі, мов перли, зуби, які охоче виставляла з будь-якої нагоди. Незвичайна рухливість її гарненького обличчя відразу впадала в око, і чи то нижня губка, ледь відкопилена через невтримну потребу сипати словами, чи то вузенький лоб під лискучим волоссям із прямим проділом, – щось у ньому свідчило про брак здорового глузду, примітивність, обмеженість. Отож не дивно, що та гарненька особа, розмовляючи, раз по раз не завершувала думок, – вони були ніби маленькі акуратні японські кошики, які вкладаються один в один, але останній з них завжди порожній.

Що ж до дитини, то уявіть собі хлопчика років семи-восьми, худорлявого, височенького як на свій вік і одягненого за англійською модою, як і належало дитині з ім'ям Джек: голі литки, капелюшок із сріблястою стрічкою, плед. Костюм, можливо, й відповідав хлопчиковому віку, та все ж не пасував до його довготелесої постаті з міцною шиєю. Його мускулясті змерзлі литки випиналися з чудного одягу, ніби незграбно протестуючи проти такого вбрання своєю передчасною силою. Все це гнітило Джека. Зніяковілий, сором'язливий, з опущеними очима, він час від часу ковзав розпачливим поглядом по своїх голих ногах, немов проклинаючи в душі лорда Пімбока і всю колоніальну індійську армію – усе те, через що його було так вичепурено, його риси обличчя мали багато спільного із материними, але в них проглядало щось витонченіше, благородніше, щось таке, чим вирізняється обличчя мислячого чоловіка від личка гарненької жінки: хлопчик мав такий самий, ніч і її матері, погляд, але глибший, такий самий лоб, але ширший, так само окреслений рот, але з набагато серйознішим виразом. Думки і враження ковзали по обличчю жінки, не лишаючи ні сліду, ні зморщечки, ковзали, змінюючи одна одну так швидко, що в її очах через це весь час з'являвся немовби подив. Зате у синових очах світилася думка, і його аж надто серйозний вираз обличчя міг би навіть насторожити, якби не поєднувався із розслабленістю, вкрадливими і соромливими рухами дитини, що росла, тримаючись за материну спідницю. От і зараз, пригорнувшись до матері й засунувши руку в її муфту, він з мовчазним захопленням слухав її, час від часу поглядаючи із стриманою і лякливою цікавістю на священика та його кабінет.

Він обіцяв не плакати.

Та іноді через затамоване зітхання, що скидалося на відлуння ридань, він здригався від голови до п'ят. Тоді на ньому запитливо зупинялись материні очі: «Пам'ятаєш, що ти обіцяв?..» І хлопчик стримував зітхання й сльози, але відчувалося, що він гірко страждає і боїться, що його тут покинуть, – пансіон, куди вперше потрапляє малюк, який доти ріс удома, здається йому місцем заслання. Кількахвилинне вивчення матері й дитини, певне, задовольнило б менш проникливого спостерігача, але отець О..., котрий чверть століття очолював аристократичний навчальний заклад, що належав єзуїтам із Вожірара, надто добре знав мирян, вищі паризькі кола, відтінки їхньої мови й вбрання, щоб не вгадати в матері нового вихованця особливу відвідувачку.

Самовпевненість, із якою та зайшла до кабінету, самовпевненість надто підкреслена і тому явно неприродна манера сидіти, відкинувшись на спинку стільця, дзвінкий штучний сміх, а найбільше – безупинна балаканина, за якою вгадувалися її спроби приховати сум'яття через якусь потаємну думку – все насторожувало священика. Через одні й ті самі розваги, місця для прогулянок та схоже вбрання, відмінність між модно одягненими жінками з вищого світу і напівсвіту, між лореткою, котра уміє триматися, і маркізою, котра надто багато собі дозволяє, стала така тонка й невловна, що й найдосвідченіші знавці не завжди можуть розрізнити їх з першого погляду; ось чому священик так уважно придивлявся до цієї особи.

Найдужче бентежила ректора її недоладна мова. Як було розпізнати людину за примхливою течією і стрімкими поворотами її розповідей, що вертілися, наче в калейдоскопі? Проте священикова думка про відвідувачку, хоч та й намагалася збити його з пантелику, майже сформувалася, а її розгубленість після запитання про Джекове прізвище остаточно переконала священика у його здогадах.

Жінка зашарілася, зніяковіла, на мить завагалася.

– Справді, – пролепетала вона. – Вибачте... Я ще не відрекомендувалася... І де моя голова?

Діставши із кишені напарфумлений, як ароматична подушечка, невеличкий футляр із слонової кістки, вона вийняла звідти візитну картку, на якій видовженими літерами ніби усміхалося банальне ім'я:

Іда де Барансі

Ректор загадково посміхнувся.

– Дитина теж має це прізвище? – запитав він.

Питання прозвучало майже зухвало. Дама все зрозуміла, ще дужче збентежилась і, щоб приховати розгубленість, з надмірною гідністю відповіла:

– Але ж... Безумовно, пане абат... Безумовно!..

– Он як! – поважно промовив священик. Тепер уже він сам не знав, як висловити свою думку. Ректор крутив у руках візитну картку, і губи його ледь тремтіли, як у людини, котра усвідомлює значення і вагу слів, що їх повинна за хвилину вимовити.

Несподівано він підвівся, підійшов до високих засклених дверей, що виходили у великий сад з чудовими деревами, позолоченими багряним зимовим сонцем, і легенько постукав по шибці. За вікном прослизнула темна постать, і майже відразу на порозі кабінету виріс молодий священик.

– Будьте ласкаві, любий Дюфйо, – попросив ректор, – погуляйте з хлопчиком... Покажіть йому церкву, наші теплиці... Бідолашна дитина тут знудилася...

Джек подумав, що прогулянка – лише привід уникнути болісного прощання перед розлукою, тож у його очах відбився такий відчай і страх, що добрий священик лагідно заспокоїв його:

– Не бійся, мій маленький... Мама нікуди не піде... Ти знайдеш її тут.

Хлопчик іще вагався.

– Ідіть, любий!.. – з королівським жестом промовила пані де Барансі.

І він слухняно вийшов, не зронивши жодного слова, не схлипнувши, ніби уже приборканий самим життям, привчений ним до незаперечної покори.