«Мати»

Олександр Довженко. Мати

Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і не в ознаку гіркого прокляття, вони вже прокляті і так всіма на світі, задля слави нашого роду написано і во ім'я любові про цю високу смерть.

 І хоч багато судилося нам незабутніх утрат, хоч легше було б очам читати щось лагідне й миле серед громів, почитаймо про матір Марію Стоян.

 Хто серед трупів ворожих біжить по селу, що вже догорає?

 Хто це стогне біжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед?

 Це Василь з автоматом і бомбами, Марії Стоянихи син.

 Хто мертвий висить коло хати під небом?

 Оце його мати.

 Біжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, біжить у великій тривозі. Як же він бився перед рідним селом! Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробіг Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Дві сотні печищ, спалені сади, череп'я, ями і безліч одубілих ворогів у багнищі й крові.

 — Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий... Я вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?..

 Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою.

 — Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? Чом не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матінко моя сива?

 Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір — нема двору. У сад — нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати.

 О тихий жах... О незабутній смутку...

 Коли вона була ще жива і хата була ціла край села, зимою в люту хуртовину, опівночі одного разу щось стало стукати у двері.

 — Хто тут?

 — Тьотушка, пустіте, погібаєм...

 — Що ви, голубоньки, які ви, звідки?

 — Ми руські, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.

 — Господи, синочки, йдіть мерщій. Я двері зачиню... Чи ж ніхто не бачив? Німців же повно.