«Пістрява стрічка»

Артур Конан Дойл

Пістрява стрічка

Переглядаючи свої записи про пригоди Шерлока Холмса, - а таких протягом останніх восьми років у мене зібралося більш як сімдесят, - я знаходжу в них чимало трагічних випадків, часом забавних і вигадливих, але жодного банального: працюючи з любові до свого мистецтва, а не заради грошей, Холмс ніколи не брався за розслідування звичайних, буденних справ, його завжди притягувало до чогось надзвичайного або навіть фантастичного.

Особливо вигадливою здається мені справа добре відомої в Сурреї родини Ройлоттів із Сток-Морона. Ми з Холмсом, обидва неодружені, жили тоді разом на Бейкер-стріт. Можливо, я опублікував би свої записи й раніше, але я поклявся тримати цю справу в таємниці і звільнився від свого слова лише місяць тому, коли передчасно померла жінка, якій я його дав. Мабуть, незайвим буде розповісти про цю історію ще й тому, що чутки приписують смерть лікаря Грімебі Ройлотта ще жахливішим обставинам, ніж вони були в дійсності.

Прокинувшись одного квітневого ранку 1883 року, я побачив, що Шерлок Холмс стоїть біля мого ліжка. Одягнений він був не по-домашньому. Звичайно він уставав з ліжка пізно, але зараз годинник на каміні показував лише чверть на восьму. Я глянув на нього з подивом і навіть з деяким докором, адже сам я був вірний своїм звичкам.

- Як не жаль, Вотсоне, але мушу вас розбудити, - сказав він. Певно, такий уже сьогодні день. Спочатку розбудили місіс Хадсон, вона мене, ну, а я - вас.

- І що ж там таке? Чи не пожежа, бува?

- Ні, клієнтка. Приїхала якась дівчина, вона страшенно схвильована і неодмінно хоче побачитися зі мною. Вона чекає в приймальні. А коли молода дама відважується у таку ранню годину подорожувати вулицями столиці і піднімати з ліжка незнайомих людей, то, гадаю, вона хоче повідомити щось дуже важливе. Справа може бути цікавою, і вам, звичайно, захочеться почути про все з перших уст. От я і вирішив надати вам цю можливість.

- Буду щасливий почути таку історію.

Я не знав більшої втіхи, як спостерігати за Холмсом під час його професійних занять, милуючись його стрімкою думкою. Іноді здавалося, що він розв'язує пропоновані йому загадки не розумом, а якимсь натхненним чуттям, хоч насправді всі його висновки ґрунтувалися на точній і строгій логіці.

Я швидко одягнувся, і за кілька хвилин ми вже спускалися у вітальню. Помітивши нас, дама, уся в чорному, з густою вуаллю на обличчі, підвелася.

- Доброго ранку, пані, - сказав Холмс привітно. - Мене звуть Шepлок Холмс. Це мій близький друг і помічник, доктор Вотсон, з яким ви можете бути так само відверті, як і зі мною. Ага! Як добре, що місіс Хадсон здогадалася затопити камін. Я бачу, ви дуже змерзли. Сідайте ближче до вогню і дозвольте запропонувати вам чашечку кави.

- Не холод змушує тремтіти мене, містере Холмсе, - стиха промовила жінка, сідаючи до каміна.

- А що ж?

- Страх, містере Холмсе, просто жах!

З цими словами вона підняла вуаль, і ми побачили, яке в неї посіріле, змарніле обличчя. В її очах був помітний переляк, немов у зацькованого звірка. Їй було не більше тридцяти років, але у волоссі вже блищала сивина, і вигляд вона мала вкрай стомлений і змучений.

Шерлок Холмс окинув її своїм швидким, проникливим поглядом.

- Вам не треба боятися, - сказав він, лагідно погладивши її по руці. Я переконаний, що нам удасться все владнати… Ви, я бачу, приїхали ранковим поїздом.

- Хіба ви мене знаєте?

- Ні, але я помітив у вашій лівій рукавичці зворотний квиток. Ви сьогодні рано встали, а потім добиралися до станції, довго трясучись у двоколці68 вибоїстим шляхом.

Дама різко здригнулася і спантеличено глянула на Холмса.

- Тут немає нічого дивного, пані, - сказав він, посміхнувшись. - Лівий рукав вашого жакета принаймні в сімох місцях заляпаний брудом. І плями зовсім свіжі. Так забруднитися можна тільки в двоколці, сидячи по ліву руку від кучера.

- Усе так і було, - сказала вона. - Близько шостої я вибралася з дому, двадцять хвилин на сьому була в Летерхеді і першим поїздом приїхала в Лондон, на вокзал Ватерлоо… Сер, я більше не витримаю цього, я збожеволію! У мене немає нікого, до кого я могла б звернутися. Втім, є одна людина, яка співчуває мені, але чим вона може мені допомогти, бідолаха? Я чула про вас, містере Холмсе, чула від місіс Фарінтош, якій ви допомогли, коли її спіткало горе. Вона й дала мені вашу адресу. О сер, допоможіть і мені або принаймні спробуйте хоч трохи кинути світла в той непроникний морок, що оточує мене! Я не зможу віддячити вам зараз за ваші послуги, але через місяць-півтора я вийду заміж і матиму право розпоряджатися своїми доходами, тоді ви побачите, що я вмію бути вдячною.

Холмс підійшов до конторки,69 відкрив її, дістав звідти записну книжку.

- Фарінтош… - сказав він. - Авжеж, я пригадую цей випадок. Він пов'язаний з опаловою тіарою.70 По-моєму, це було ще до нашого знайомства, Вотсоне. Можу вас запевнити, пані, що я буду щасливий поставитися до вашої справи з такою ж ретельністю, як і до справи вашої приятельки. А винагороди мені ніякої не потрібно, бо моя робота і є мені винагородою. Звичайно, у мене будуть деякі витрати і їх ви зможете відшкодувати, коли вам буде зручно. А тепер прошу повідомити нам подробиці, щоб можна було скласти думку про вашу справу.

- На жаль! - відповіла дівчина. - Жах мого становища в тому, що мої страхи такі непевні і неясні, а підозри ґрунтуються на таких, здавалося б, малозначущих дрібницях, що навіть той, до кого я маю право звернутися по допомогу й пораду, вважає всі мої розповіді маячнею знервованої жінки. Він не говорить мені прямо; але я читаю це в його заспокійливих словах і ухильних поглядах. Я чула, містере Холмсе, що ви, як ніхто інший, розбираєтеся в різних порочних нахилах людського серця і можете порадити, як мені бути серед небезпек, що мене оточують.

- Я слухаю, пані.

- Мене звуть Елен Стоунер. Я живу в домі свого вітчима. Він останній нащадок одного з найстаріших в Англії саксонських родів Ройлоттів зі Сток-Морона, що на західному кордоні Суррея.

Холмс кивнув головою.

- Мені знайоме це ім'я, - сказав він.

- Були часи, коли родина Ройлоттів належала до найбагатших в Англії. На півночі їхні володіння простягалися до Беркшира, а на заході до Хампшира. Але минулого століття чотири покоління поспіль проциндрили сімейні статки, поки врешті один із спадкоємців, пристрасний гравець, остаточно розорив родину в часи регентства. Від колишніх маєтків залишилися лише кілька акрів71 землі та старовинний будинок, споруджений років двісті тому, а нині от-от розвалиться під тягарем заставних. Останній поміщик із цього роду ледве животів у своєму будинку, будучи злиденним аристократом. Але його єдиний син, мій вітчим, зрозумівши, що треба якось пристосовуватися до нових умов, позичив у якогось родича необхідну суму грошей, вступив до університету, закінчив його з дипломом лікаря і поїхав у Калькутту, де завдяки своєму вмінню та витримці невдовзі здобув широку практику. Але якось у його домі сталася крадіжка, і розлючений Ройлотт мало не до смерті побив тубільця-дворецького. Ледве уникнувши страти і провівши тривалий час у в'язниці, він повернувся до Англії похмурим і розчарованим.

В Індії лікар Ройлотт одружився з моєю матір'ю, місіс Стоунер, молодою вдовою генерал-майора артилерії. Ми були близнятами - я і моя сестра Джулія, і, коли мати знову виходила заміж за лікаря, нам виповнилося по два роки. Вона мала чималі статки, що давали їй не менш як тисячу фунтів прибутку на рік. Оскільки ми жили разом, то вона заповіла розпоряджатися ними лікареві Ройлотту за умови, що, коли ми вийдемо заміж, то кожній із нас дістанеться певна щорічна сума. Невдовзі після нашого повернення до Англії моя мати померла - вона загинула вісім років тому в залізничній катастрофі під Кру. Після її смерті лікар Ройлотт облишив свої спроби влаштуватися в Лондоні й налагодити там медичну практику і разом із нами оселився в родинному маєтку в Сток-Мороні. Грошей нашої матері цілком вистачало на всі наші потреби, і, здавалося, ніщо не могло стати на шляху нашому щастю.

Але дивна зміна сталася з моїм вітчимом. Замість того, щоб заприятелювати із сусідами, які спочатку зраділи, що Ройлотт зі Сток-Морону повернувся в родинне гніздо, він замкнувся у своєму будинку і дуже рідко виходив на люди. А якщо й виходив, то щоразу накидався з лайливими словами на першого-ліпшого, з ким доводилося йому зустрітись. Люта запальність, яка доходила часом до нестями, була притаманна всім чоловікам цього роду, а в мого вітчима вона, очевидно, що більше посилилась через тривале перебування в тропіках. Не раз він зчиняв страшенні сварки із сусідами, двічі справа кінчалася поліцейською дільницею. Він зробився грозою всього селища… Треба сказати, що він має неймовірну фізичну силу, і люди при зустрічі з ним буквально кидаються геть, бо у гніві той зовсім не володіє собою.