П’ятизлотник
Оповідання
П’ятизлотник
Посвята моїй любій матері
Смерклося. Рожевий на заході край неба м’яким блиском осявав морозне повітря; останнє світло помершого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалось з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.
Хима, сидячи на ослінчику, підкладала солому у грубку. Веселе полум’я жваво стрибало по соломі, осявало старе, борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. У хаті було тихо: лиш солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом.
- Старий!..
Тихо.
- Хомо! - голосніше обізвалась Хима.
- Агов!
З-за грубки почулась шамотня.
- Я оце сиджу, - почала Хима, - та й думаю, що в нас борошно минулося… Тільки в нас хліба, що на полиці… - І я не про що ж думаю… та що ж ти вдієш, коли не вродило… Доведеться пудити… Візьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою… А де тії гроші?..
Хима тихенько зітхнула. І знов стало тихо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про одно думали: свій хліб минувся, а купити ні за що…
«Починається!.. - думав Хома. - Оце він саме починається, той час, коли не стає хліба, нема й заробітків, час журби та горя, коли чоловік хотів би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину».
Комментарии к книге «П’ятизлотник», Михайло Михайлович Коцюбинський
Всего 0 комментариев