«День на пастiвнику»

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------

- Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-аторж-ний! Гри-и-ицьку! - гукав

одного лiтнього погожого ранку невеличкий хлопчик лiт дев'яти, стоячи на

високiй буртi, кругом укритiй молодою i зеленою, як рута, травою.

Сонце пiднялось вже височенько i, гаряче, iскристе, обливало i бурту, i

хлопчика, i кругом широке поле сво©м огнистим свiтом; горiла молода трава

на буртi зеленим огнем; неопавша роса свiтила i вiдбивала дорогим

самоцвiтним камiнням. Одежа хлопчика - лихi вибiйчанi штанцi, засуканi аж

до колiн, латана сорочка i на головi з передраним козирком картуз - пiд

тим свiтом теряли свою злиденнiсть, неохайнiсть,- i латки i дiрки

вiдбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину,

а не жива вона стояла перед очима.

Картина була справдi чудовна: з бурти, мов з високо© гори, видно було

на праву руч мiсто. Церкви пiдняли високо угору сво© круглi голови, сяли у

прозорому повiтрi золотими банями, зеленiли ©х залiзнi покрiвлi, моз

травою вкритi, бiлiли бiлi боки, мов з крейди виструганi; помiж церквами

хати, людськi огороди тонули в гущавинi темно-зелених садкiв. Он i рiчка

блищала, звиваючись змiтуману з себе, а через рiчку перекинувся мiст - тонкий, узорчатий, мов з

волосенi виплетений. Тута ж, недалеко вiд бурти, мов крiпость перед

мiстом, висока кам'яна стiна обвивала кругом великий розкiшний садок,

здоровенную пустку-будинок - Ратiрозiслався степ, рiвний, як долоня, широкий i довгий-безкра©й, тонув у

сво©й просторiй просторостi, у сво©й зеленiй травi, спершу аж

темно-зелений, а чим далi - блiдiший, голубiший, поки не сходився з краблакитного неба, де, здавалось, вiн загнувся угору i пiшов уже попiд

небом. Серед його хвилi хвилями золотого сонячного свiту так i ходять, так

i переливаються, то здiймаючись угору, то опадаючи униз; над ними сотнi

срiбноголосих жайворонкiв непримiтне в'ються, i ©х весела i радiсна пiсня

дзвенить, розходиться, розсипабринить-спiваприще свiтом, стрiляжару,- невiдомий коваль невiдомим мiхом роздув те величне та чудовне

огнище свiту! Гарно усюди, красиво так,- не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися вилiз хлопчик на самий вершок високо©

бурти, по боках котро©, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат i двотелят,- байдуже йому було i про ©х. Вiн вилiз, щоб з високостi пiдглядiти,

де заховалися Грицько та Василь,- його рiдний i двоюрiдний брати, з

котрими вiн ще до сходу сонця вигнав ту худiбчину пастись. Хлоп'ята,

поснiдавши i щоб чим-то згаяти, то згаяти час, задумали гратись у

пiжмурки. Першому випало жмуритись Грицьковi,- старшому вiд його братовi.

Бистроокий, вiн зразу пiдглядiв Iвася, що приткнувся за буртою у балочцi

пiд широкою лопушиною.

- Вилазь, вилазь, Iвасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! - кричав

на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Iвасевi жмуритись. Не вспiв вiн очi закрити, як Грицько

крикнув: "Уже!" Iвась кинувсь шукати. Оббiг кругом бурти, спустивсь у

балочку, обдививсь, обшарив усi бур'яни - нема Грицька! Не думаючи швидко

знайти брата, Iвась кинувсь за Василем. Вiн бачив, ще як Грицько жмурився,

Василь похилив прямо до Ратi - Я знаю, вiн у ровi мiж шипшиною засiв,- промовив сам до себе Iвась i

ударився туди.

Шукав по бур'янах, заглядав у рiв, свистав, гукав,- i тiльки його

дзвiнкий голос лунав мiж гущавиною високих берестiв та пахучих лип, що

спускали сво© широкi гiлки по бiлiй стiнi у рiв, мов подавали кому руку

або намiрялись досягти до шипшини, що, так красно цвiтучи, поросла по

окопу,- Василь не окликався, не одгукувався. Досада розбирала Iвася, як

його так зразу наглядiли, а вiн аж ухоркався, шукаючи, а й досi нiкого не

знайшов.

Повернув вiн знову до бурти. Дорогою, мов з-пiд землi, донеслося до

його Грицькове "ку-ку!". Вiн разiв з п'ять оббiг кругом не© - нема нiгде.

А його голос вiн чув. I так виразно гукнув "ку-ку!.." Ось знову гука - Ага! ти у балочцi,- радiсно скрикнув Iвась i побiг трохи не вдесяте у

балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся - немайого пройма - Нехай вам бiс! - промовив вiн i вилiз на шпелень бурти.- Звiдти так

видно кругом,- уже хтось десь та виткнеться.- I от вiн дивиться,

розглядаможе, де замаячить постать або Грицькова, або Василева... Теля бекнуло, i

слiдом за його беканням почулося втрет - Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! - зарепетував ото

Iвась, теряючи надiю знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя,- той далеко пiшов ховатись,- а

Грицько - Грицько тут десь,- вiн тiльки закрив очi, а той i гукаа от не знайде нiяк. Нiгде б так i затулитись, немазахистiв, а ото не знайде!

- Хай же вам iрод,- рiшив Iвась i, забачивши на травi проти сонця

червоненьку комашину, присiв до не©. Комашина, почувши на собi чужий

погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками i затихла. Зразу Iвась

забув i свою досаду, i сво© жмурки.

- Iч, хитра яка! - промовив вiн, ухопивши комашину у руки, i, положивши

на долоню, почав дратувати ©© травиною.

Комашина не заворушилася, задравши угору чорнi нiжки, вона лежала, мов

нежива. Що не робив ©й Iвась - i перекидав, i ворочав,- нежива та й годi.

- Пiдожди ж! - промовив вiн, лiг на буртi, одставив геть вiд себе руку

i терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.

Час не стояв; сонце пiдпливало все вище та вище, не грiло вже, а почало

допiкати. Жайворонки затихли у степу; з Ратiголоси,кропив'янки розкидали свобелькотали на увесь садок, горлицi жалiбно туркотали у бузку, сороки

скреготали, стрибаючи по стiнi i махаючи сво©ми чорними хвостами, а там,

серед самого саду, у зеленiй гущавинi непролазних кущiв розлягалися

соловейки. Скiльки ©х! i як вони голосно щебетали!

Iвасевi про все те було байдуже; вiн не тiльки не дослухався до того,

вiн не примiчав i того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя

iграшка, своя забава,- ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула,

нiжкою повела,- хоч убий!

- Бач, ти граГрицько.

Хто б не глянув на його - зразу одгадав, що то рiдний брат сто©ть перед

Iвасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком нiс, чорнi, як

терен, очi, загорiле довгобразе лице. Тiльки вищий Грицько, бо двома

роками старший вiд брата.

- Що ти тут робиш? - спитав вiн, присiдаючи на травi.

- Бач, комашина! - вiдказав той, простягаючи руку.

-То сонечко! - угадав Грицько.

-Сонечко? - скрикнув Iвась i почав вигукувати:

Сонечко, сонечко!

Виглянь у вiконечко,

Бо татари iдуть,

Тебе зарiжуть,

Тво©х дiток заберуть!

Грицько пiддержав брата, i обидва закричали, Грицько товще, Iвась

тонше:

- Сонечко, сонечко!..

Овечата, зачувши голоси сво©х пастушкiв, задеренчали ; руденьке телятко

бекнуло; чорненький бiлоголовий бичок задрочився: задравши хвiст угору i

опустивши голову униз, вiн пiшов вподовж поля вистрибом-вистрибом!

- Дивись, дивись, що бичок робить! - скрикнув Грицько. Iвась озирнувся,

i обидва зареготались.

Бичок, мов образившись вiд ©х реготу, як вiтер, попер вподовж поля.

- Бицю, бицю! - гукнув Грицько, схопившись, i майнув навздогiн. Iвась,

стуливши руку, щоб комашина не випала, собi, як опечений, подрав