«Аквітанія»

Ева Гарсія Саенз де Уртурі

Переклад з іспанської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Їм, моїм дітям. За те, що ви є.

В Раю немає оповідань, бо там немає подорожей. Втрата, розкаяння, поневіряння і пристрасть рухають оповідання вперед, по його закрученому маршруту.

Маргарет Етвуд

Я теж відчував схильність змушувати себе, майже з маніакальною впертістю, бути сильнішим, ніж я насправді є.

Серен К'єркегор

Книжка повинна ятрити рани, а навіть сама ранити. Книжка повинна бути небезпечною.

Еміль Чоран

Частина перша

Це історія двох моїх родів. Страхітливих герцогів Аквітанії та підлих Капетингів, королів Франції, і як ми відчували взаємну ненависть, і як наші життя раз за разом перетиналися, поки ми не знищили одне одного, під час того буремного XII століття, сторіччя, в якому Захід змінився назавжди.

Серед зрад, облог, крові й сперми, двоє підлітків, Людовик, король Франції, і я, герцогиня Аквітанії, креслили оскаженілими лініями кордони того, що пізніше перетвориться в Європу.

Я рано стала вбивцею, у вісім років мені вистачило дві букви: oc – “так” на моїй улюбленій окситанській мові – щоб закінчити життя моїх мучителів. Хоча також потрібно додати, що я донька інцесту і винна в тому, що кохала свого дядька по батьківській лінії, Раймунда де Пуатьє, та вийшла заміж за свого кузена Людовика.

Влада належала нам, замки й васали належали нам, всі багатства того, що пізніше буде зватися Європою, належали нам. Іль-де-Франс, Аквітанія, Гасконь і Пуатьє належали нам.

Я – Елеонора Аквітанська, мені тринадцять років. Демони перевдягнені в посланців твердять, що мій батько щойно помер за дивних обставин під час паломництва в Компостелу…

… і що в історичних книгах немає прецедентів тому, що я маю намір зробити.

1 Синя смерть

Бордо, 1137

-- Тебе завжди будуть недооцінювати. Змусь їх заплатити за це.

Такими були останні слова сказані мені батьком перед від‘їздом у плащі паломника. Тепер посланці з опущеними поглядами твердили, що він помер перед головним вівтарем у соборі в Компостелі, в самісіньку Страсну п‘ятницю, отруївшись, після того, як попив гнилої води з криниці. Так наче вода могла прикінчити такого велетня. Так наче він не носив завжди з собою шматок кам‘яного вугілля, що поглинав будь-яку отруту, мандрівник загартований в тисячах битв і катастроф.

Так наче ці так звані вісники не були частиною добре підготованого фарсу.

Вони твердили, що прибули разом, але в Руфуса Астурійського панталони промокли від довгої верхової їзди, запах кінського поту доходив до мого помосту.

Своєю чергою, бретонець Ото твердив, що він солдат, але в нього досі заростала тонзура, яка говорила про недавнє минуле в стінах монастиря. До того ж він виглядав свіжим і через поганий зір – він двічі спіткнувся на сходах – не міг претендувати на роль воїна.

-- Брехня… -- рішуче відкинув серед перешіптувань Рай, мій дядько, мій коханець.

Він поглянув на мене по-змовницьки, я пильно поглянула на нього.

Інтуїтивно я вже відчувала, що раптово настав кінець певного етапу. Знала, що прощаюся з ним і зберегла в пам‘яті ті останні години. У майбутньому мені згодяться приємні спогади.

Як смеркло Рай вирушив у Нижню Наварру по тіло свого улюбленого брата і щоб прояснити цю плутанину. Я залишилася на чолі величезної Аквітанії, дрібна групка утримувала в таємниці новину, що Вільгельма X, графа Пуатьє і герцога Аквітанії, вже не було серед живих.

Це були не перші новини, які доходили до нас з маршруту святого апостола.

І всі суперечили одна одній.

Деякі розповідали, що батько загинув перед головним вівтарем після битви з хлопчиком. Маленький Давид переміг Голіафа.

Як можна повірити в такі нісенітниці?

Інші повідомляли, що до нього застосували жахливі тортури вікінгів -- “кривавого орла”, вирвали йому ребра, а легені витягнули назовні, наче скривавлені крила.

Найбільш безглузда версія стверджувала, що він поцілував немовля в чоло і обоє в ту ж мить загинули.

Ці останні посланці розповідали про отруєні криниці. Якій версії вірити? Однак, всі вони сходилися, збентежено і вражено повідомляючи, що тіло батька набрало незвичного темно-синього кольору.

Того нещасного дня, я, його тринадцятилітня спадкоємиця, була змушена знов заговорити.

Я відмовилася розмовляти п‘ять років тому, коли двоє клятих Капетингів насильно взяли мене під мостом річки Гаронни. З тої пори я ненавиджу пшеничне волосся, власник якого вдарив мене по обличчю. Я ненавиджу блакитний і жовтий кольори лілії, прибічники якої повалили мене на траву.

Тільки Рай, мій нерозлучний Рай, зауважив мою відсутність під час похоронної процесії, що поверталася з собору Святого Андреса. Він прийшов надто пізно, але так насправді ніколи не довідався, наскільки пізно це було для мене і мого дитячого тіла. Я заперечила факти, це означало б віддати Аквітанію королям туманного Іль-де-Франсу.

-- Хочеш, щоб я їх вбив? – запитав він, помітивши нас, і вперше я побачила потрясіння в блакитних очах свого дядька.

Приголомшена, я поправила туніку, приховала кров, що текла мені по ногах. Навіть він не повинен був знати цього.

-- Oc, – відповіла я на нашій материнській мові.

Одне слово, дві букви. Два чоловіка, по два удари для кожного.

Один в горло, щоб запевнити їхню вічну мовчанку. Другим обрубав їхню чоловічу гідність, помста, яка розділила мене і моє перше кохання.

Рай ніколи не зупинявся на півдорозі, це був не його метод. Він завжди докладав всіх зусиль, та мав правило – доводити все до кінця. Як і я, він походив з Пуату, чорне волосся, очі світлі й широкі, смаглява шкіра від постійного аквітанського сонця.

Високим був мій дідусь, жахливий Вільгельм IX Трубадур, гульвіса яких мало. Батько, як я вже казала, був колосом, який дивував всіх тим, що на банкетах їв за десятьох. Про Раймунда де Пуатьє, його брата -- моє кохання --, казали, що він “найкрасивіший з принців на Землі, привітний і чарівний співрозмовник”. Підтверджую, і з дитинства ми стояли одне за одного, дядько і небога, розлучені на дев‘ять років, разом всю решту життя.

Ми поверталися з похоронів мами і маленького Орла, якому судилося стати герцогом Аквітанії, і який не став ним, бо його здолали гнійники. Французький король, Людовик VI Товстий, прислав на погреб своїх родичів. А сам відбувся дипломатичною брехнею, всі знали, що його прикувала до ліжка дизентерія.

Але король жадав багатої Аквітанії. Жадав наших виноградників і наших млинів, пасовищ і худоби, яка на них паслася. Жадав веселощів наших трубадурів і барвистості нашого одягу. Жадав мальовничого двору в Пуатьє і нашого прекрасного палацу в Бордо. Суворі жителі півночі, з певною антипатією, називали нашу землю “Південь”.

Мій батько був його васалом, але був багатшим, могутнішим, його землі в п‘ять разів більшими. Його вплив і славетні діяння за життя перетворили його в святого, і вся ця аура героїзму принижувала короля.

Він хотів, щоб я належала йому.

З тієї миті, коли помер Орел, він хотів, щоб я належала йому.

Він відправив кількох своїх братів з підлою місією, двоє з них викрали мене, скориставшись неуважністю Рая, і мали намір насильно заволодіти Аквітанією. Існував звичай ґвалтувати спадкоємець і після цього змушувати їх до шлюбу, щоб здобути посаг. Від колиски мати повторювала мені: ”Якщо таке трапиться, це буде твоя вина”. І ні, нічого не трапилося, бо цього немає в хроніках. Тільки я знала, що відбулося, і вирішила, що нічого не сталося, отже нічого не було.

“Damnatio memoriae”, наказав мені привид дідуся.

-- Зітри це з пам‘яті.

Забудь колишнього ворога. Не думай про нього, не говори про нього, не пиши про нього, не повертайся на те місце, де тебе скривдили.

Я ледь не померла від болю, коли мене рвали всередині, під тим похмурим мостом я навчилася, що плоть дівчинки повинна поступитися, бо воля чоловіка сповненого рішучості відкрити її, цього не зробить. Це був акт війни і поле бою, боягузи, це було тіло маленької дівчинки.

Перший життєвий урок: шукай іншу зброю.

Рай і ці дві букви стали моєю зброєю. Брати короля Капетингів загинули, не встигнувши відправити Товстому повідомлення, що вони вдерлися в мою плоть, а отже і в Аквітанію. Я вперто твердила Раю, що нічого не трапилося, він вдав, що вірить мені, завантажив французів у човен і повеслував у заводь Гаронни, де ми рідко бували. Дідусь привіз з хрестового походу велетенських риб і з тієї пори їх там розводили. Риба була хижою. В тих водах Капети і зникли. Ми ніколи про це не говорили, батько ніколи нічого не довідався, з нього було досить і дуелі. Нічого моїм фрейлінам, нічого тіткам. Маленька Аліса, моя сестра, моє друге я, була не в тому віці, щоб вислуховувати мої одкровення. На це ще прийде час.

Я стала німою, всі приписували це тому, що я не могла порадити собі з жалобою після втрати матері й брата.

Мої слова вбивали.

Я перестала їх вимовляти, хоча завжди обожнювала слова.

Німа і невидима, мовчання мало свої переваги.