«Жінка з туману»

Жінка з туману

Карлос Руїс Сафон

Переклад з іспанської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Нікому й ніколи в цьому не зізнавався, але цю квартиру я здобув якимось дивом. Лаура, яка вміла палко цілувати, працювала секретаркою в агента з продажу нерухомості з першого поверху. Я познайомився з нею певної липневої ночі, в повітрі тоді висіли туман і розпач. Я спав просто неба, на лавочці посеред площі, коли мене розбудив легенький доторк губ. “Не маєш де жити?” Лаура провела мене до парадного входу в будинок. Будівля була одним з тих вертикальних мавзолеїв, що заворожують в старій частині міста, сплетіння горгулій та латок після ремонту, а на його портику виднів напис 1866. Я пішов за нею по сходах, майже навпомацки. Під нашими ногами, будинок скрипів, немов старий корабель. Лаура не питала мене про рекомендації. Добре, бо у в‘язниці їх не дають. Мансарда була розміром з мою камеру, кімнатка підвішена над тундрою плоских дахів. “Беру”, сказав я. Чесно кажучи, після трьох років у в‘язниці я втратив нюх, а до голосів за стіною, мені було не звикати. Лаура заходила майже кожної ночі. Тільки її холодна шкіра і туманний подих не обпікали того пекельного літа. На світанку Лаура мовчки зникала десь внизу. Протягом дня я намагався виспатися. Сусіди по під‘їзду відносилися до мене з млявою привітністю притаманною знедоленим. Я нарахував шість сімей, всі з дітьми та старенькими, від яких несло сажею та свіжоскопаною землею. Моїм улюбленцем був дон Флоріан, який жив відразу піді мною і на замовлення розмальовував ляльки. Я тижнями не виходив з будинку. На моїх дверях павуки виткали мальовничі узори. Донья Луіса, з третього поверху, приносила мені щось поїсти. Дон Флоріан давав мені почитати старі часописи і викликав на бій в доміно. Діти з під‘їзду запрошували мене погратися в хованки. Вперше в своєму житті я відчував, що мені раді, що мене майже люблять. Опівночі Лаура приносила свої дев’ятнадцять років, загорнені в білий шовк і дозволяла кохати себе так, наче це було востаннє. Я кохав її до світанку, вбираючи з її тіла все те, чого життя позбавило мене. Потім, наче собаці чи негіднику, мені снилися чорно-білі сни. В цьому світі навіть таким покидькам як я випадає краплина щастя. Цього літа прийшла моя черга. Коли в кінці серпня до мене прийшли з міськради, я подумав, що це поліція. Інженер сказав мені, що він не має нічого проти незаконних заселень, але, хоча йому й дуже прикро, вони знесуть будинок. “Це якась помилка”, відповів я. Усі розділи мого життя починаються з цієї фрази. В пошуках Лаури я збіг по сходах до кабінету агента з продажу нерухомості. Т