«Меч Сагайдачного»

Віктор Вальд

Меч Сагайдачного

Присвячую моїй дружині Світлані Мазаловій

Автор щиро вдячний Вікторії Новицькій за допомогу в написанні роману

— Славно килима[1] розкачували! На такому вік вікувати та меди куштувати! Уклін вам, браття, від серця, душі й розуму.

— І тобі, брате Сагайдо, уклін від небес до землі.

Побачивши кроків за десять двох споряджених коней, Сагайда відчув, як неприємний холодок пробіг по спині. То звичний знак, а зовсім не передранкова свіжість.

Та й не охолола за ніч земля. Тільки дихати стало спокійніше. Бо ж за день добряче на сонечку напарилася. Хоча й підняла на свій захист трави буйні, високі й соковиті, щедро вкрила листям ліси, діброви й сади, напоїла прохолодою підземних джерел річки й озера, — та вдень годі їй урятуватися від сонця на півнеба. Це при тому, що небесне світило ще в повну силу не увійшло — щойно тільки звільнилося від морозних обіймів і почало тішити всяку живність. А спостерігши ту радість, іще жаркіше задихало. Скоро вже розпечеться так, що люди й тварини аж прокльони йому посилатимуть. І тоді соромно стане сонечку — і знову почне воно шукати обіймів морозних.

Та до розпеченого літа ще не близько. Ще помилує око зелень тисячами своїх відтінків, солодкі аромати змусять завмерти, а ніжність листяного шепоту розслабить до сльози.

А вночі не зелень — то джгути, нитки та краплі почорнілого срібла зі смарагдовими мазками. Аж світяться вони в трав’яному килимі, а над колом тим і далі — стіна гнучкого срібла, щодо кожного вітерцю прислухається. І вітерець тонко сріблом співає. А як же йнакше, коли повний місяць панує!

Прошепотів добре слово до коня свого Сагайда, поцілував у змилену від довгого бігу морду й так і залишив його в травах при повній збруї.

Не обнялися брати. Не той статут у них. Підмостивши ноги в чоботях сап’янових, сіли в коло. Близько — так, щоб руку простягти. Набили люльки тютюном із травами запашними. Запалили від жаринки, що по колу братньому пройшлася. Скільки годиться помовчали — але не для того зібралися.

— Скажу я, брати.

— Кажи, брате Кужелю. Поки немає з нами брата Хора, твоє слово старше, — з повагою схилив голову Сагайда.

Так само вчинив і третій брат.

Помовчав брат Кужель як годиться, вибив згаслу люльку на широку долоню, злизав усю ту смакоту й заговорив, похитуючись: