«Блискавиця Перунова»

Мирослава Горностаєва

БЛИСКАВИЦЯ ПЕРУНОВА

Повість з XI століття

Літа 1061–1076

І Богові Перуну — громовержцю,

Богові прі і боріння, скажемо,

Живих явищ кола

Не переставати крутити в Яві.

Це він нас веде стезею правою до брані

І до Тризни великої по всіх полеглих

Що йдуть у життя вічне

До Полку Перунового.

Слава Богу,

Перуну вогнекудрому

Який стріли на ворогів верже

І вірною стезею вперед веде

Бо єсть він воїнам суд і честь,

І яко златорун, милостив –

Всеправеден єсть!

Була Перунова ніч…

Люди з селища Протолчого, що на Хорсиці[1], котрі прийшли на требище вшанувати Образ Божий та принести пожертву, подалися геть, і волхв лишився сам.

То був високий чоловік непевного віку, начебто немолодий уже. Волосся, підхоплене оберігом-стрічкою, було сивим, та постать мав чоловік струнку, наче в юнака, а рухався він так легко, що будь-кого міг ввести в оману, особливо затемно.

А проте волхв Далебор був старим. Дуже старим. Тому золотаво-карі очі його дивилися на світ з тим холодним спокоєм, який приходить до чоловіка лише з досвідом та мудрістю. Та й про що хвилюватися людині, єдиним майном якої є два мечі, похідні гусла, та оберіг з темного срібла з зображенням вовчої голови? Хіба про те, кому заповісти найбільше багатство рахмана[2] — вагу пам’яти пращурів. Минули ті часи, коли за велику честь вважалося бути учнем волхва, світ змінювався просто на очах Далеборових, і в цьому, новому світі не було місця для оберігачів давніх звичаїв. Волхви-воїни загинули в обороні Богів своїх, а тих, чиєю зброєю були знання та розум, знищено вогнем і мечем. Ті ж, кому вдалося врятуватись — провадили життя ізгоїв. Йому, Далебору, ще пощастило — він знайшов спадкоємця…

Далебор поворушив жарини вогнища і прислухався до віддаленого гуркоту громовиці. Десь далеко раз у раз спалахували блискавки. На небі, серед спокійних лагідних зірок, багряним світлом палала Блукаюча Зірка, що її люд звав Кривавою Зорею, а волхви, котрі відали про з’яву за кілька літ, бо давно обчислили її — Перуновим Мечем.[3]

— Сьогодні ніч тризни, ніч воїнів Перунових, — сказав старий неголосно, — ти спиш, Вогнику?

Темна купа біля вогню заворушилась. З-під плаща вибралось двоє — хлопчина років восьми-дев’яти, зодітий, як і старий жрець, в білу до колін полотняну сорочку та такі ж ґачі[4], і маленьке вовченя.

— Ні, Віщий, — сказав хлопець, — я слухаю…

— Що слухаєш?

Старий усміхнувся:

— Давай слухати разом… Сеї ночі борються Білобог з Чорнобогом, і тим утримують Сваргу[5], Світ предвічний, аби не бути йому повержену.

— А хто переможе? — зі щирим зацікавленням спитав малий.

— Вічна ця боротьба, бо як переможе хоч Світло, хоч Тьма — зникне і Сварга, і Боги на ній, і ми зникнемо… Буде інший світ, не схожий на наш. Тому битву ту не мають змоги програти Перунові вої. Недарма відбирає Перун для війська свого найхоробріших з тих, хто загинув у цьому світі.

— А як відбирають до війська того? — спитав хлопчина.

— Як упав чоловік в обороні землі своєї, притуливши її до ран — так і опинився на Сварзі. І меч в руці його перетворився на вогонь Небес, а сам він — на блискавку.

Хлопець притулився до свого наставника і задивився в освітлене відблисками небесного вогню небо. Потім погляд його упав на Образ Перунів, що височів на требищі[6]. Дерев’яне зображення було побите і пощерблене, та хлопчина знав, що як добре придивитись за світлого дня, то на нього гляне з-під вояцького чуба відважне лице з завзятим усміхом на вустах.

— Віщий, — озвався хлопець, — ви говорили людям з весі, що Образ сей стояв колись у самому Києв-граді, в Перуновім Гаї.

Старий кивнув і підкинув паличчя до вогню.

— А як він опинився тут, на Хорсиці?

— Опісля того, як Володимир, син Святославів, князь Київський потрапив під закляття ромейських[7] жерців, — відповів поволі Далебор, — звелів він нищити і Божі Образи, і тих, хто тим Образам молився. Образ же Перунів, опісля загибелі воїнів, що боронили його, вкинуто було у води Славути. Віднайдений же він вільними людьми на Змієвому острові, вище Хорсиці. Протолчани так і звуть те місце нині — Перунова Рінь…

— Віщий, невже ромеї аж такі сильні чародії, що змогли зурочити навіть князя? — майже пошепки спитав хлопчина.

— Не чари їхні сильні, лиш дух слабкий у тих, хто чарам тим піддався! — сказав старий різко, — Боги наші, Вогнику, не люблять кволих і безпорадних. Вони дають одним розум, другим — рало, ще іншим — меч для битви, і не їхня провина, що деяким людцям потрібен костур замість меча.

— Віщий, — озвався хлопчина, — а я ось — слабкий і кволий… Іноді мені здається, що навіть Полісун, — він зирнув на вовченя, — сильніший за мене…

Волхв глянув на хлопця, і суворе лице старого ледь полагіднішало.

— Ти не слабкий, — мовив, — буває так, що душа сильніша за тіло.

— Але що мені робити? Чи зможу я втримати меча?

— Треба зробити так, аби тіло доросло до духу, — сказав старий півжартобливо, а потім додав серйозно, — ти не тільки володітимеш мечем, ти сам станеш зброєю!

— Блискавицею Перуновою? — спитав хлопець захоплено.

— Атож… Але це тяжкий шлях, Вогнику. Та тому, хто пройде його, вже не будуть страшними ніякі закляття.

Тяжко й залізу на ковадлі, а що вже говорити про чоловіка…

Хлопчина стоїть перед хижкою, де вони живуть удвох зі старим. Між дубами, попереду, видно требище: жертовник, складений з каменю, та Образ Перунів. Все Святилище вкрите густою високою травою, окрім неї на ньому не росте ні кущика, ні деревця, дуби ж оточують його правильним колом, немов охоронці.

Полісун лежить у затінку і співчуває приятелеві. Як хлопець розуміє, коли вовченяті боляче, або коли воно голодне, так і звір відчуває людину. Інших людей жахається вовченя, Далебора-волхва слухається, підкоряючись міці його волі, а ось від маленького чоловічка лине інша сила, м’якша, лагідніша. Але сила є, і «звір Перунів» — так бо зовуть вовків волхви, переймається муками друга.

Хвилясте русяве волосся Вогникове змокло від поту. Ноги тремтять від напруги. Важкий дерев’яний кийок вивертається зі спітнілих долонь.

Далебор звелів вправлятись, а сам подався кудись і не сказав, коли вернеться. Можна було б, звичайно, й перепочити трохи, свідків би тому не було, а Полісун не розкаже, бо говорити не вміє. Та малий певен — Віщий знає все. А може й самому Перуну захочеться глянути з Вираю на те місце, де стоїть Його Образ. Помітить Вишній недбалість Вогникову — і прощавай заповітна мрія стати воїном Його. Бо слабкі та ледачі ніколи не потрапляють ні до земного, ні до небесного війська Бога Воїнств.

Вперед… вбік… назад… знову вперед… Зранку почав Вогник повторювати один і той самий рух, що зветься «подвійне коло», а нині сонце вже схиляється донизу. І їсти хочеться, і комарі дошкуляють. А зійти з місця соромно. Далебор не лаятиме, тільки зміряє поглядом зневажливим від голови до стіп, і від погляду цього хоч під землю западися.

— Слава Перуну, Богу прі[8] і боріння, — бурмоче хлопець уривки зі славнів, котрим навчив його старий, — і хай святиться давнє ім’я Його — Індра, бо то є Бог серед Богів, так кажуть Веди… Індра був і пребуде од віку…

Лише Перуничі, жерці-воїни, мають право вимовляти давнє ім’я Бога Воїнств. Вогник розуміє, що довірив йому старий волхв найбільшу з таємниць і пишається тою довірою. Адже й ім’я душі людини не можна називати будь-кому, а тим більше — ім’я Перунове. У нього, Вогника, теж є таємне ім’я… Високою Мовою Пращурів зветься він Карна, Смуток, та вимовити вголос це ім’я зможе хіба що смертної години.

Ім’я душі дав Вогнику старий волхв, котрий не є йому ні дідом, ні родичем. Далебор говорив, що підібрав його, Вогника, тяжко хворим десь у туровських лісах. Хлопець цього не пам’ятає. Не пам’ятає взагалі нічого, окрім того, що прокинувся у Далеборовій хижі з якогось тяжкого сну.

Жони бродників з Протолчої весі жаліють хлопчину, шиють йому одежину, гаптують сорочки. Вогник дари приймає з вдячністю, але не хоче, щоб його жаліли. Ці ж жони прозвали хлопця Вогником, хто-зна чого, може за гордовиту палку вдачу, а може за мрійливі вогники в синіх, гарних, мов у дівчати, очах.

У майбутнього Перунича дійсно горда душа, що не дає оце йому впасти у траву від смертельної втоми. Аби відволіктися, він починає думати про вбрання, дароване тіткою Твердихою, жоною ватага Протолчого, Тверда. Візерунки на сорочці здаються йому знайомими. Взір зі зчеплених свастик нагадує чомусь протяглу пісеньку, чуту хіба що уві сні…

«Люлі-люлі, мій синочку… Татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…»

У нього, Вогника, звісно ж мусила бути мати… Не з Місяця ж він упав… Далебор у відповідь на несміливе запитання буркнув коротко, що його батьків убили хрещені люди. Закляті чорними жерцями, як і князь Володимир, про якого оце допіру оповідав волхв. Тож і напружує зараз хлопчина втомлене тіло. Він мусить стати сильним… І хто-зна, може йому вдасться знайти убивць… Хіба не допоможе Перун у справедливій помсті?

— Слава Богу Перуну Огнекудру, — знову шепоче Вогник, — який стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде, бо єсть він воїнам — суд і честь… і яко златорун, милостив — всеправеден єсть…