Колись нащадкам стане час наш — час
Понурих воєн, варварських звичаїв…
Той час ласкавий, що так щедро нас
Чеснотами одвічними вінчає…
На згарищах, що їх укриє порох
Не залишиться статуй кам’яних
Лише леґенд бессмертних кілька… Й їх
Втілятимуть у безкінечних творах
Частина перша
Радгея
Карна, великий герой… був найкращою часткою Бога Сонця…
Ще звали його Радгея, бо Радга було ім'я тієї, котра виховала воїна…
Магабґарата… Адипарва..
Чандра, Місяць, тієї ночі, як і завше, освітлював своїм холодним сяйвом всю Бгаратаваршу[1]. І лише він, світлоликий, бачив як скрадалися берегом Ґанґи дві тіні.
Жінка, струнка й висока, затулялася покривалом, здригаючись від кожного шереху. За нею дріботіла згорблена служниця, що несла на руці важкенького кошика.
— Спинися! — півшепотом наказала висока. Стара, важко хекаючи, поставила кошика на землю і ледь відсунула накривку.
— Моя пані, - мовила служниця жалібно, — погляньте-но… Як воно усміхається в — ві сні. Пожалійте! Одне ваше слово — і я віднесу дитя до знайомого вайшьї[2]! Він багатий і бездітний. Кошик набере води і потоне! В річці — крокодили! Моя пані, чим же винна дитина?
— У мене немає вибору, Уті! — мовила молодиця ледь чутно, — якщо княжич з Гастінапуру дізнається, що я заручилася з ним вже втративши цноту, він одвернеться від мене з огидою, і я ніколи не вийду заміж! А тим більше за таку людину, як княжич Панду!
— Але ж хлопчика можна віддати на виховання, — знову почала стара, — не сказавши нічого про його походження…
— Все одно хтось дізнається, і підуть чутки, — мовила молода пані і дістала з-під покривала якийсь згорток, — Ось! Нехай відомо буде, що це — дитя кшатрійки. Тут — дарунок його батька…
— Чи не краще віддати дитину батькові? — несміливо запропонувала стара, — чому ви не хочете сказати хто це хоч би мені? Я ж виняньчила вас, моя маленька Прітго, я пам'ятаю ще ті часи, коли ви жили в країні Яду, у рідного батечка, аж поки милостивий Кунтібгоджа не вдочерив вас з батькової згоди! Скажіть мені, хто цей кшатрій, або брагман[3] — і я віднесу йому сина!
Комментарии к книге «Син сонця», Мирослава Горностаева
Всего 0 комментариев