«Син сонця»

Колись нащадкам стане час наш — час

Понурих воєн, варварських звичаїв…

Той час ласкавий, що так щедро нас

Чеснотами одвічними вінчає…

На згарищах, що їх укриє порох

Не залишиться статуй кам’яних

Лише леґенд бессмертних кілька… Й їх

Втілятимуть у безкінечних творах

Частина перша

Радгея

Карна, великий герой… був найкращою часткою Бога Сонця…

Ще звали його Радгея, бо Радга було ім'я тієї, котра виховала воїна…

Магабґарата… Адипарва..

Чандра, Місяць, тієї ночі, як і завше, освітлював своїм холодним сяйвом всю Бгаратаваршу[1]. І лише він, світлоликий, бачив як скрадалися берегом Ґанґи дві тіні.

Жінка, струнка й висока, затулялася покривалом, здригаючись від кожного шереху. За нею дріботіла згорблена служниця, що несла на руці важкенького кошика.

— Спинися! — півшепотом наказала висока. Стара, важко хекаючи, поставила кошика на землю і ледь відсунула накривку.

— Моя пані, - мовила служниця жалібно, — погляньте-но… Як воно усміхається в — ві сні. Пожалійте! Одне ваше слово — і я віднесу дитя до знайомого вайшьї[2]! Він багатий і бездітний. Кошик набере води і потоне! В річці — крокодили! Моя пані, чим же винна дитина?

— У мене немає вибору, Уті! — мовила молодиця ледь чутно, — якщо княжич з Гастінапуру дізнається, що я заручилася з ним вже втративши цноту, він одвернеться від мене з огидою, і я ніколи не вийду заміж! А тим більше за таку людину, як княжич Панду!

— Але ж хлопчика можна віддати на виховання, — знову почала стара, — не сказавши нічого про його походження…

— Все одно хтось дізнається, і підуть чутки, — мовила молода пані і дістала з-під покривала якийсь згорток, — Ось! Нехай відомо буде, що це — дитя кшатрійки. Тут — дарунок його батька…

— Чи не краще віддати дитину батькові? — несміливо запропонувала стара, — чому ви не хочете сказати хто це хоч би мені? Я ж виняньчила вас, моя маленька Прітго, я пам'ятаю ще ті часи, коли ви жили в країні Яду, у рідного батечка, аж поки милостивий Кунтібгоджа не вдочерив вас з батькової згоди! Скажіть мені, хто цей кшатрій, або брагман[3] — і я віднесу йому сина!

— Його батьком був сонячний промінь! — різко мовила Прітга, — забудь про це, поклади згорток до кошика і постав кошика на воду!

Стара, схлипуючи, виконала наказ і одіпхнула кошика палицею. Прітга судомно стисла руки під покривалом, тоді різко повернулась і пішла геть од берега. За нею почалапкала служниця.

Чандра, Місяць, дивився байдуже на чорну крапку, що погойдувалась на хвилях Ганґи. З кошика не долинало ні звуку — води Священної Ріки гойдали його як мамині долоні. Маленький Вріша Каунтея Партга солодко спав.

Радга, дружина Адгіратти, княжого візничого, дріботіла запилюженою вуличкою гастінапурського передмістя, притримуючи однією рукою на голові вузол брудної білизни.

Думки жінки були не дуже веселими і кружляли довкола непутящого чоловіка, який збавляв час із іншими сутами[4]-візничими за грою в кості та чаркою хмільного.

Гра в кості з'їдала трохи не всю платню колісничого князя Дгрітараштри, тому Радга давно вже відпустила наймичку і прала сама білизну та готувала їжу для коханого чоловіченька. А той на всі докори відповідав лишень: «Кому що залишати… Ми все одно не маємо синів»

Троє синочків Радги померли від пошесті в найніжнішому віці, а четверте народилося мертвим, трохи не вбивши матір. З того часу Радга більше не вагітніла, хоч до яких лише Святинь не ходила на прощу. Для молодиці, яка дуже любила дітей, порожній будиночок Адгіратги був нині оселею суму, а сусідські дитинчата, котрі вовтузилися в пилюці, завше отримували від Радги медові коржики та інші ласощі. Сам княжий колісничий теж сумував за померлими синочками, від чого і намагався розважитись грою в кості.

Та Радга, завзята й весела від природи, довго не могла віддаватися сумним думкам. Доки вона дійшла до берега, то почула від стрічних сусідок кілька нових пліток і тепер вже усміхалась, згадуючи те, що їй оповідали подруги.

На березі Радга вигідно розташувалась на бамбуковому плотику і почала рвійно вибивати шмаття дерев'яним праником. І раптом десь поблизу пролунав дитячий плач.

Радга підвела голову від прання і почала роздивлятися довкола. На березі вона була сама — самісінька. А плач не вгавав.

Оподалік на воді погойдувалась якась плетінка. Жінка прислухалась. Писк лунав звідтіля.

Радга ввійшла у воду, підібравши сарі, і зачепила кошика праником. З нього знову почувся хрипкий писк дитинчати, що, видно, кричало не перестаючи не одну годину.

Жінка вибралась на берег і відкинула накривку. В кошику лежало немовля, сповите мокрими шовковими пелюшками. Воно вже не мало сили й кричати і лише жалісно попискувало.

Радга обережно розгорнула мокрий шовк. Маля, геть обкаляне, виявилося хлопчиком місяців трьох — чотирьох від народження. Саме в такому віці помер третій синок Радги.

Дружина колісничого похапцем обмила свою знахідку і обтерла краєчком сарі. Тоді загорнула дитя в край головного покривала, підхопила порожнього кошика і щодуху побігла додому, покинувши на березі білизну.

Сута Адгіратга, прийшовши увечері, вельми був здивований, побачивши у дворику цілий гурт сусідок, чиюсь козу та великий кошик, повний якогось шмаття. Радга сиділа на ґанку в оточенні жіноцтва і годувала чиюсь дитину з глиняної пляшечки, заткнутої вовною.

— Що сталося? — спитав колісничий.

— Ваша дружина, шановний Адгіратго, — пояснила одна з жінок, — знайшла у річці дитинку! Хлопчика!

— Боги… Боги послали, — зашепотілись жінки, — Боги послали Радзі сина замість її померлих діточок!

Радга, сяючи щасливим усміхом, відгорнула краєчок пелюшки. Сута обережно погладив дитячу голівку і спитав півшепотом:

— А чим годувати малого?

— Мадга позичила нам козу, — відповіла Радга незворушно, — а ви, мій пане і повелителю, щоб і близько не сміли підходити до грального столу, бо руки праником повідбиваю. Нам треба купити корову і віддати пожертви на храм Лакшмі.[5] Чи чули, чоловіченьку?

— Авжеж, — розгублено мовив сута, — А що там у кошику?

— Сусідки принесли для нашого знайди пелюшок… Чоловіченьку, любий, вся вулиця певна, що дитинка послана нам Богами!

Сута поскріб потилицю.

— Мабуть кину я грати в кості, - сказав, — та будемо збирати гроші. Аби наш син учився своїй справі у найкращого сути Гастінапуру. Він ще возитиме колись дітей князя Дгрітараштри.

— А може, майбутніх синів князя Панду! — мовила мрійно Радга, — говорять, що він одружується…

— Так, — солідно кивнув головою княжий колісничний, — і, кажуть, бере за себе князівну Бгоджі, Прітгу Кунтідеві. Так що без діла наш хлопчик не залишиться.

Коли сусіди розійшлися по домівках, сута змусив Радгу ще раз оповісти про її знахідку.

— У кошику? — перепитав, — в якому?

— Ось він, чоловіченьку… Обмазаний глиною, аби вода не пройшла!

— Цікаво, — буркнув Адгіратга, — яка ракшасі могла вкинути до річки власного сина?

Він викинув з кошика закаляні пелюшки і видобув зі дна щось загорнене в білу шмату.

— Дивись — но, Радго!

У згортку були чоловічі сережки у вигляді сонячних дисків та оберіг, що нагадував невеличкий панцир черепахи. Всі три речі виблискували щирим золотом.

— О-ох! — вирвалося в жінки.

— Наш хлопчик — син кшатрійки, — мовив сута, роздивляючись прикраси, — може вона зогрішила з кимось з нижчої варни?

— Може він — син брагмана! — палко заперечила Радга.

— Такі прикраси носять вояки, а не знавці Вед.

— Ну, певне, мати з брагманів, а батько — кшатрій!

— Чи не все одно тобі, жінко? — припинив суперечку Адгіратга, — нині він син сути. Та й по всьому.

Через кілька днів мандрівний брагман нарік хлопчика Васушеною — «народженим з дорогоцінностями». Радга роздала належну кількість пожертв, а її чоловік проказав молитву великій Ґанзі, що принесла до них у дім щастя. Подружжя променіло тим щастям, а платня княжого колісничного ниньки майже вся витрачалася на потреби дорогоцінного немовляти. Лише іноді Радга задумувалась над тим, хто справжні батьки їхнього Васушени, і промовляла становчо:

— В цієї жінки немає серця. Ракшасі[6], як є ракшасі…

Потім брала дитинча на руки і шепотіла:

— Моє ти сонечко…

Адгіратга погідно кивав, насолоджуючись щастям дружини.

— Сонечко моє, не крутись, посидь спокійно! — вмовляла Радга. Малюк радісно забубонів у відповідь щось незрозуміле і простягнув до матері пухкі рученята, внизані разками дешевенького намиста. Радга, сміючись, намагалася пригладити гребінцем хлопцеві біляві кучері. За ті кілька місяців, що пройшли від дня, коли Радга почула у воді дитячий плач, хлоп'я виросло і вигарніло. Тепер це був товстенький опецьок, білошкірий та світловолосий, наче справжнє сонечко. Жінка обожнювала виціловувати всі ямочки та «поворозочки» на тільці свого маляти і геть обвішала дитину намистечками — оберегами та амулетами «від лихого ока».