«Марія Стюарт»

Стефан Цвейг

Марія Стюарт

Виразне та відкрите саме себе пояснює, натомість таємниця діє творчо. Саме тому історичні постаті та події, затінені запиналом непевності, вимагають нової інтерпретації і нової фантазії. За класичний коронний приклад такого невичерпного повабу таємничості, властивої історичній проблемі, може правити життєва трагедія Марії Стюарт. Навряд чи якій-небудь іншій жінці в світовій історії присвячено так багато літератури: драм, романів, біографій і дискусій. Понад три сторіччя Марія Стюарт незмінно вабила поетів, давала роботу вченим, і її постать ще й досі з не меншою силою спонукає по-новому зображувати її. Адже сенс усього заплутаного — прагнути ясності, а всього темного — світла.

Але, як часто трапляється, життєву таємницю Марії Стюарт зображували й тлумачили вкрай протилежно: мабуть, немає жодної жінки, яку б змальовували в таких різних по­статях: то як убивцю, то як мученицю, то як дурну інтриганку, то як небесну святу. Але диво дивне, ця розмаїтість її образу — наслідок не браку збережених матеріалів, а надміру їх, який плутає і бентежить. Є тисячі й тисячі збережених документів, протоколів, актів, листів і повідомлень, уже три­ста років завжди з іншим і щоразу новим завзяттям рік у рік поновлюють процес про її провину або невинність. Але, що докладніше вивчати документи, то прикрішою стає в них сумнівність усіх історичних свідчень (а отже, і зображень). Навіть якщо якийсь документ з огляду на характер його письма справжній, давній і його автентичність підтверджено архівною експертизою, він однаково не конче може бути надійним і по-людському правдивим. Навряд чи ще де-небудь так виразно, як у випадку Марії Стюарт, можна пересвідчитись, із якими несамовитими розбіжностями тогочасні спостерігачі описували однієї пори ту саму подію. Проти кожного документально засвідченого «так» стоїть документально засвідчене «ні», проти кожного звинувачення — виправдання. Неправдиве з правдивим, вигадане з дійсним переплетені так тісно, що, власне, кожному сприйняттю образу Марії Стюарт можна надати найбільшої вірогідності: той, хто хоче довести, що вона — співучасниця вбивства свого чоловіка, може подати десятки свідчень очевидців, але ж так само й той, хто прагне довести її непричетність до того вбивства; для будь-якого зображення її характеру фарби змішані ще наперед. А якщо до цієї плутанини наявних повідомлень додається ще й партійність політики або націонал-патріотизму, викривлення образу стає ще несамовитішим. Щоправда, людська натура однаково, тільки-но йдеться про суперечку за буття або небуття між двома людьми, ідеями чи світоглядами, навряд чи уникає спокуси стати на якийсь бік, визнати, що хтось каже правду, а хтось — ні, назвати одного винним, а другого — невинним. А якщо, як-от у даному випадку, автори здебільшого самі належать до котрогось із двох напрямів, релігій чи світоглядів, які борються між собою, однобічність їхніх зображень майже неминуче визначена наперед; загалом протестантські автори всю провину покладають на Марію Стюарт, католицькі — на Єлизавету. В англійських зображеннях Марія Стюарт майже завжди постає як убивця, в шотландських — як бездоганна жертва ницої обмови. Листи зі скриньки, ці найсуперечливіші предмети дискусій, одні, присягаючи, називають правдивими не менш несхитно, ніж інші — фальшивими, бо навіть у найнезначніші події вперто втручається партійне забарвлення. Мабуть, саме тому людина, що не є ані англійцем, ані шотландцем, людина, що не має визначених кров’ю поглядів і пов’язаностей, має чисту й вільну від упереджень можливість бути об’єктивною; можливо, їй швидше буде дарована змога підступити до цієї трагедії з палкою і водночас безсторонньою цікавістю митця.

Щоправда, було б зухвальством, якби дослідник мав намір дізнатися всю правду, тільки правду про всі життєві обставини Марії Стюарт. Він може досягти лише максимуму правдивості, і навіть те, що він, найкраще обізнаний і з чистим сумлінням, вважав би за об’єктивність, завжди було б лише суб’єктивним. Адже, оскільки джерела непрозорі, він мав би видобувати свою ясність із їхньої каламуті. Оскільки тогочасні повідомлення суперечать одні одним, йому доведеться в процесі праці вибирати у випадку кожної деталі між свідченнями, які виправдовують, і свідченнями, які звинувачують. Хоч як обережно вибиратиме дослідник, інколи він учинить найчесніше, якщо поставить коло своєї думки знак запитання і признається, що той або той факт життя Марії Стюарт і досі, коли йдеться про правду, ще темний і цілком може лишитися таким і на всі прийдешні часи.

У спробі зображення, яка лежить перед вами, автор суворо дотримується принципу взагалі не брати до уваги всіх свідчень, видобутих тортурами, страхом або примусом: щирий шукач істини ніколи не вважатиме за правдиві та слушні зізнання, здобуті насильством. Так само й повідомлення шпигунів та послів (тієї пори ними майже завжди були ті самі люди) використано з крайньою обережністю і кожен документ наперед поставлено під сумнів; а якщо в цій книжці подано думку, що сонети і великою мірою ще й листи зі скриньки слід вважати за справжні, такий висновок іде після найсуворішої перевірки і подачі переконливих особисто для мене причин. Усюди, де в архівних документах схрещуються протилежні свідчення, їхнє походження і політичні мотиви підлягають ретельному дослідженню, і, коли неминуче треба вирішити, котрого з них дотримуватися, за останній критерій править міра, якою та або та окрема дія узгоджується з погляду психології з усім характером.

Адже характер Марії Стюарт сам по собі не має в собі нічого таємничого, він позбавлений єдності тільки в своїх зовнішніх виявах, а внутрішньо від початку до кінця однолінійний і ясний. Марія Стюарт належить до одного вкрай рідкісного і збудливого типу жінок, чия справжня здатність переживати зосереджена в дуже короткому періоді, жінок, які мають недовгий, але бурхливий розквіт і виявляють себе в усій повноті не протягом усього життя, а тільки у вузькому й розпеченому просторі єдиної пристрасті. Аж до двадцятитрирічного віку почуття Марії Стюарт дихають спокійно та рівно, і так само й після двадцятьох п’ятьох років вони вже жодного разу не підносяться з силою вгору, натомість у цьому проміжку, протягом двох коротеньких років, шаленіє, мов справжній ураган, вибух стихійної величі, і з пересічної долі раптом постає трагедія античного виміру, наростаючи велично і ґвалтовно, немов «Орестея». Лише в ці два роки Марія Стюарт справді становить трагічну постать, тільки під тиском того трагізму вона підноситься над собою, і завдяки цій безмірності її життя стає руйнівним, а водночас лишається у вічності. Тільки завдяки тій єдиній пристрасті, яка знищила Марію Стюарт як людину, її ім’я ще досі живе в поезії та творчості.

З огляду на таку вкрай стислу форму перебігу душевного життя, який зводиться до єдиної вибухової миті, будь-яке зображення життя Марії Стюарт власне вже від початку підпорядковане певній формі та ритму; автор повинен лише докладати зусиль, щоб подати в усій несподіваній неповторності відтинок життя, який круто здіймається вгору, а потім раптом спадає вниз. Тому читач аж ніяк не відчує суперечно­сті, якщо в цій книжці тривалий період перших двадцятьох трьох років життя Марії Стюарт, а потім майже двадцять років її ув’язнення займають не більше місця, ніж два роки її натхненої пристрастю трагедії. Адже в сфері пережитої долі внутрішній час і зовнішній збігаються тільки позірно, насправді тільки наповненість переживаннями визначає масштаб душі, що по-іншому рахує плин годин, ніж холодний календар. Сп’яніла почуттям, радісно напружена і запліднена долею, душа здатна за найкоротший проміжок часу зазнати безкінечної повноти, а потім, позбавлена пристрасті, може знову нескінченні роки відчувати порожнечу, бути хиткою тінню, глухим ніщо. Тому в історії життя важать лише напружені, вирішальні миті, а правдиво розповідати можна, тільки поглядаючи на них і стаючи на місце героя в ті миті. Тільки там, де людина докладає всю свою силу, вона справді жива і для себе, і для інших; завжди тільки тоді, коли її душа палає та горить, вона буде постаттю й для зовнішнього світу.

Dramatis personae[1]

Перша сцена Шотландія, 1542—1548 роки.

Друга сцена Франція, 1548—1561 роки.

Третя сцена Шотландія, 1561—1568 роки.

Четверта сцена Англія, 1568—1587 роки.

Яків V (1512—1542), батько Марії Стюарт.

Марія де Ґіз, Лотаринзька (1515—1560), його дружина, мати Марії Стюарт.

Марія Стюарт (1542—1587).

Джеймс Стюарт, граф Морей (1533—1570), нешлюбний син Якова V від Марґріт Дуґлас, доньки лорда Ерскіна, єдинокровний брат Марії Стюарт, регент Шотландії до і після правління Марії Стюарт.

Генріх Дарнлі (Стюарт) (1546—1567), правнук Генріха VII по лінії своєї матері леді Леннокс, небоги Генріха VIII. Другий чоловік Марії Стюарт, а отже, завдяки цьому шлюбові, король Шот­ландії.

Яків VI (1566—1625), син Марії Стюарт і Генріха Дарнлі. Після смер­ті Марії Стюарт (1587 р.) законний король Шотландії, після смерті Єлизавети (1603 р.) король Англії як Яків I.

Джеймс Гепберн, граф Босвелл (1536—1578), згодом герцог Оркнейський і третій чоловік Марії Стюарт.

Вільям Мейтленд Лесінґтон, державний секретар Марії Стюарт.

Джеймс Мелвілл, дипломат, довірена особа Марії Стюарт.

Джеймс Дуґлас, граф Мортон, регент Шотландії після вбивства Морея; страчено 1581 року.

Метью Стюарт, граф Леннокс, батько Генріха Дарнлі, головний обвинувач Марії Стюарт після його вбивства.

Лорди, то прихильники, то противники Марії Стюарт, які ненастанно перебувають у союзах один з одним, один проти одного і майже без винятку померли не своєю смертю:

Мортон Дуґлас