«Прибутні люди»

Василь Захарченко

Прибутні люди

Роман

ВІД АВТОРА

Шановний читачу!

Появою цього роману автор повністю завдячує людині щедрої душі слюсареві з Черкас, активістові Народного Руху України Василеві Назаровичу Порохницькому, з яким познайомився наприкінці 1989 року.

- Я пережив страшний голод 1946-47-го років в Україні, багато бачив горя людського в ті чорні для нашого народу часи, на собі відчув братерську підтримку галичан, які рятували нас, наддніпрянців, од голодної смерті, — сказав мені Василь Назарович. — Пробував сам писати про це. Не виходить. Пропонував узятися декому з письменників, навіть не захотіли вислухати мене. Мабуть, тема не ходова. А про таке не можна мовчати. Не маємо права. То ж таке було горе нашого народу...

Я зустрівся з голубувато-сірими очима цього чоловіка. У них стояв якийсь задавнений смуток, що надавав його красивому обличчю трагічного виразу.

Ми стали сходитися з Василем Назаровичем по неділях і розмовляти. Він розказував, а я записував. І не раз тремтіла моя рука од почутого і перехоплювало мені віддих... У цих моментах уривався м'який голос оповідача, і він одвертався, ховав свої сумні очі. Потім, перемігшись, продовжував свою розповідь перепаленим голосом.

Вражало, як цей чоловік зумів протягом багатьох десятиріч зберегти в своїй пам'яті все до найменших подробиць. Яке полум'яне серце патріота України треба мати, щоб усе життя носити в собі таке пекло, щоб не забути ані титли з пережитого й побаченого, аби таки розповісти потім паступним поколінням про велике горе українського народу, що спіткало було його (вкотре вже!) в повоєнні роки.

—Мене дивує й обурює, — запально, з болем і образою сказав якось у одній з розмов Василь Назарович, — що мовчать про той період та й про багато інших лих в Україні освічені люди, письменники, митці. Коли б мені вдалося було здобути вищу освіту… О, я б не промовчав.

Зробилося так совісно перед цими дитинно чистими, сумними очима. За свою ледачість. За своє боягузтво. За свою покірність владоможним виродкам, які потоптом ішли по нас, ще й багатозначно сварилися пальцем: «Мовчи!» Бо й за стогін твій нацьковували на тебе твій же рідний затурканий, упокорений народ.

Василь Назарович виявився моїм ровесником, усього на два тижні старшим за мене. Народився він 1 січня 1936 року в благословенному куточку України, у межиріччі легендарно прадавніх наших річок синьооких Росі й Росави, в селі Кононча Канівського району, на Черкащині. Треба було чути, з якою любов'ю, як поетично й водночас із яким болем оповідав він про цей «рай», про мальовничість свого й навколишніх сіл, про зелене широке межиріччя, про щире золото пшениців за селом і про вітряки, які мертво бовваніли по горах із хрестато закляклими в небі крилами перед голодними вікнами їхньої хати в голодну зиму й весну 1947 року... Але про це все далі в самій книжці.

Зауважу, що головний герой роману Василько Петрівний — це не зовсім Василь Порохницький, а скорше його літературний подвійник, який живе своїм життям, за законами художнього твору, адже до ліплення образу героя, крім почутого з уст Василя Лазаровича, певною мірою долучились і дитячий досвід голодного 1947-го самого автора, і розповіді інших людей.

Автор працював над книжкою, а перед ним невідступно стояли сумні очі Василя Лазаровича. Поставлено, як мовиться, останню крапку, а ті очі дивляться й дивляться на автора все так само невідступно, магічно якось, бентежать душу. Бо то ж очі хлопчика зі страшного сорок сьомого року.

І ще, шановний читачу, хотів би наголосити на одному моменті. У книжці багато сторінок присвячено Львівщині. Писалися вони автором, полтавцем за походженням, з особливою любов'ю, співчуттям і вдячністю до галичан. 1947 року багатьох «східняків» урятували від голодної смерті саме люди Західної України, часто ділячись із своїми єдинокровними братами останнім куснем хліба. Вважаю, що саме тоді, коли все живе й здорове глуздом у відчаї посунуло, хлинуло, мов та повідь, з околгоспнених, рабованих Наддніпрянщини та півдня України в ще ґаздівську Західну Україну, втікаючи від голоду, саме тоді вперше після січня 1919 року по-справжпьому простягся живий ланцюг рятівного єднання, скріпилася милосердям сув'язь рук даючих і рук знедолених двох гілок одного народу. Пам'ятаймо про це вічно! Тільки в єдності ми є народ. А народ непереможний.

                                                                                                                                28 лютого 1991 року

Прибутній, я, є. Чужесторонній, прибывшій.

Се прибутній чоловік. Н.-Вольн. у.

«Словарь української мови» упорядкований Б. Д. Грінченком.

ПОВІДЬ ПЕРША

Він таки взівав, коли почалося. Проспав. Навмисне ж не вкривався на ніч, щоб прокидатися від холоду, а його хтось укрило, ще й краї ковдри підтикало під ноги. Придобрилося… Він схопивсь од віддаленого, як торішній спогад, грюкання дверей, збуджених голосів. У хаті було тихо. Тільки вогник лампадки перед образом Миколая-угодника на чільній стіні припадав, поривався в бік дверей, наче гнався за тими, хто щойно вибіг надвір. На полу покотом спали мати, хлопці й дівчата. А лежанка діда Йосипа пустувала. Так і зна-ав… Почалося…

Василько босоніж устрибнув з розгону в шкарбани (обрізки із старих чобіт), і свіжі солом’яні устілки тепленько залоскотали йому підошви. «Знову повилазить солома в дірки. Просив хтось устеляти… Придобрилося…» — пробурмотів, ще дужче дратуючись. Зірвав з вішалки куфайку й шапку, вислизнув у сіни, вдягаючись на ходу. Надворі ніч волого полащилась до його щік, збудливо дихнула хмільним відпаром землі. Унизу за хатою, де була річка, зараз ревло, булькотіло й крихко тріщало. На мосту в колихких вогнях саморобних ліхтарів з лучинами розмашисто металися на пухкій стіні туману волохаті великі тіні, чулося рішуче дідове:

— Не зівай зліва! Переймай!

По-ча-ло-ся!..

Учора на Росі рвали кригу перед межиріцьким мостом. Там цілий день важко гриміло, і луна ревіла по широкій долині, з клекотом докочувалась аж сюди, в Голосіївку, гребенясто підбивалась од Бабицької та Калашної гір. Се значило, що йде прибутна вода з верхів’їв, десь із-під Білої Церкви. Перестрибуючи через калюжі, що блищали чорно проти світла, Василько вибіг на дерев’яний міст. У напівсутіні він розпізнав серед дядьків дідову натоптувату постать у підперезаній куфайці, в шапці з відстовбурченими вухами. Сторожко обійшов свого діда Йосипа Шаулу, но-вуличному Подайчовен, бо він би одразу прогнав під гарячу руку, аж захурчав би з мосту. Далі стояв цибатий Яшко Забейда, парубок, що недавно вернувся з війська. Дуже гордий, як три гиндики разом. І цього обминув, і ще чотирьох, і аж на лівому краю мосту, при самому ліхтарі, почепленому на перило, побачив високого дядька Тараса, добряка з добряків, і сміливо підійшов до нього. Саме в цей час задрижав міст під ногами, аж світ перегойднувся. Величезна крижина вдарилась об розкосину, з тріском полізла нею вгору. Ще мить, і садоне в поміст, зріже перила.

— Зліва! Не зівай!

Та дядько Тарас уже й сам наставив багор у центр крижини. Підскочив і ще хтось і теж уперся багром. Дядьки напружились у дві сили, одлихаючи крижину, а вона перла вгору, прямо на них. І чийсь третій багор устряв у скляну поверхню.

— Від-пи-ха-ай! Відпихай, хлопці! — кричав у напрузі дядько Тарас.

Крижина піддалася, сковзнула по відкосу праворуч, важко нахилилась, булькнула у воду й зникла під мостом.

— Шуруй, кумасю, в Дніпро!

— Там тобі воля до самого Чорного моря! — переможно примовляли дядьки.

А дід Йосип уже гукав по новій:

— Справа! Не зівай!

І тепер там ізчепилися з річкою, хто кого поґулає. З темряви знову напливають крижини, б’ються важкими грудьми об розкосини, цукристо кришаться, тонуть у шаленій воді. Дядько Тарас помічає Василька, озивається згори:

— А це що за козак Макуха, солоні вуха?

— Хіба не пізнали? — буркає хлопець.

— Чи не мій небіж, бува? Ну ти подумай…

Ей, зліва! Не зіва-ай! — дідова засторога.

— Ач, дід розспівався, — дядьків багор переймає нову крижину, але вона лізе нахраписто вгору.

— Підсобіть, хло-опці! кричить дядько, та поруч теж зайняті своєю крижиною. Дядько з усієї сили вдержує в руках багор, нависнувши корпусом над перилом, аж Василько потерпає, щоб той не сторчакнув у ворушку безодню. «Ех, нема багра!..» — шкодує Василько й підбігає до дядька, хапається й собі за слизьке мокре багрилно. Та крижина невідпорно повзе на них, як танк. Хоч ти лусни! В останню мить їх виручає Яшко Забейда.

— Хух! — відсапується дядько Тарас. — Отака нечиста сила, га? Була б поґулала, коли б небіж не підсобив, — і не зрозуміти, жартує чи справді хвалить.

— А що! Мені б такий багор, я б уде-ержав, — сказав Василько.

— Ой, хлопче. Твоя книга ще вся попереду. А поки що йшов би ти досипати своє законне, — порадив дядько.

— Ага, досипати. Тут таке робиться, що можемо без мосту зостатися. До сну хіба зараз? — звів голос Василько.

— Ну батечко! Викапаний Кирило Петрівний, — задоволено сказав дядько Тарас. — Гаразд. Пильнуй. Як підпливатиме, гукай, бо я можу проґавити.

Василькові більшої радості й не придумаєш. До рябіння у вічу вдивлявся він у сіру каламуть річки, вдихав її прісні запахи, і як тільки зблискувало проти ліхтаря гострим райдужним ребром, гукав дядькові. Той посміхався:

— Ця нас не знесе!

І справді, крижину било об розкосину, кришило па друзки.