«Жриці, амазонки та чарівниці»

Жриці, амазонки та чарівниці (fb2) - Жриці, амазонки та чарівниці [UK] (пер. Наталья Михайлевская (tin-tina)) 4203K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ядвига Жилинская

Ядвіга Жилінська

Жриці, амазонки та чарівниці

(Оповідь з кінця неоліту та бронзового віку, 6500-1150 р. до н.е.)

У Місті-Вулику

…У Місті-Вулику, яким правила Цариця-Бджола, символом триликої Великої Богині був дворогий місяць.

Діялося це дуже давно, якщо міряти час тривалістю людського життя, і давно, якщо міряти його тривалістю міст. Але зовсім не так давно, коли порівняти час, що минув від правління Цариці-Бджоли, з часом народження першої людини на Землі, і зовсім недавно, коли зважити, скільки мільйонів років проминуло і скільки раз обернулася планета від моменту, коли постала з хаосу і з палаючого ядра перетворилася на Землю, Матір людей.

Близько восьми з половиною тисячоліть тому на рівнині, яка тепер зветься Анатолією, стояло місто. Воно було збудоване на кшталт вежі. Не мало вулиць ні тротуарів, доми прилягали один до одного, навпереміну високі та низькі, з внутрішніми двориками, з вікнами, розміщеними високо під пласким дахом, де були двері — отвір із лядою, крізь який виходив також дим домашнього вогнища. Об стіни домів спиралися драбини, що вели на дах; у разі небезпеки ззовні їх утягували досередини. Віконні отвори теж замикали дерев’яними лядами-віконницями, а тоді місто ще більше нагадувало щільно закриту бджолину вежу з царицею-маткою у головному притулку^[1].

Гарним був притулок^[2] Великої Богині, що складався з багатьох кімнат, у яких мешкала цариця-жриця.

Велика Богиня, Безсмертна, Незмінна, Всевладна була закрита від людських очей і об’являлася лише у подобі дворогого місяця, зірок та інших небесних тіл. Ніхто не мав права входити до кімнат цариці, окрім жриць та царя-мужа, якого щороку, у місяці Дикої Оливки, коли наступав зимовий сонцеворот, приносили в жертву Великій Богині. Дерева, худобу та рослин скроплювали його кров’ю, а тіло розривали і споживали жриці в масках, ошалілі та сп’янілі від жування лаврового листя.

Щороку Цариця-Бджола вибирала собі нового мужа, як для того, щоб удовольнити власну хіть, так і для добра Міста-Вулика, бо завдяки цьому кожна з її дочок мала іншого батька, а найенергійнішу можна було обрати спадкоємицею.

Інколи цариця платила життям, народжуючи дитину. Це було великою таємницею, що замикалася в рамках лунарного року.

У місяці Ясена святковано нове весілля; брала в ньому участь уся природа і всі мешканці міста.

Урочистість розпочинали Великі Ігрища. Спершу відбувався біг дівчат. Колись переможниця бігу ставала царицею; тепер її приймали до числа жриць. Потім наступало метання кулі. У подобі кулі ховалися найбільші таємниці; душу представляли як кулю, бо вона неподільна й безсмертна, а ще Місяць і Земля були кулями, хоча щодо цього думки розбігалися: пастухи та мисливці твердили, що як Земля, так Місяць мають форму диску. Перший день ігрищ закінчувався обрядовим танцем. Ах, яким гарним був танець на честь Великої Богині у потрійній подобі: Діви, Німфи і Старої, згідно з трьома порами лунарного року: весною, літом і зимою, та трьома фазами місяця: молодиком, повнею і старим місяцем.

Другого дня починалося змагання юнаків: біг, боротьба, стрільба з лука та метання ясеневого списа.

Цариця сиділа на троні під високим ясеном. Була покрита серпанком. На голові сяяла дворога діадема. В одній руці тримала лабрис, сокиру з подвійним вістрям, у другій — яблуко, яким після закінчення змагань обдаровувала свого вибранця.

Учасниками ігрищ були не лише юнаки з Міста-Вулика, а також прибульці з інших міст: пастухи та мисливці з Єрихону, оточеного кам’яною стіною, з Угаріту, де Велику Богиню знали під іменем Анат, і з Еріду, де їй поклонялися як Яху, тобто Небесній Голубці.

Якось у боротьбі переміг кремезний червоноволосий пастух із Ханаану, але змагання з метання ясеневого спису виграв мідношкірий царевич Урук, один із синів цариці міста Еріду, і йому Цариця-Бджола подала яблуко, символ гідності Священного Царя та обітницю вступу на Острови Вічного Блаженства — після смерті.

Третього дня відбувалося весілля згідно з прадавнім обрядом, коли цар виступав у масці Бика. Щороку змінювався юнак, який від місяця Ясена до місяця Плюща був священним Царем, щоб у місяць Дикої Оливки загинути. Разом із тим, цей був той самий Бик. Його сім’я запліднювало Німфу, а кров удобрювала землю.

Коли закінчилися танці, жриці відвели Царицю-Бджолу і її мужа на дах, звідки ті драбиною спустилися всередину притулку. Спершу вдалися до комори, де на головній стіні був малюнок, що зображав Велику Богиню як Матір-Породіллю. Сиділа з піднятими вгору і заламаними у ліктях руками та зігнутими в колінах, широко розставленими ногами, наче збираючись родити. З її рук спливала жовто-чорна, прозора тканина, закривала усю постать, але крізь вічка сітки видно було тіло. Посередині, де знаходився живіт, було намальовано сім концентричних кіл, що позначали пуп Богині, який одночасно був пупом світу та представляв домашнє вогнище. Під народжуючою Богинею була вирізьблена голова бика.

Напроти зображення Великої Матері знаходилося інше малювання: два великі чорні сипи з розпростертими крилами покривали усю стіну, а між ними виднілася маленька фігурка чоловіка без голови.

Царевич Урук зупинився перед стіною зі сипами і, показавши чоловіка без голови, засміявся:

— Це мушу бути я? Через рік?

Цариця на те:

— Ти добре знаєш, що не я завела цей закон. Це закон Вулика.

— Ми не бджоли, — сказав царевич. — Але не думай, що я хочу ухилитися від закону. Їдучи сюди, я знав, яка доля на мене чекає. А тепер скажи, як ти найбільше любиш кохатися, бо я хотів би якнайкраще виконати те, що мені належить.

Назавтра після зашлюбин жриця на ім’я Айва завела Священного Царя до кімнати, у якій всю стіну покривали відбитки рук: вгорі більші, внизу менші, дитячі. Тут були відбиті долоні усіх Священних Царів та їхніх синів. Тепер жриця кинула на цеглу шар свіжої глини і наказала царевичеві Урукові покласти на глину свої долоні. Коли він це зробив, сказала:

— Будуть тут завжди. Коли від нас і сліду не зостанеться, вони залишаться на стінах вежі.

Три місяці тривали безперервні шлюбні ігри у притулку Німфи. Коли ж вона відчула, що завагітніла, віддалила мужа з притулку і віддала йому як житло Комору Великих Ловів. Відтепер він приходив до Цариці тільки на її виклик, бо вона більшу частину часу присвячувала обрядам жриці та правительки, а Священний Цар, вичерпаний шлюбними іграми, віддавався чоловічим заняттям — рибальству, полюванню, виготовленню списів та щитів.

У Коморі Великих Ловів, де він замешкав, на головній стіні розтягнувся великий чорний бик, довкола якого стрибали і танцювали мисливці. Одні з них тримали луки, інші списи, а ще інші сіті, якими ловили звірів; чимало було вдягнених у леопардові шкури, кільком припасували хвости. Окрім бика, на стіні були намальовані дикі віслюки, буйволи, олені та вепри-одинці. Збоку домальовано ще фігурку товстої жінки; вона не брала участі в полюванні, лише сміялася з того, як ганяють чоловіки. То було дуже веселе малювання, геть несхоже на те із сипами.

Інколи Священний Цар заступав царицю в її обов’язках. Діставав тоді до рук лабрис. Мусив теж перевдягатися в жіночий одяг і накладати штучні груди, завбільшки як ті, що повністю оздоблювали стіну в притулку богині, лише не кам’яні, а глиняні. Груди з каміння знаходилися в найстарішій частині притулку, де у глибокій ніші містилася прадавня фігурка Великої Богині з сірого алебастру. Статуя була стара і ніхто не пам’ятав, як і коли вона постала. Від незапам’ятних часів стояла в ніші, оточена загальним поклонінням. Тепер ніхто вже не вирізав таких фігур.

Небога-сестрінка цариці на ім’я Куріпка, узявшись оздоблювати стіни у старій частині притулку, де полущилось і повідпадало малювання, заявила, що вона взагалі не малюватиме Великої Богині, ані Ловів чи Леопардів, ані танцюристів чи мисливців. Ця заява сколихнула весь притулок, особливо тому, що ця сама жриця начебто сказала, що, бувши царицею, вона не дозволила б убивати царя в кінці кожного року. Жриці-Старі (звані теж жрицями Старого Місяця), які виступали у щорічному святі зимового сонцевороту в масках сук, обступили її, волаючи, що земля тоді перестала б родити. Куріпка сховалася від них у коморі, де вже наготувала собі фарби: жовть, біль, червінь, блакить, шафран і сажу.

Доки тривала робота над малюванням, Куріпка нікого не впускала до своєї комори. Проминув місяць Глоду, потім Дуба та Омели, а Куріпка усе малювала. Врешті у місяці Яблука Куріпка сповістила, що витвір закінчено.

Посеред стіни виднівся величезний чорний лабрис, а довкола нього, у великому хаосі, як першого дня творіння, хрести, закінчені тризубцем і з колом усередині, трикутники, краї, оздоблені безперервним, як на горщиках, узором, і знову хрести з раменами, заламаними вліво — на честь Місяця, і вправо — на честь Сонця. Але найособливіший рисунок був на фризі: він представляв вигляд міста, побаченого із неймовірної висоти, наче хтось здійня