«Поміж сірих сутінків»

– НКВД! – прошепотів блідий Йонас. – Тадас казав, що вони його сусідів кудись повезли вантажівкою. Вони арештовують людей.

– Ні. У нас цього не буде, – відказала я.

Радянській таємній поліції в нашому домі немає чого робити. Я пішла коридором, прислухалась і визирнула з-за рогу. Йонас мав рацію. Троє офіцерів НКВД оточили маму. На них були сині кашкети з червоним краєм і золотою зіркою. У високого офіцера в руці були наші паспорти.

– Нам потрібно більше часу. Уранці будемо готові, – сказала мама.

– Двадцять хвилин – або ви взагалі ранку не побачите! – відказав офіцер.

– Прошу вас говорити тихіше, у мене діти, – прошепотіла мама.

– Двадцять хвилин! – гаркнув офіцер. Він кинув недокурену цигарку на чисту підлогу нашої вітальні і втер її в дошки чоботом.

З нами мало статися те саме, що й із цигаркою.

2

Нас арештовують? Де тато? Я побігла до кімнати. На підвіконні з’явилася свіжа хлібина, під яку була запхана велика пачка рублів. До дверей підійшла мама, а від неї не відставав Йонас.

– Але, мамо, куди це ми? Що ми зробили? – питав він.

– Це непорозуміння. Ліно, ти чуєш? Нам треба діяти швидко і запакувати все потрібне, але не обов’язково дороге для нас. Розумієте? Ліно! Головне – одяг і взуття. Постарайся все, що можеш, скласти в одну валізу.

Мама глянула в бік вікна. Швидко пересунула хліб і гроші на стіл і зашторила вікно.

– Обіцяйте: якщо хтось пропонуватиме вам допомогу, не звертайте уваги! Ми самі дамо цьому раду. Ні родичів, ні друзів сюди втягувати не можна, розумієте? Навіть якщо хтось гукатиме вас – не відповідайте.

– Нас арештовують?.. – почав Йонас.

– Обіцяйте!

– Я обіцяю, – тихо сказав Йонас. – А де тато?

Мама мить помовчала, швидко моргаючи.

– Він нас зустріне. У нас двадцять хвилин. Збирайтеся. Швидко!