«Печатка Святої Маргарити»

Лора Підгірна

Печатка Святої Маргарити

Пригоди Марка Шведа

Частина друга

«…а ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлесливих обіцянок, котрі тільки розпорошують твої сили і розбивають дух твій.

Зневір’ю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя і твій добробут.

Тільки міць, єдність та тверде, непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом…»

Травень, 1926 р.

Париж, Франція

Голова покійного керманича УНР важко втопала у подушці зі сліпучо-білого атласу. Марко з висоти свого зросту добре бачив його майже прозоре воскове обличчя із навіки застиглим виразом спокою — так, наче оті п’ять куль, випущені Самуїлом Шварцбардом, не завдали Головнокомандувачу ні болю, ні страждань…

Бруківку біля старої книгарні, перед вітриною якої зупинився Петлюра за мить до смерті, вже давно відмили від слідів його крові. Якби ж і Маркові так само легко можна було стерти з-перед внутрішнього погляду те убивство, якому він не зміг зарадити, врятувати Головнокомандувача… якби тільки він тоді міг передбачити…

Доля розпорядилася інакше.

У той проклятий день, в обідню пору вони зустрілися з ним у маленькому ресторанчику «Бульйон», куди Петлюра завше ходив обідати із дружиною. Того дня вона почувалася зле, тож Головнокомандувач прийшов сам.

У Петлюри був меланхолійний, не дуже бадьорий настрій. Справи константинопольської резидентури йшли не так добре, як хотілося б. Звісно, малими силами та без належного фінансування серйозну роботу було виконувати складно; совєти грали на давно насидженому полі, використовуючи усі можливі засоби та напрацювання, здобуті ще за царської Росії, українські ж спецслужби тільки торували собі шлях.

Ось тепер повного мірою вилазив боком завданий Центральною Радою у 1917-му непоправний удар по самій можливості створення українських спецслужб та контррозвідки: принципово відмовившись від послуг старих царських кадрів — професійних таємних агентів, досвідчених співробітників жандармерії та контррозвідників, український уряд на тарілочці підніс совєтам можливість скористатися цією злегковаженою нагодою та зміцнити власні розвідувальні кадрові позиції за рахунок неприкаяних професіоналів — вчорашніх «їх благородій».

Пізніші намагання гетьмана Скоропадського залучити фахівців із колишніх розвідувальних структур царської Росії, створити Освідомчий відділ, налагодити роботу власних спецслужб, як і українізованого військового корпусу, наткнулися на повне нерозуміння. Та й сам гетьманат із його суперечливою політикою затримався ненадовго…

Швед пригадував, як болісно, попри достатньо юний вік, сприймав ці немудрі кроки Центральної Ради у 1917-му та 1918-му. Здавалося, усе ж ясно, як білий день! Сама думка про те, що світ поглине суцільний соціалізм і воювати Україні більше не те що не буде потреби, а просто не буде з ким, видавалася неприпустимою навіть для нього, жовтодзьобого горобця. Бо після Великої війни та жовтневого перевороту у Росії світ аж ніяк не нагадував заколисане немовля, а Ульянов-Ленін занадто жадібно прагнув підім’яти під криваво-червоний більшовицький прапор усе, що до перевороту звалося Російською Імперією; за всяку ціну утримати у лабетах тепер уже нової імперії — совєцької, страшного і кровожерливого монстра, що стрімко зводився на ноги серед понищеного життя тисяч і тисяч людей.

І ось тепер, розкидані по чужих країнах, такі, як Марко та його побратими, без належного забезпечення, зв’язків, а найголовніше — досвіду ведення шпигунських ігор, на одному ентузіазмі, на інтуїції мусили починати усе з нуля, протистояти навченим і досвідченим, а головне — забезпеченим необхідним фінансуванням професіоналам розвідувальної справи колишньої царської, а тепер уже совєцької Росії.

Однак попри все з українським урядом в екзилі рахувалися; світ сприймав Українську національну ідею не як примарну химеру; зав’язувалися непогані можливості не лише на заході, але й на Далекому Сході…

З Петлюрою говорили недовго, але по суті, про головне; домовилися про наступну зустріч за два дні — на третій Швед мав повертатися до Константинополя.

Маркові пригадалося: чоловік у білій робочій блузі, що минав їх з Головнокомандувачем біля входу до ресторану «Бульйон», видався йому дивним: у простій робі він поспішав, мало не біг ошатною вулицею Расіна… Цим і привернув його увагу до себе.

Швед мимоволі напружився, готовий вихопити револьвер будь-якої миті.

Та чоловік минув їх і почимчикував швидкою ходою собі далі.

Попрощавшись із Петлюрою і перейшовши на протилежний бік вулиці, Марко уже фізично не міг допомогти Головнокомандувачу — був занадто далеко від нього.

А тим часом на розі вулиці Расіна і бульвару Сан-Мішель перехожий у білій робі — годинникар Самуїл, він же Шльома Шварцбард, сповільнив крок, зупинився, даючи можливість жертві наблизитися до нього.

Він вичікував, поки Петлюра попрощається із Марком та поки Марко перетне вулицю, відійде подалі. Він знав, хто з них двох є Симоном Петлюрою; Петлюра ж, нічого не підозрюючи, і справді неспішно рушив у бік Шльоми; замислений, ішов тротуаром, аж раптом зупинився перед вітриною книгарні, розглядаючи виставлені за склом новинки…

Цього Шльома не передбачив.

Напевно, було так: Шварцбард повернувся і рушив назад, до книгарні, у вітрині якої розглядав книги Петлюра. Підійшов ближче, щось запитав, а далі…

Марко сам не розумів, чому тоді озирнувся, хоч озиратися вже не було потреби. Відійшов занадто далеко. Щось змусило його зупинитися і поглянути у бік постаті Головнокомандувача перед книжковою вітриною. У цю мить один за одним пролунали постріли: перший… другий… третій… четвертий… п’ятий…

Шльома Шварцбард, не здригнувшись, розрядив у беззбройного Петлюру пістолет із сімома кулями. Як стало потім відомо, шоста й сьома не влучили. Восьма не вийшла, бо застрягла через гільзу сьомої…

Марко побачив, як прошите кулями тіло керманича УНР повільно, наче уві сні, осідає на тротуарну бруківку. Кинувся з криком до Петлюри, на ходу дістаючи власний револьвер…

Шльома наче задерев’янів, не рухався з місця.

Марків крик та звуки пострілів привернули увагу нечисленних перехожих. З «Бульйону» та сусідньої кав’ярні повибігали відвідувачі… Швед кинувся до пораненого Петлюри. А у того сорочка на грудях уже просякла червоним. З рота потекла густа кров, очі закотилися…

Марко схопив Шльому за барки, шарпонув, зацідив кулаком в обличчя…

— Сволото! Хто? Хто тебе послав? — прокричав хрипким голосом.

— За єврейські погроми в Україні… — навіть не ухиляючись від побоїв, прошипів Шварцбард українською. — То моя помста за єврейські погроми…

— Сволото більшовицька! — безсило загарчав Марко. — Будь ти проклятий!

Знову кинувся до Петлюри, та допомогти йому отак, посеред тротуару, було неможливо.

Підоспіли кілька чоловіків. Вони, як і Марко, кинулися на Шльому з кулаками, і якби у ту мить не нагодився поліцейський, Шварцбарда затовкли б на місці.

Він не чинив спротиву, не закривав блідого обличчя від побоїв, дав себе арештувати. Тільки повторював, як закляття: «То за єврейські погроми! То за єврейські погроми в Проскурові!»

Симон Петлюра помер, не приходячи до тями.

Помер через якихось двадцять хвилин після того, як Марко з трьома випадковими свідками трагедії підняли його, закривавленого, з тротуару вулиці Расіна і якомога швидше доправили до лікарні Шаріте.

Петлюру відспівували тут, у православній румунській церкві, яку він відвідував через відсутність у Парижі української.

Золотаво-чорні змії жалобних стрічок обрамляли краї домовини; вона потопала у вінках із живих квітів. Задушливе, пропахле ладаном повітря вдихалося важко, майже фізично відчутно. Та й людей зібралося чимало: окрім парафіян (Петлюра приходив сюди на богослужіння, його знали тут усі) були присутні представники грузинської, чеської, азербайджанської громад в екзилі, спеціальний представник маршала Пілсудського, журналісти, парижани, що були знайомі з Петлюрою особисто…

Споглядаючи у труні бездиханне тіло керманича УНР, Швед втішав себе думкою, що у передсмертній безсвідомості Петлюра не страждав від пекучого болю.

Жадібно ковтнув повітря: здавалося, у горлі застряг колючий клубок, що не давав зробити ще один подих. Хотів зробити крок, аби підійти ближче до труни, та дядько Альбер стримав його, непомітно ухопивши за руку.

— Навіть не думай! — проказав він ледь чутно французькою. — І на кладовище іти теж не смій. Потім якось. Іншим разом. Ти вже й так достатньо засвітився. Там, у Стамбулі, виробляй собі що хочеш, ризикуй життям, як заманеться… А тут, доки ти у Парижі… Не забувай, твої батьки живуть у моєму домі. Я не хочу бачити страждання твоєї матері, якщо із тобою теж раптом щось станеться у мене на очах. До того ж, Марку… Ми і так ризикуємо, прийшовши сюди. Думаєш, якщо більшовицькі агенти слідкували за мсьє Петлюрою, вони не бачили вас разом у «Бульйоні»? Чи тут, серед натовпу, немає їхніх очей та вух? Хто взагалі тебе напоумив зустрічатися із ним у такому місці? — сердито додав дядько Альбер. — Ходімо, вийдемо з церкви, тут немає чим дихати…

— Ідіть… я ще побуду.

— Ходімо, кажу тобі, — шикнув дядько Альбер. — Тіло зараз виноситимуть.

Вулиця Жан Бове була так само заповнена людом. Людей ціле море — у жалобі, з квітами, військові та цивільні…