«Лист до короля»

Тонке Драгт

Лист до короля

Вступ. Лицарі короля Дагоната

Ця історія сталася за часів лицарства у двох королівствах: країною короля Дагоната, що на схід від Великих гір, та королівством Унавена, що на захід від Великих гір. Столиці їхні йменовані на честь своїх суверенів: Дагонатбург та Унавенстадт.

У книжці йдеться про ще одну країну, але що це за країна, я розповім вам трохи згодом.

Розпочинається наша розповідь з королівства Дагоната. Я виписала два уривки зі старовинної книжки, аби спершу ви дізналися трохи про нього та про тамтешніх лицарів.

«Наш король Дагонат — могутній король. Правління його воістину є взірцем мудрості та поваги до законів, а королівство його велике та прекрасне. Пагорбкуваті землі перемежовуються луками, широкими річками та родючими ланами. Північний кордон королівства проходить уздовж Великих гір, та на західному кордоні гори набагато вищі. За ними розташоване королівство Унавена, і про нього наші менестрелі співають дивовижних пісень. На південному та східному кордонах гір немає, і звідти на нас часом нападають вороги, що заздрять багатствам нашого королівства. Проте нікому й ніколи не вдалося поневолити нашу країну, адже лицарі короля охороняють та відважно захищають її кордони. Добре живеться тут людям, мир та злагода панують у нас.

Сильні та відважні лицарі служать королю Дагона-ту, допомагають йому правити державою та підтримувати в ній лад та безпеку. Багато хто з них усім відомі: хто не чув імен лицарів Фартумара, Тіурі Хороброго, Ристридина з Півдня... Та хіба всіх перелічиш! Більшості своїх лицарів король подарував землі, де вони правлять його іменем. За першим покликом суверена мусять вони разом зі своїми воїнами приходити йому на допомогу. Дехто з лицарів своєї землі не має: лицарі — це зазвичай юнаки, ті, що в майбутньому успадкують землі своїх батьків.

Але є й мандрівні лицарі, які подорожують усією країною, наймаючись на службу до різних князів, охороняють кордони або вирушають за межі королівства, аби згодом розповідати королю про побачене в інших краях та про те, що відбувається за межами його володінь.

Чимало лицарів у короля Дагоната, проте стати одним із них нелегко. Той, хто бажає здобути це звання, мусить довести, що він гідний такої честі. На нього чекають важкі випробування: спершу він служить зброєносцем у досвідченого лицаря, потім — рік у королівському війську. Замало добре володіти зброєю та вміти ще багато чого, треба довести свою вірність, чесність, відвагу та готовність завжди прийти на допомогу. Він має бути лицарем в усьому».

«Що чотири роки, улітку, король Дагонат скликає всіх своїх лицарів. Сім днів живуть вони в столиці та доповідають королю про те, що відбувається в різних кінцях королівства та що саме вони здійснили для його блага.

Водночас у День літнього сонцевороту обраних королем юнаків урочисто посвячують у лицарі.

Це — видатний день! Після церемонії посвячення відбувається служба в кафедральному соборі, потім — обід у палаці та розкішна кінна хода, у якій беруть участь усі лицарі при повному військовому спорядженні, з родовими гербами на щитах. Очолюють ходу щойно посвячені лицарі, й звідусіль збирається люд, щоб подивитися на неї. Після ходи розпочинається свято — не лише в палаці, а й на вулицях міста. На ринковій площі влаштовують ярмарок, повсюди лунає музика, люди танцюють, співають, а коли стемніє — запалюють смолоскипи, аби при світлі продовжувати веселощі. На ранок король скликає лицарів до палацу, і новонас-тавлені лицарі з’являються до нього на рівних правах зі старшими. А наступного дня всі вони беруть участь у великому турнірі, який більшість вважає головною подією святкового тижня. Та й де ще можна побачити стільки розкошів, мужності та спритності водночас!

Утім, перш ніж настане черга цього пишного свята, молоді лицарі мають пройти ще одне випробування. Перед обрядом посвячення вони протягом доби повинні дотримуватися посту: не можуть торкатися наїдків та напоїв. А ніч напередодні проводять у маленькій церкві-капличці поза міськими мурами: кладуть свої мечі перед вівтарем, а самі, вбрані в білосніжні строї, обмірковують велику справу, якій вирішили присвятити своє життя. Подумки присягають вони бути вірними паладинами своєму королю та Вітчизні, присягають бути чесними та служити добру.

Усю ніч мають вони думати й молитися, аби стало їм сил для виконання обов’язку. Не можна ані спати, ані розмовляти, ані дослухатися до того, що відбувається поза стінами церкви, до сьомої години ранку, доки не прийдуть по них королівські посланці».

Саме такої ночі у невеличкій церкві, що на пагорбі біля стін Дагонатбурга, починається наша історія. П’ятеро юнаків очікують там на посвяту в лицарі: Ві-лмо, Фолдо, Джузеппе, Арман і Тіурі. Тіурі — наймолодший, йому щойно виповнилося шістнадцять.

Частина перша. Доручення

1. Безсонна ніч у каплиці

Тіурі стояв навколішках на кам’яній підлозі церкви та не зводив очей з блідого полум’я свічки, що ледь жевріла перед ним.

Котра година зараз може бути? Він мав серйозно обміркувати обов’язки служіння, якому присвятить себе, коли стане лицарем, але його думки завжди десь блукали. Іноді юнак узагалі ні про що не думав. Він запитував себе, чи відчувають його друзі те саме, що й він.

Потайки він покосився на Фолдо й Армана, потім — на Вілмо та Джузеппе. Фолдо й Вілмо зосереджено дивилися на свої свічки, Арман сховав обличчя в долонях.

Джузеппе сидів рівно, звівши очі вгору, але раптом повернувся і глянув просто у вічі Тіурі. Їхні погляди зустрілись і певний час вони дивились один на одного, доки Тіурі не відвів погляд і знову не зосередився на полум’ї свічки.

Про що думає Джузеппе?

Вілмо ворухнувся, торкнувши носаком черевика підлогу. Усі разом обернулися, і Вілмо, неначе засоромившись, потупив очі.

«Яка неймовірна тиша, — подумав Тіурі. — Ніколи не чув такої. Я чую лише наше дихання та, можливо, якщо прислухаюсь, — почую биття свого серця...»

Розмовляти не дозволялося. За всю ніч не можна вимовити ані слова, навіть якщо хтось постукає у двері. Юнаки власноруч їх замкнули і самі ж мають їх відчинити лицарям короля Дагоната, коли ті о сьомій ранку прийдуть по них.

Завтра зранку! Тіурі здавалося, що він бачить святковий похід лицарів на гарно вбраних конях, різнокольорові щити та прапори з гербами, що тріпочуть на вітрі. Бачив він і себе — на баскому коні, у блискучих латах, з пишним пір’ям на шоломі.

Він струснув головою, відганяючи видіння. Не час думати про зовнішню красу лицарського ритуалу, треба готувати себе до того, щоб бути чесним, вірним, сміливим та за першим покликом приходити на допомогу.

Тіурі так довго дивився на полум’я, що йому заболіли очі. Він перевів погляд на вівтар, біля якого лежали мечі і над яким висіли щити: вони поблискували, відбиваючи мерехтливий пломінець свічки.

«Завтра в короля будуть двоє лицарів з однаковим гербом на зброї, — думав він, — батько і я».

Його батька також звали Тіурі на прізвисько Хоробрий.

«Можливо, він теж цієї хвилини не спить, хвилюючись за мене? Як би я хотів стати таким хоробрим, як батько!»

Раптом він подумав: «А що як хтось і насправді постукає у двері? Відчиняти ж не можна».

Тіурі пригадав розповідь Фартумара, у якого служив зброєносцем. Коли той не спав уночі в церкві перед посвятою в лицарі, несподівано у двері постукали. Ані він, ані троє його друзів не відчинили. І це було правильно: адже то був служка короля, який прийшов їх перевірити.

Хлопець знову зиркнув на друзів. Ніхто не ворухнувся. Було далеко по півночі. Його свічка майже догоріла: вона виявилася найкоротшою з п’яти. А можливо, вона стояла занадто близько до вікна, на протязі: він відчував легкий холодний вітерець.

«Коли моя свічка догорить, я не запалюватиму нову», — подумав він. Сидіти в темряві приємніше: інші не зможуть розгледіти твого обличчя, а заснути він не боявся.

Не заснув би Вілмо! Та ні, він саме заворушився.

«Я роблю не те, що слід», — подумав Тіурі. Він склав руки та зосереджено подивився на меч, що мав служити добру, повторюючи про себе слова, які скаже завтра королю.

«Присягаюся бути вашим вірним паладином, присягаюся вірно служити підданим королівства і кожному, хто звернеться до мене по допомогу. Присягаюся...»

Зненацька почувся стукіт у двері — тихий, але чіткий. Усі п’ятеро завмерли, тамуючи подих.

Знову стукіт.

Юнаки перезирнулися, але ніхто навіть не поворухнувся, ані пари з вуст.

Було чути, як хтось намагається натиснути на клямку замкнених дверей, але невдовзі кроки почали віддалятися.

Усі п’ятеро полегшено зітхнули.

«От це й трапилося», — подумав Тіурі. Здавалося, що він весь час очікував чогось саме такого. Серце калатало так голосно, мало не на всю церкву. «Заспокойся, — сказав він сам собі. — Це хтось сторонній, він не знає, що ми тут мусимо ніч зорити, або, можливо, хтось хотів нас подражнити чи випробувати...»

Та заспокоїтися хлопець не міг і напружено чекав. Свічка його яскраво спалахнула, востаннє зашкварча-ла і згасла. Тепер він сидів у повнісінькій темряві.

Тіурі не знав, скільки минуло часу, коли знову почувся легкий шурхіт — немов хтось шкрябав нігтем по шибці.

І слабкий голос, радше шепіт, промовив:

— Заради Бога, відчиніть!

2. Прохання незнайомця