«Люди з Червоної скелі»

Люди з Червоної скелі (fb2) - Люди з Червоної скелі 2094K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Григорій Бабенко

Г. Бабенко

ЛЮДИ З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ

Оповідання з життя людей кам'яної доби

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

ЗАГИН ПЛЕМЕНИ УРУ-УРУ

аї-Наї прокинувся од великого шуму й галасу, що раптом порушив тишу ночі. Серед реву чоловічих голосів і верещання жінок особливо виділявся різкий й високий голос молодої Учанги. Багаття спалахнуло від оберемка сухого хмизу, що підкинув старий Бо-ра, і маленька прогалявина серед густого й темного лісу спалахнула смарагдовими тінями. Купка чоловіків і парубків невеличкого племени Уру-Уру одбивалася од високих білявих людей, що оточили табір і з ревом напали на оборонців його. Ватажок їхній, з бородою майже до пояса, лютий на вигляд чоловік, ухопив за волосся Учангу і потягнув її від багаття в гущавину лісу. Від того й кричала так голосно й різко Учанга. Малий Каї-Наї бачив, як батько його зчепився з парубком чужого племени і покотився з ним по землі.

Жах охопив Каї-Наї. Він затремтів під своєю вовчою шкірою, якою був покритий на ніч, але разом з жахом в ньому прокинулась звіряча злість, жага помсти й невиразний обов’язок стати нарівні з іншими на оборону рідного табору. Він ще не розумів до пуття, що коїться навкруги, але інстинкт лісової людини підказав йому, що хвилина ця є хвилина смертельної небезпеки для всього племени Уру-Уру.

Каї-Наї заверещав, як вовченя, і коли повз нього пробігав чужий вояк, розмахуючи кам’яною сокирою, він кинувсь йому під ноги й зі злістю та огидою вп’явся своїми гострими зубами в тверду смердючу литку ворога. Вояк завив від болю, труснув ногою, щоб скинути хлопця, але той міцно зціпив зуби, хоч у роті йому було гірко від смердючого лою, яким змащене було тіло вояка. Вояк кинув сокиру на землю, ухопився обома руками за волосся Каї-Наї, одірвав його, як п’явку, від ноги, підняв угору, вдарив ногою в живіт і одкинув далеко від себе. Потім підхопив сокиру й знову кинувся в бійку.

Від удару Каї-Наї захопило дух, все повітря раптом вилетіло йому з грудей й відітхнути, набрати нового повітря він не зміг; в очах йому потемніло, і, непритомний, він покотився під якийсь кущ.

Скільки пролежав так Каї-Наї, він не знав. Але коли розплющив очі, в таборі було тихо, сонце стояло високо, і проміння його, пробиваючись крізь листя, падало на землю яскравими золотистими кружалами. Каї-Наї підвівсь і, протираючи очі кулаками, мруживсь на сонце.

Він забув, що було вночі. Здивувало його тільки, що він лежав не під шкірою коло багаття, як завжди, і що в таборі було так тихо: під цей час завжди палало багаття, коло нього порались жінки, і мати неодмінно лаяла молоду Учангу.

Каї-Наї встав і наблизився до табору. І те, що він там побачив, раптом відживило в пам’яті його пригоду минулої ночі. Коло згаслого багаття, ницьма, уткнувшись головою в попіл, з обгорілим сивим волоссям лежав старий Бо-ра, а на голові в нього чорніла рана від удару важкої сокири.

— Діду! — хотів крикнути Каї-Наї, але голос завмер йому, коли він побачив, що трохи далі, навалившись на ворога, лежить його батько, а в спині стирчить ратище напівзламаного списа.

Уся прогалявина була вкрита трупами білявих людей і людей з племени Уру-Уру. І знову, як і вчора, Каї-Наї охопив жах і звіряча злість до далекого ворога. Нікого не лишилося в живих з рідних і близьких йому людей, тут, на цій лісовій прогалявині.

Каї-Наї, тремтячи, обійшов усю прогалявину, придивляючись до знайомих і незнайомих, чужих і рідних йому обличчів, і не помітив серед них ані руху, не почув жодного звуку, стогону — усюди були холодні мертві тіла, вишкірені зуби й застиглі очі бійців. Жінок не було серед трупів, крім одної: це була стара дружина діда Бо-ра. Важкий спис наздогнав її коло самого краю прогалявини, і вона, розкинувши руки, лежала тепер непорушно, як і старий її чоловік. Старі жінки не потрібні були білявим людям, а старою в таборі була тільки ця Гобана, дружина Бо-ра.

Каї-Наї не знав, що робити. Він нагадував мале оленя, мати якого вбили мисливці. Олениха лежить, витягнувши ноги і одкинувши голову, очі їй скляні вже й невидющі, а дурне оленя стоїть коло неї, лиже морду й реве, не розуміючи, що з матір’ю, чого вона непорушна й холодна.

Отупіння напало на Каї-Наї. Він був сам серед цього, хоч і рідного йому, але страшного, темного лісу. Каї-Наї безсило сів на землю, глянув на завалений трупами табір і страшно, вголос заревів, заплакав.

Тихо було на прогалявині. Тільки шумів тихенько ліс, та круки, що з’явилися сюди ще зранку, сиділи на гілках і крякали, перегукуючись проміж себе. Вони поглядали на групи, але не наважувались ще злетіти на них.

Довго сидів і плакав Каї-Наї. Круки, поглядаючи скоса на хлопця, один по одному обережно то злітали на землю й походжали круг трупів, то знов вилітали на дерева й чорними купами звідти пантрували за трупами. Коли Каї-Наї підвів голову, пара круків сиділа вже на батьковій спині і дзьобала рану коло самого ратища.

Каї-Наї скочив і кинувсь до трупа. Гайвороння, крячучи, знялося вгору й знову посідало на гілках навкруги прогалявини.

Каї-Наї витягнув списа з батькової спини, підняв його угору і потряс у повітрі.

— Ого-го! Біляві люди! — крикнув він в тому напрямі, куди, як він думав, пішли вороги.

— … Го-го!.. Люди… — гукнув хтось з лісу.

— Я піду по ваших слідах, щоб помститися за батька й матір! — крикнув Каї-Наї.

— … батька й матір! — знову відгукнувся хтось з гущавини лісу.

Каї-Наї прислухався. Ліс тихенько шумів круг нього. Круки повернули голови в бік Каї-Наї й стежили за кожним його рухом. На сусідньому дереві сидів дятел і дзвінко довбав кору дерева: тук, тук…

— Тук, тук!.. — відгукувався хтось з лісу.

— Я не боюся тебе! — злісно крикнув Каї-Наї.

— … боюся тебе! — відгукнулося з лісу.

Каї-Наї, стиснувши зуби, кинувсь у ліс. Ніде не було нікого.

Каї-Наї, як собака, то нахиляючись до землі, то розглядаючи гілки й кору дерев, біг лісом з однією думкою наздогнати ворогів, побачити матір, яку забрали біляві люди, й помститися за батька. Як помститися, він і сам добре не знав.

Довго біг Каї-Наї. У грудях йому клекотіли жага помсти і запал погоні. Він забув, що він зовсім самотний серед цього страшного темного лісу, що поруч нього нема вже дужої руки батька, з яким він часто ходив на полювання і ставив пастки й сільця на звірів.

Ліс шумів у нього над головою; якісь птахи сумно перегукувалися в височині, а він біг і біг… Та ось Каї-Наї спинився, щоб передихнути, і притулився всім тілом до дерева. Темна шкіра Каї-Наї злилася з рудуватою корою дерева. Треба було маги дуже острий зір, щоб побачити в сутіні лісу маленьку його постать.

Віддихавшись, Каї-Наї обережно оглянувся навкруги. Якесь невиразне почуття підказувало йому, що далі йти не можна, що на нього чекає там якась небезпека.

Він затаїв дух і ждав.

Недалеко нього почулося ледве чутне муркотіння.

Каї-Наї ще дужче прилип до дерева: він знав, що це муркоче Злий ворог лісової людини — рись. Хлопець потягнув носом, і легенький вітрець приніс до нього знайомий запах звіра. Каї-Наї зрозумів, що рись не чує його через те, що вітрець був з того боку, де був звір. Каї-Наї, не рухаючися, поводив очима круг себе. Сажнів за три від того дерева, біля якого він стояв, звішувалась майже до землі гілка, а над нею іскрились дві зелені зірки. Зірки то згасали, то знову засвічувались.