«Небезпечний утікач»

Небезпечний утікач (fb2) - Небезпечний утікач (пер. К. А. Срібна,Н. Тищенко) 1191K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Эмма Иосифовна Выгодская

Емма Вигодська

НЕБЕЗПЕЧНИЙ УТІКАЧ

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російської К. СРІБНОЇ та Н. ТИЩЕНКО}

_{Художник М. КОЧЕРГІН}

ЧАСТИНА ПЕРША

ВТЕЧА З ПЕТЛІ

Розділ перший

Індійський телеграф

Подорожній ішов уночі і спав удень. Тісний шкіряний пояс він давно вже викинув ще у лісі, роззувся і йшов босий. Щоб не збитися з дороги, він зупинявся іноді і довго прислухався до нічних звуків. З Великого Колісного Шляху і вночі чулися ослячий рев, ляскання батогів, далекий скрип коліс. Чоловік збочував і йшов хащами, чагарником, високою травою.

Опівдні, в спеку, коли дороги в Індії безлюдні, як бувають безлюдні вулиці на півночі у глупу ніч, чоловік вилазив на дерево і дивився вперед. Там, де річка Джамна прозорою смугою перетне Великий Шлях, де широку піщану дорогу переріже верблюжа стежка, — там чоловік, поверне на північ.

Ішов він тихо, ледве торкаючись ногами землі, майже не здіймаючи куряви, як ходять індуси і як не вміють ходити англійці.

Подорожній ішов і співав:

За плечима в подорожнього, у селянській полотняній торбі, лежала хлібина. Звичайний твердий прісняк, не ширший за долоню, — чапаті, хліб солдатського раціону, із сухими закрутками по краях. Подорожній їв лісове коріння, жував терпку шипшину, молоді паростки бамбука, ячмінне зерно, що збирав край поля, — хліба він не займав.

Іноді витягав хлібчик, уважно роздивлявся на ньому візерунок, схожий на в'язь старовинного письма, й знову ховав. Хліб зачерствів і скам'янів за довгі дні подорожі, став твердий, як обпалена на сонці цеглина.

Багато днів ішов подорожній. Нарешті він повернув на північ. Кожна година віддаляла його тепер від Великого Колісного Шляху, все рідше траплялися йому великі селища, джунглі ближче підступали до дороги. Бували години на світанку, коли подорожній, вже не ховаючись, ішов битим шляхом. Тут, в Ауді, в нещодавно приєднаних провінціях, ще нічого не знали… Звістка про те, що сталося за багато миль на південь від Калькутти, ще не могла дійти до цих місць.

Але іноді на подорожнього нападав раптовий страх, його починало тіпати, ніби те, від чого він утік, знову наздоганяло його; здавалося, на тілі, на тих місцях, де ще недавно впивалася мотузка, знову здувалися напівзагоєні рубці — на ногах, на спині, на руках коло передпліч. Подорожнього починало корчити; він звертав із стежки в хащу, в колючі зарості, у високу траву, в якій поринав з головою, і йшов навмання, непролазним болотом…

— Погано, Інсуре, — шепотів він тоді сам до себе. — Ти стаєш неспокійним, а таким тебе легко спіймати, Інсуре!

Коло бамбукового гаю, поблизу перехрестя двох шляхів, великого й малого, подорожній звернув праворуч. Крізь зарості він продерся до струмка, що протікав непомітно в хащі, ліг на його бережку й заснув. Спав він довго; сонце встигло піднятися, висушити землю, розпекти повітря і схилятися на захід. Бродячий пес підійшов до струмка, обнюхав траву, босі ноги людини, плече, потім потягнувся до торбини, яка лежала поруч. Подорожній прокинувся під голодного гарчання: собака почув хліб і шматував зубами полотняну торбу. Чоловік скочив і аж побілів від хвилювання: собака мало не обікрав його! Він штурхнув собаку ногою і уважно оглянув торбу. Ні, хліб цілий, слава богу!

Вже майже смеркло; подорожній підвівся й пішов далі нерівною стежкою крізь густий ліс.

Ці місця були йому знайомі, він зупинявся кілька разів і роздивлявся навкруги. Незабаром зарості порідшали, солом'яні халупи великого села розкинулися обабіч лісової стежки. Подорожній зачекав, поки добре споночіє, підійшов до крайньої хатини і стукнув в очеретяні двері.

Двері відчинились, хазяїн вийшов, подивився, тихо скрикнув і впустив гостя.

— Здалеку? — запитав хазяїн.

Подорожній сів і поклав на коліна стомлені руки.

— Калькутта, — відповів подорожній.

— О-о, довгий шлях тобі довелося пройти, Іисуре! Що ти бачив дорогою?

— Багато бачив! — сказав Інсур. — Жінки у біхарських селищах уже товчуть у ступках сухе листя замість рису… Старці блукають по вулицях Аллахабада і вибирають зерна з кінських та верблюдячих кізяків. У багатьох місцях старі і діти вже вийшли в ліси й гризуть молоді бамбукові паростки.

— Таке й у нас скоро буде… — глухо промовив хазяїн.

Інсур помовчав.

— Аз хлібом як? — спитав Інсур.

— Оце такий у нас хліб! — Хазяїн вийняв з очеретяного короба сухий корж і розламав його. Просяна м'якушка посипалася з нього, як брудний пісок.

— А де ж ваш рис?

— Забрали саїби.

Обличчя Інсура потемніло.

— Страшною дорогою пробирався я до вас, — сказав Інсур. — Лісами і болотами, крізь густий бамбук і колючі джунглі. Білка не пролізла б там, де я проходив. Але і тут, далеко від великих міст, за лісами і кам'янистим степом, вони знайшли вас, Ордар-Сінг!

— Тигра не лякають ні ліси, ні степи, коли він шукає здобич.

— Тигру треба перебити лапи!..

Подорожній вийняв хлібчик з торби й поклав на стіл. Хазяїн узяв прісняк і довго дивився на візерунок із сухих закрутків.

— Барракпур? — спитав хазяїн.

— Барракпур! — відповів гість.

— З чого почали?

— Почали з патронів.

Вони говорили дуже тихо. Хазяїн гукнув дружину, швидко сказав їй кілька неясних слів і віддав хлібчик. Хазяйка відразу ж заметушилася в темній, неосвітленій половині хатини, затопила в печі й замісила прісне тісто… Чоловіки чекали.

Хазяїн розглядав кам'яне обличчя подорожнього.

— Ти постарів, Інсуре! — сказав хазяїн.

Подорожній кивнув головою.

— Чи жива твоя дружина, Інсуре?

— Не знаю, — сказав подорожній. — Я не був удома ще відтоді…

— Ай-яй! — поспівчував хазяїн і журливо зацмокав язиком. — Десять років ти не був дома!.. Ай-яй, в дружини твоєї велике горе, Інсуре!..

— Велике горе, — сказав подорожній. — І в дочки велике горе…

Він кивнув на двох дівчаток хазяїна, що вовтузився в кутку.

— Моя донька старша за них! — сказав Інсур. — Їй зараз… — Він помовчав, підраховуючи. — Їй зараз уже тринадцять років.

Хазяїн знову журливо зацмокав.

Хазяйка вийшла з темної половини.

Вона поклала на стіл дванадцять однакових пласких хлібчиків, точнісінько таких, як приніс Інсур.

Шість із них хазяїн підсунув гостеві.

— А ці мені, — сказав хазяїн.

Він узяв шість хлібчиків і вийшов.

Незабаром за тонкою бамбуковою стіною хатини почулися приглушені голоси, легке тупотіння босих ніг, потім усе затихло. Хазяїн повернувся.

— Гінці пішли! — сказав хазяїн. — На північ, на захід і вниз по Джамні — на південь.

— Скажи усім, Ордар-Сінг, хай будуть готові! Часу лишилося небагато. Прощавай!

Подорожній узяв шість хлібчиків, які дав йому хазяїн, і вийшов. Той присвітив гостеві смолоскипом.

— Завтра знатимуть у Ферозабаді, у Бартпурі, — сказав хазяїн. — Позавтра — в Годулі… Шість хлібчиків… у шість селищ пішли гінці… Не спіткнися, Інсуре!

Він підняв смолоскип. Білий, свіжообструганий телеграфний стовп, — недавно тут провели телеграф, — виступив з темряви. Високо над деревами гудів дріт, вісті по ньому ще торік почали летіти з Лахора у Бенарес, з Калькутти у Пешавар, в усі кінці півострова.