«Проти червоних окупантів (частина 2)»

Яків Гальчевський-Войнаровський

Проти червоних окупантів (ч. 1)

Видання

Накладом «Українського Видавництва», Краків, Райхштрассе ч. 34, ІІ.

Друк.: «Нова Друкарня Денникова» під комісарською управою, Краків, вуд. Ожешкової 7.

Verlag: “Ukrainisher Verlag”, G.m.b.H. Krakau, Reichsstrasse 34/II.

Druck: “Neue Zeiungsdruckerei”, Rommissarishe Verwaltung, Krakau, Orzeszkowagasse 7.

Проти червоних окупантів

І.

Після смерти Пилипа Лящука та багатьох його прихвостнів, всіх симпатиків большевизму охопив страх і моральна депресія. Вже не було багато охочих доносити совітським агентам про нас, де-б ми не були. В білий день ми могли стояти в селі, і нас ніхто не посмів видати; навпаки, вся молодь вартувала і негайно остерігала, коли часами далеко покажуться червоні. Попереджені, ми виходили зі села у ліс непомітно, а червоні в'їздили в село, і в голову їм не могло прийти, що перед кількома хвилинами ми були тут. Бували випадки, що большевиків повне село, а ми всі десь у одній великій клуні, що стоїть самітна під селом. Ми бачимо всі рухи большевиків через шпари. Одного разу, коли ми були в Сахнівськім Майдані й сиділи в клуні під лісом, підійшли під клуню два большевики. Вони, видно, шукали паші для коней. Відчинили браму, входять із крісами та аж завмерли з дива. Умить схопили ми їх і обеззброїли, а вечором відвели в ліс, звідки вже ніколи й не вернулися…

Боїв з червоними не було цілий місяць січень до початку лютого. Дня 8. лютого 1922 року ми знову були на постою у Стасьовім Майдані. У вечорі козаки були на тій самій вулиці, де робили допит Пилипові Лящукові. Вони сиділи в теплих хатах. В одній хаті було кілька музик-селян, що мали свої інструменти та велику гармонію. Раптом відчиняються двері, і до хати входить кілька большевнків, яких вводить мій вартовий. Большевиків є чотири з ручним кулеметом. Вони приїхали і села Лознів, із цукроварні позичити гармонії на якусь свою забаву. Мої козаки мали кріси в кутках, а червоні не догадувалися, куди вони попали. Два козаки навіть вигрівалися на печі. Із сусідньої хати хтось побачив, що большевики пішли до тієї хати з музиками, і заалярмували своїх козаків. Ті, що були в хаті, хутко опритомніли і револьверами обезброїли червоних. Мене повідомили. Приходжу, а червоні вже повязані парами. Питаю, звідки вони. Відповідають, що вони належать до групи Алєксандрова з Харкова. Група має 16 комісій, складених переважно з лотишів. В кожній групі по 25–30 осіб в більшості кінних. Завданням групи було забирати хліб. „Там, де пройде група тов. Алєксандрова, курка зерна не знайде" — каже один високий большевик. Одна з тих комісій від кількох днів отаборилась у лозинянській цукроварні. Сам Александров зі своїм штабом в селі Літинці. Я мав вістки про них, ще тоді, коли прибули ті лотиші в наш район. Вони не приймали участи в пошукуваннях за нами, тому я не хотів тих комісій шарпати з двох причин: 1) нехай селянам дадуть лотиші відчути совітську владу, 2) не варто лотитттів полохати до весни, коли нам будуть потрібні їх коні, виплекані як змії… Між іншим багато членів комісій — лотишів було зі своїми жінками — довгошиїми рудими лотишками. Ці „товаришки" нічого собі не відмовляли, а селянки-українки мусіли бути для них куховарками, мусіли гріти воду на купелі, купати їх, все з-під них виносити і прати їм білля. Дуже часто така лотишка била свою господиню по лиці і лаяла російськими матюками.

Козаки приводять якогось цивільного, молодого хлопця. Він крутився по селі і питав, чи тут стоять деякі вояки, а може повстанці є. Справджую його документи. Вони не з нашого повіту. Завдаю йому низку питань, і відповіді мене не вдовольняють, бо хлопець говорить нещиро й плутається. Питаю, пощо йому повстанців, чи не хоче часом вступити до „банди", як давно був у Винниці, коли вийшов з міста Літина, з ким там говорив, де ночував останню ніч, через які села йшов до Майдану, де вчився, чий син, звідки родом, які ще знає мови крім своєї — російської, коли його батьки приїхали в Україну і т. и. Після розмови кажу йому, що він аґент ЧК і буде розстріляний. Хай передає останнє бажання і адресу, щоб ми могли повідомити його родину. На це він нічого не відповів, не просив ласки. Даю доручення козакові Лихові, щоб він взяв зі собою 8 душ козаків і всіх 5-х завів у яму-глинище під селом і там без галасу відправив чортам у зуби. По годині козаки вернулися, звітуючи, що все виконане. Я знав, що в селі можуть бути репресії після нашого вчинку, тому Марусю ще тієї ночі відпровадив з Харком і Петром Шевцем до циганів, а цілий відділ перевів на річку Згар, на хутори між Багринівцями й Голенищевом.

Пополудні на другий день ми почули стріли з крісів у с. Стасьовім Майдані і побачили стовпи диму над селом. Навіть чути було лемент жінок і крики селян. Це приїхали большевики з карною експедицією. Ждемо до вечора. Вечором довідуємося, що до Ст. Майдану приїхали лотиші із с. Сахнів і Літинки та розстріляли 9 селян. Виявилось, що підхорунжий Лихо „зловив ґаву", бо один із большевиків, сильний фізично лотиш, дарма, що мав рани в грудях і горлі, встав і рачки заліз до цукроварні 1 і % км. у с. Лознах. Там він своїм собратам-лотишам не розказав (не міг говорити), а написав, що так із ним і його товаришами зробили „кресгіянє" с. Стас. Майдану. Лихо був винен у тому, що не впевнився, чи всі засуджені мною на смерть були мертві. Завсіди при екзекуції треба вважати на сильних фізично людей, бо вони „вертають із мертвих" і пізніше провокують смерть цілком невинних людей. Так тепер було в с. Стасьовім Майдані. Все майно розстріляних сконфісковано, хати сплюндровано. Зробив це москаль — начальник 1-ї комісії — товаріш Лапов, помічник тов. Алєксандрова.

Наша деконспірація в очах лотишів примусила нас на деякий час залишити літинський, а перейти аж у винницький повіт на славетній Кипорів Яр. Селяни, хоча й були залякані, однак радо нас зустрічали, бо всі їхні симпатії є по нашому боці. Тридцять кілометровий перехід добре нас змучив: ми борсалися в глибокім снігу по пояс. Стоїмо і кілька днів спокійно на Слобідських Хуторах. На третій день пронюхали про наш постій комуністи с. Луковець, переважно лісники. Один із сільських комуністів був навіть воєнним комісаром у сосонській волості. Тепер волосним воєнкомом став комуніст із с. Пеньківки, біля Луковець, тов. Кожуховський, до большевиків… начальник „шайки" конокрадів. Він тримав контакт із луковецькими комуністами. Їхні сексоти — лісники, донесли про наш постій до Губчека в Винниці. Представники цієї кривавої установи приїхали в наш район в асистенції полку кінноти. Чекісти на конях і большевицька кіннота почали нам їздити, ак то кажуть, під носом, і треба було виходити з затишних і теплих хуторів у глибину лісу, щоб не наражати наших селян яа репресії з боку окупантів.

В лісі аґенти нас завважили і донесли про це червоному командирові кінноти та губерніальним чекістам. Бачу, що тут давно не було чистки сексотів, яких повно завелося під натиском ЧК. О год. 9-ій починають червоні наступ вслід за нами. Я, знаючи ліси Кипорового Яру, займаю по черзі вигідні для нас становища, підпускаю червоних на певний крісовий стріл у лісі до 100–150 кроків, кладу трупом кількох червоних та відходжу на іншу позицію. На других, третіх і девятих становищах продовжується те саме, а врешті нам уже й лісу забракло. Прямуємо понад річкою Богом, його правим берегом на південь. Ми тепер напроти міста Янова й села Каміногірки. Починає темніти. Ще не було такого випадку, щоби гак енергійно червоні переслідували нас, при цих своїх жертвах. Я не затримувався на кожній окремій позиції довго з огляду на те, щоб міцно не звязатись з червоними та не мати ранених. Однак того дня було аж девять сутичок по пів години. Перед вечором кіннота совітська нас так розізлила, що з останньої позиції ми завернули і лавою почали гнати перед собою 300 кінних. Стріляли мої найкращі стрільці і завдавали ворогові поважні втрати: червоні не встигли позбирати до 12 своїх ранених і вбитих. З забитих большевиків мої козаки постягали чоботи, бо деяким взуггя розлетілось, і вони ступали по снігу голими пальцями. У нас не було ні одного раненого, червоні мали до 30. На зимові умовини бою, коли далеко видно з обох боків, для червоних ця втрата була дошкульною.

3 сутичками за цілий день ми пройшла з 15 км. по снігах, глибоких у той час до метра, і вечором поверталися дуже голодні і втомлені. Добре памятаю, як ішов я лісом і спав на ходу. Спотикнусь у рівчак, вдарюся головою в грабок, чи соснину і прокинусь, а потім знову йду, сплючи. Так спало багато козаків, спотикаючись, падало і знову будилось. Відпочинку не можна було робити, бо половина була б просто заснула на снігу. З трудом добрили ми до хуторів і без їжі лягли спати в клунях. Я виставив варту з добірних козаків, про яких знав, що вони не заснуть. І сам дрімав тривожно, наслухуючи.