«В лабіринтах абверу»

П.Кропив’янський, Я.Тумаркін

В лабіринтах абверу

ПЕРЕДМОВА

По всій Європі височать пам'ятники жертвам фашизму. Та не завжди ці скорботні меморіали встановлено на місцях колишніх боїв. Десятки мільйонів людей в роки другої світової війни загинули не у відкритих сутичках армій антигітлерівської коаліції з вермахтом і його сателітами, а були підло знищені фашистськими таємними службами. Почавши з політичних убивств своїх противників ще до захоплення влади, нацисти згодом винайшли методи масового нищення цілих народів, проголосивши німецьку расу єдиною, покликаною панувати в світі «неповноцінних».

Удень і вночі діяла індустрія смерті. Не згасав вогонь у крематоріях Бухенвальда й Освенціма, Майданека й Треблінки. Завивав отруйний «циклон» у вщерть забитих стариками, жінками, дітьми газових камерах Дахау і Заксенхаузена. Вмирали за колючим дротом закатовані голодом і щепленням тифу радянські військовополонені. Новоявлені рабовласники полювали з собаками на молодь тимчасово окупованих районів, щоб відправити її на каторгу до рейху. На живі багаття перетворили фашистські бузувіри населення багатьох російських, українських, білоруських сіл-побратимів Хатині, Лідіце та Орадура.

Усе це було справою рук РСХА – Головного імперського управління безпеки (в якому об'єдналися гестапо та СД), абверу, різних зондер- та ейнзатцкоманд. На підозру було взяте й населення самої Німеччини та її сателітів. У 1942 році Гіммлер опублікував у фашистській газеті «Дас шварце корпс» об'яву, в якій застерігав: «У Німеччині та союзних їй країнах кожний державний діяч, кожний чиновник і генерал має знати: якщо він працюватиме на іноземні держави – його спостигне страшна кара… Кожний учасник ворожої змови буде повішений найближчої ночі!». Хоч якою неймовірною здається об'ява Гіммлера – вона є фактом. Бо чому, власне, мав соромитися рейхсфюрер СС, коли тотальне шпигунство стало офіційною доктриною «тисячолітньої імперії»!

Автор цієї доктрини – перший заступник і найближчий друг Гітлера – Рудольф Гесс поставив перед своїми співвітчизниками таку вимогу: «Кожен може й повинен стати шпигуном,, і тоді не лишиться таємниці, про яку не можна було б довідатись».

Надто довго перелічувати таємні служби гітлерівської Німеччини. Вони існували.навіть при міністерстві пропаганди і в складі самої нацистської партії. Майже всі райони світу стали об'єктами підривної діяльності фашизму, Та де б не перебували ті підривні організації, чим би не займалися – військовою, дипломатичною, економічною розвідкою, радіостеженням чи диверсіями – вістря їхніх атак було спрямоване насамперед проти Країни Рад.

Особливу роль у підготовці війни відіграв абвер – військова розвідка і контррозвідка – найстаріший, найдосвідченіший, найбільш розгалужений з таємних органів рейху.

Абвер у перекладі з німецької означає відсіч. Це слово звучить, отже, синонімом до слова оборона. Та абвер ніколи не стояв на позиціях захисту. Він завжди був знаряддям агресії, активним виконавцем сумновідомої політики «дранг нах Остен» (похід на Схід). Особливо широко почала діяти військова розвідка після приходу в «Лисячу нору» (так називали головну резиденцію абверу) адмірала Канаріса.

На Заході про шефа абверу чимало написано. Створено цілу фільмотеку. Одні автори намагаються облагородити Канаріса, доводячи, ніби він був лише професіональним військовим, солдатом, який тільки виконував волю верховного головнокомандування і більше ні в що не втручався. Інші, як от англійський журналіст Іан Колвін у своїй книзі «Подвійна гра», посилаючись на контакти шефа абверу під час війни з керівними колами Англії, а пізніше США, малює головного шпигуна рейху людиною-загадкою, таким собі сфінксом XX століття і вигукує: «Хай читач сам судить, ким був Канаріс – німецьким патріотом чи-англійським шпигуном, європейським державним діячем чи космополітичним інтриганом, агентом-двійником чи пророком».

Робляться і більш одверті спроби обілити «пророка», а заодно применшити значення абверу порівняно з привілейованою таємною службою СС, зобразити абвер опозиційно настроєною групою «професіональних офіцерів», непричетних до нацистських злочинів. Навіть численні провали абверу, зокрема у двобої з радянською розвідкою, пояснюють нібито «недостатнім впливом» Канаріса у вищих сферах. Чи так?

У книзі читач знайде відповідь на ці запитання. Повість переконує в тому, що Вальтер Вільгельм Канаріс був не сліпим виконавцем волі Гітлера, а його однодумцем, давнім, лютим, непримиренним ворогом радянського ладу, робітничого класу Німеччини, військовим злочинцем. А те, що коїло «хатнє військо» абверу – карателі зондерфюрера Долла, легіонери з «Нахтігаля», диверсанти з дивізії «Бранденбург-800», – лише стверджує мудрість старої народної приказки: «Який пастух, така й череда».

Як і всяка розвідка, абвер служив класовим цілям тих, хто його створив. Точніше, абвер часів Канаріса служив фашизмові. А німецький фашизм, за досить влучним визначенням Георгія Димитро-ва, виступав як ударний кулак міжнародної контрреволюції, як головний палій імперіалістичної війни, як призвідник хрестового походу проти Радянського Союзу.

В нескінченно довгому переліку злочинів, скоєних фашизмом, зокрема в списку його чорних діянь по підготовці нападу на СРСР, немає сторінки, яка б не була зв'язана з абвером. Військова розвідка Німеччини брала найактивнішу участь у підготовці плану «Барбаросса». Як відомо, до розробки конкретних планів «бліцкрігу» проти нашої країни верховне головнокомандування фашистської Німеччини приступило в 1940 році, після закінчення французької кампанії. Саме в цей період максимально посилюється шпигунська та диверсійна робота проти Радянського Союзу. Лише за одинадцять місяців 1940 року наші прикордонники затримали близько п'яти тисяч німецьких агентів.

_ Нижче ми повернемось до цього факту, який між іншим свідчить про моральну ницість українських буржуазних націоналістів, нерозривну спорідненість тризуба із свастикою. А тепер простежимо за тим, як енергійно, ініціативно діють абвер і його шеф, яких дехто на Заході силкується зобразити в опозиції до Гітлера.

Вже на початку 1941 року генеральний штаб Німеччини, користуючись шпигунськими матеріалами відомства Канаріса, видає цілком таємний бюлетень «Збройні Сили Радянського Союзу за станом на 1 січня 1941 року». В ньому давалась оцінка матеріальних і людських можливостей нашої країни, а також бойових і моральних якостей Червоної Армії.

Інша справа – точність цих оцінок і компетентність гітлерівських теоретиків. Але то була вже не вина, а біда Канаріса, як і багатьох інших військових діячів фашистської Німеччини, яким запаморочили голову перемоги гітлерівських військ у Європі. В своїй оцінці Радянських Збройних Сил Канаріс не врахував їх високої боєздатності, незліченних ресурсів нашої країни, незламного морального духу армії та народу, готових відстоювати волю й незалежність Батьківщини до повної перемоги. Не врахували фашистські стратеги багатьох інших соціальних і політичних факторів, зв'язаних із суспільним устроєм СРСР.

Всі автори книг про Канаріса, навіть найбільш суперечливих поглядів, сходяться на одному: Канаріс і Гітлер люто ненавиділи більшовизм.

Лють – криве дзеркало. І саме те, що привиділося їм у цьому дзеркалі найуразливішим у нашій дійсності – багатонаціональний склад Радянської держави, – обернулося величезною консолідацією сил. Монолітний сплав ленінської дружби народів став одним із вирішальних факторів нашої перемоги.

Що ж до Канаріса, то він виявився антирадянським лжепророком. Цікаво б знати, чи думалось йому про це, коли за кілька днів до нашої повної перемоги за наказом Гіммлера його повісили у фортеці Флоссенбург на фортепіанній струні?!

Німецький імперіалізм, який завжди рвався на Схід, прагнув використати в агентурних цілях українських буржуазних націоналістів. Декого з своїх найманців він для цього навіть підносив до високих рангів. Павла Скоропадського зробили, наприклад, гетьманом усієї України, нашвидку вручивши йому булаву в Київському цирку, де зібралося кілька десятків українських дідичів та членів так званої партії «хліборобів-власників».

Що то був за «гетьман Української держави», як іменував себе новоявлений володар булави, яскраво розповів тов. Мануїльський в статті «Серед запроданства і зради». Дмитро Захарович написав її саме в розпал гетьманщини, після того як побував у Києві в складі делегації РРФСР у зв'язку з укладенням перемир'я з німецько-гетьманськими представниками. З притаманними йому гостротою зору політичного діяча і талантом публіциста Д. 3. Мануїльський буквально в кількох словах дає вичерпну характеристику каліфу на годину – Скоропадському та його оточенню: