«Дев’яноста хвиля міграції»

Руслан Горовий

Дев’яноста хвиля міграції

Про автора

Руслан Горовий — автор і керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей», головний режисер «Магнолія-ТВ», журналіст, автор та режисер низки документальних та короткометражних ігрових фільмів.

Народився і виріс у Конотопі Сумської області. Після розвалу СРСР кинув навчання і подався у мандри Європою.

Після повернення з-за кордону зайнявся журналістикою, працював в регіональних та центральних телекомпаніях. 1998 року почав працювати в телекомпанії «Магнолія-ТВ», де з 2001 року займається розвитком проекту «Служба розшуку дітей». За роботу над проектом був відзначений Орденом Святого Архистратига Михаїла та почесним званням заслуженого журналіста України.

В Інтернет-просторі також відомий під прізвиськом «Морж», яке отримав за «зимове купання» в ополонці в одному з сюжетів програми «Ситуація», коли роз’яснював, як рятувати себе при потраплянні під кригу.

Окрім журналістики бере участь у дубляжі фільмів українською мовою, знімає короткометражні та документальні фільми, пише вірші та прозу, створює та виконує пісні на власні тексти.

Останні творчі здобутки Руслана Горового — документальний фільм «Київський потоп» про Куренівську трагедію 1961 року та книжка «Гагарін і Барселона».

…всі почуття, які викликають герої Горового, — живі, гострі, бурхливі. Такі читацькі емоції викликає, як правило, саме література — а не її подоба. Це — моє приватне, читача, розуміння, як розрізнити серед потоку писанини літературу…

Дев’яноста хвиля міграції

Повість

— Прізвище? Ім’я та по батькові? Відкрийте рота! Візьміть папери, на турнік, потім до стоматолога і далі по коридору до інших лікарів. Нікого не минати. Картки перевірятимемо. Наступний!

— Прізвище? Ім’я…

Приписна комісія, мабуть, найкраща модель хаосу у світі. Незважаючи на чіткі матюки військових та репетування лікарів, рух допризовників коридорами будівлі, де засідає комісія, ніяк не вкладається хоч якусь схему.

Впавши з турніка під час другого підтягування й викликавши загальний регіт інших хлопців, я відмітив свій «результат» у дебелого лейтенанта й вислизнув на вулицю перекурити (стоматолог небагато втратить, якщо загляне мені в зуби пізніше).

Споруда, де ми проходимо комісію, одноповерхова і дерев’яна. Вік її сягає у глибоку давнину. Здається, тут жила колись вельми пристойна родина, коридорами гуляли молоді панночки, а господар, мабуть, дрімав на ґанку в кріслі, кидаючи погляд на луг. Тепер замість лугу навколо розкинувся смітник, а будинок, заквацьований кількома шарами фарби різного кольору, окупували вояки й лікарі, котрі мали в недалекому майбутньому загнати нас у військо.

Я зайшов за ріг споруди. Там уже курили кілька хлопців, зокрема з моєї школи.

— Я в танкісти піду, — казав один, не випускаючи цигарку з рота й одночасно справляючи нужду на стіну будинку. — У мене й батько у танкових військах служив… начальником клубу.

— А я хочу в прикордонники, — інший хлопець час від часу виглядав за ріг, щоб не надійшли військові. — У мене брат на румунському кордоні. Він каже, що прикордонники — то щит батьківщини, а всі інші — лише шурупи в тому щиті.

Від усього почутого чомусь стало сумно. Надворі 1993-й рік. Мені 17 років, ще трохи — і я розчинюся в тому, що зветься армія. Усе моє нутро протестувало проти такого розвитку подій:

— А я не піду в армію! Нехай танк там служить, він залізний, йому байдуже.

Хлопці замовкли й подивилися на мене. Першим порушив тишу Сашко, мій однокласник:

— Ти що, дурний?! В інститут тебе не візьмуть — факт. І що далі? А так хоч щось інше, окрім нашого Задрипанська, побачиш!

— І так побачу, без кирзачів, — я викинув недопалок, покрутив у руках картку для відміток, — я своє «відслужив» уже. І так через батька виріс на тумбочці днювального в стройбаті. А ви, пацани, — уперед, за орденами!

— Та пішов ти!

Розумні люди готуються «закосити» від армії з найперших відвідин військкомату. Я ж за гульками та гітарним бренькотом під під’їздами про це якось не думав. Тепер доведеться виправляти. Блукаючи від кабінету до кабінету на комісії, я уважно слухав і спостерігав. Як на біду, здоров’я у мене вистачило б ще на двох призовників. Щоправда, одна зачіпка таки знайшлася — коли мені сповнилося лише рік і три місяці, я частково втратив зір на одному оці. Історія темна й малоприємна, бо побічним ефектом залишилася косоокість, однак цього разу вона мені виявилася на руку.

Старий маленький лікар-єврей, надівши на голову дзеркальце, довго розглядав моє око через лупу, а потім, вимивши руки, заходився писати в картці.

— То що? Куди ж я такий у військо піду?

— Любий юначе! — голос лікаря нагадував невеличкі жорна, що розмелюють чорний перець. — Мушу вам сказати по секрету, що в наші смутні часи до війська беруть і з гіршими вадами. Звісно, льотчиком ви не можете бути фізично, а от зв’язківцем або, наприклад, рядовим у «стройбаті» — без проблем. Наступний!

Картинка вимальовувалася не дуже радісна. Що таке «стройбат», я знав добре. Мій батько був головним механіком саме в такій військовій частині. З самого дитинства я бачив, як хлопці з усіх кутків Радянського Союзу проходили стройбатівську школу. Прізвище командира частини було Калашников, а його заступника — Макаров. Як жартував батько, — це два види зброї, яку тільки й бачили солдати за весь час служби. На відміну від мене, батько аж ніяк не засмутився вердиктом комісії.

— Не дрейф, синку! По-перше, до армії ще рік. А по-друге, заберу тебе сюди в частину — будеш як у Христа за пазухою.

Що таке бути «як у Христа за пазухою», я знав добре. З розвалом Радянського Союзу батько все більше пив. Він був м’якою людиною, і більш за все полюбляв читати, але аж ніяк не командувати людьми. Тож час від часу в нього на роботі траплялися проблеми. Всі крали, користуючись тим, що Володя (так звати мого батька) усе вирішить. І він вирішував. А потім ще глибше заглядав у чарку. Усі мої родичі, близькі й не дуже, навесні бігали до батька, щоб «допоміг солдатами на городі». І він допомагав. Допомагав цеглою чи бетоном на дачу. Допомагав запчастинами. А сам втішався книжками. Як результат — усе скінчилося дуже погано. Утім, це сталося набагато пізніше…

У мої плани не входила армія ні під яким соусом. Звісно, батькові я цього не казав, а почав розробляти реальний план «відмазки». Щоправда, довго нічого путнього придумати не міг…

Рома Грач, мій одноліток, попри юний вік, швидко пристосувався до змін, які настали з розпадом СРСР і запровадженням у незалежній Україні бізнесових стосунків. У його активі був фотозбільшувач, старий батьківській фотоапарат «ФЕД» і купа плівки, яку використовували військові для аерофотозйомки. Крім того, Роман мав те, чого не мали ми, патлаті підлітки, які грали на гітарах, пили, а іноді й курили травку, — він мав чітке уявлення про майбутнє.

— Дивись, — казав мені Рома, чаклуючи над фотопапером у темній, переобладнаній під лабораторію, ванній. — На оцей аркуш вміщується дванадцять гральних карт, які я знайшов і перезняв у батька. Отже, на повну колоду треба три аркуші. Двадцять п’ять аркушів паперу скільки коштують?

— Я звідки знаю?

— А я — знаю! А скільки мені дадуть за одну колоду з голими дівками, знаєш?! Отож-бо! А з однієї пачки виходить вісім колод, і ще залишається.

— А то! Саме тому ти в мене гроші стріляєш на вино, а не я в тебе. Це, Русю, і є бізнес. З «нічого» маєш гроші. З моїм би розумом на Заході я вже до двадцяти років мільйонером був би!

…Роман погано закінчив, як і більшість тих, хто намагався піднятися в буремні часи накопичення капіталу, — його застрелили у власному магазині під час сварки із «кришувателями». Однак розмова, яка відбулася у Романовій ванній кімнаті, відіграла в моєму житті не останню роль. Ні, я не став бізнесменом. Я пришов додому, знайшов старий підручник із географії й уважно роздивився все, що знаходилося західніше кордону моєї батьківщини…

— Лесю, — ми стояли з дівчиною, що мешкала в будинку неподалік і мала дивовижну матір, яка працювала в паспортному столі, — чого ти ламаєшся? Я ж знаю, як усе це робиться. Он Вітька, з четвертого парадного, якось та домовлявся. Хто ще може допомогти, як не твоя мама?

Леся стояла, обпершись об стіну. В її погляді співчуття знайшлося не більше, ніж у статуї. Я ж тупцював біля неї і весь час жалісно заглядав у очі, неначе собака.

— Мені вкрай потрібен закордонний паспорт! Ти просто не розумієш, що таке армія. Мене там вб’ють, і ти будеш винна!

— Щось я не чула, щоб у «стройбаті» вбивали. — Леся огидно засміялася. — Тебе ж більш нікуди не візьмуть.

— Дурна ти, Лесю, хоч і відмінницею була у школі. Ти можеш зрозуміти, що в мене, як у людини, яка виросла поміж чобіт та пагонів, з’явилося стійке несприйняття війська? Я пацифіст!

— Хто-хто… Не той, про кого ти подумала. То допоможеш? Я тобі з Парижа «Шанель» притарабаню. Цілу літру…

— Я подумаю, — Леся повернулася й рушила до парадного, давши знати, що аудієнцію закінчено.

Коли в людини є гроші, вона не обтяжує себе думками про дійсність. Усе вирішується наче саме собою. До мого дня народження, а отже весняного призову, залишалося трохи більше півроку. За цей час я мав зробити щось таке, щоб я контролював дійсність, а не вона мене.

— Кому міняти рублі, купони, долари, марки? Вам рублі не треба? — бігав я тамбурами «імпортних» потягів, що прямували через місто до Москви.