«Скарб Зеленого Байраку»

Скарб Зеленого Байраку (fb2) - Скарб Зеленого Байраку (пер. В. О. Носенко) 452K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Игорь Константинович Недоля

Ігор Недоля

СКАРБ ЗЕЛЕНОГО БАЙРАКУ

Повість, оповідання

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російського оригіналу В. О. Носенко}

СКАРБ ЗЕЛЕНОГО БАЙРАКУ

Моїй дружині, Вірі Степанівні, з якою ми пройшли життя, присвячую з любов’ю.

Автор

Запорозька сторожа

Вище Чортомлика береги Дніпра круті й скелясті. Подекуди ніби хтось розітнув скелі, і до Великого Лугу йдуть байраки. Більшість їх сповнювалася водою тільки після великого дощу та коли весною дружно танули сніги, але в них завжди вогкувато і є джерела з доброю водою. У вибалках ростуть дуби, осокори, берести, клени.

А в степу побачиш хіба що дикі зарості степового абрикосу, деінде невеликі кущі терну та шипшини.

По обох берегах Днiпра залорожці виставили далеко вниз од Січі невеликі фортецї iз землянками, щоб жити, і високими помостами для дозорцiв-стожами. Біля сторожі завжди лежали сухі дрова й сире сіно.

Степ рівний, видно ген далеко… Забачить дозорець кінних татар, гукне братам, а ті враз розкладуть вогнище й кинуть туди сире сіно. Аж до неба шугоне стовп сизого диму. Відтак другий, і запалають над Дніпром та Великим Лугом все нові й нові вогнища. Помітять у Січі — татари сунуть, і помчать козаки на конях зустрічати непроханих гостей.

ІЗ злістю вдарить мурза канчуком свого коня, ніби той винен, галайкне верхівцям, ті кинуться до сторожі, що подала знак, а там нікогісінько. Розкидають татари землянки, сторожу, але що з того: Січ уже знає про їхній набіг.

Одну таку фортецю запорожці поставили біля широкого байраку, що заріс густим лісом. Тому й назвали його 3еленим.

Недалеко від дніпровських круч височить скіфська могила. На могилі тій склавши руки стоїть камінний воїн. От на цій могилі і поставили запорожці високу сторожу. Одна-єдина вузенька стежина веде вниз, але проїхати можна скрізь. Вода недалеко — по дну байраку тече невелика річечка.

Набіжать кінні татари до могили, пильно дивляться, куди козаки гайнуть. Їм добре видно і дніпровські кручі, і степ з другого боку байраку, а козаків не бачать. Ті ніби попід землею пройдуть і з’являться аж ген на Великому Лузі. Верещать татари, погрожують, але козаків не дістати. А діло було немудре. Як загледять запорожці ворогів, одведуть коней у байрак, зостанеться нагорі тільки один дозорець, розведе вогонь, кине сіно і стежить за татарами. А ті ближче, ближче. Тоді сяде козак неквапом на коня і дожене своїх.

Спливали роки… Рідше й рідше наїжджали татари. І полонених брали мало. Відіб’ють табун коней, захоплять отару овець, череду корів — от і вся здобич.

Коло давніх фортець-сторож осіли козаки-гречкосії. Біля Зеленого Байраку, тільки з іншого боку, — там зручніше, ближче посіви й вода, — викопали землянки, а згодом побудували й хати. Посадили садки — вишні, сливи, груші-дички. Тільки дозір, як і раніше, держали на високій могилі.

Один з перших у Зеленому Байраку оселився козак на прізвисько — Толок, а звали його Грицьком. Він і був за старшого.

На хуторі попервах небагато було людей, та рік у рік їх більшало. Народжувалися діти, а то приходили якісь бідолахи, вклоняться старим і захисту просять. Не питали старі, хто вони такі й чого в них на спинах незагоєні рани, а самі — ребрами світять. Спитають тільки, як звати, і скажуть:

— Хоч землянку собі копай, хоч хату став. Люди допоможуть. А місця всім вистачить.

Спочатку була одна вулиця вздовж берега. Згодом виросли хати на другій вулиці, а ще пізніше — на третій. І тоді вже не хутором, а селом почали величати Зелений Байрак.

Поміщики та їхні сусіди

Наполохані дикі коні мчать степом. Тільки майнуть перед очима — і нема їх. Повільно влітку і взимку тече Дніпро, а води сплива багато. Так і час. Одні дні промигнуть, як тінь швидкоплинної хмарки, інші — тягнуться довго. Роки ж летять швидко, швидше, аніж мчить дикий кінь.

Людина поки що не живе двісті чи триста років, а коли б жила, то побачила б, як усе змінилося на Дикому Полі. Багато чого побачила б. Як хазяйнували на Україні і знущалися з людей польські і свої пани. Як руйнували Січ і як прийшли нові пани, а серед них чимало німців. Цариця-німкеня, Катерина, роздавала козацькі землі, хутори й угіддя своїм наближеним і виписаним із Німеччини землякам.

Зелений Байрак і землі над Дніпром з частиною Великого Лугу припали німцеві із Саксонії на прізвище Шнейдер.

Зійшов новий пан на високу могилу, огледів свої володіння. Скільки сягає око — все його. Широкі плавні вбрані влітку в оксамит трав. На зеленому килимі їх міняться дорогоцінним сяйвом озера й лимани. Все це колись тішило козаків і селян-гречкосіїв, усе було їхнє, а тепер стало панське.

Втратили надію селяни повернути собі зрошену їхньою кров’ю й потом землю. Правнук запорозького козака, тепер напівневольник на своїй землі, вдихав повітря, напоєне духом трав і квітів, і думав думу, дивлячись на красу та привілля. Нема йому волі на цих, нині чужих, землях.

Перший пан саксонець розвів місцевих овець, а його онук привіз мериносів-шпанок. Через тридцять років навряд чи зміг би управляючий або прикажчики сказати, скільки ходило степом панських овець.

Глянеш, було, з високої могили на блакитне небо, чисте воно, жодної хмаринки, а зеленим килимом повзе тінь. Не тінь од хмари. Це суне отара пана Шнейдера. І так скрізь — степами, лугами, плавнями.

День їхатимеш — усе шнейдерівська земля, а далі йдуть Землі гоноровитого пана Зарецького. За ними землі графа Мордвинова, тоді угіддя Фальцфейнів, графів Апраксіна, Воронцова…

А в селі — глитаї. Який-небудь Курячий, Качан чи Плахотнюк орендують землю або скуповують зерно та вовну. Гляди — років за п’ять у нього вже виростає хуторець на Землі, купленій у односельців. Тепер і він наймає сільську голоту, відробляють йому бідарі позичені хліб і гроші.

Гірка праця і невільника, і наймита. Щезають сліди старого життя. Навіть кам’яних воїнів звезли з усього степу на садибу Шнейдера і поставили уздовж дороги до будинку.

Дощі розмили рештки фортеці, селяни позакидали землянки.

За довгі роки понижчали степові могили. І в Зеленому Байраці багато що змінилося. Морози гризли скелі, дощі зносили потроху каміння, вітри й вода відшліфували косі виступи скель. З часом вирубали густий ліс у вибалку.

Один із Шнейдерів надумав побудувати нову садибу в густому й тінявому парку, розвести диких кіз. оленів, фазанів і павичів. Виписав він ученого німця-лісівннка. Той панові накреслив план парку і садиби. Багатство давало можливість зробити все.

Захотілося панові жити над водою, а Дніпро далеко. В плавнях навесні водопілля, влітку комарів багато. Коли ж у байраці поставити греблю, то вода доходитиме до самісінького панського будинку. Задумав усе це Шнейдер зробити взимку 1895 року, а наступної весни приїхали сотні возів, запряжені волами. Люди ламали камінь вапняк у верхів’ях байраку, копали і возили глину, працювали на греблі. Широку спорудили греблю: два вози поряд проїдуть.

Зима видалася снігова, весною із степу у балку збігала тала вода, та й джерел там чимало. Влітку, після злив, води у байраці ставало дедалі більше і невдовзі затопило його аж до краю в далекому степу. І водопій для худоби, і панові радість. Напустили у став коропів, карасів із дніпровських озер, а щоб коропи та карасі швидше рухались і більше їли, у став кинули щук. Ці не дадуть лежати лінькуватим рибам.

Привезли заморських качок, білих і чорних лебедів, фазанів. Ніхто б не сказав, що зовсім недавно тут був кам’янистий байрак, на дні якого ледве зміївся струмок. Навіть раки розвелись у ставу. Трохи згодом у парк пустили оленів, диких кіз і сайгаків.

Шнейдер наказав, щоб був сад і виноградник. Садили великі дерева. І через рік зацвіли абрикоси, вишні й черешні. З Німеччини привезли й виноградні лози.