«Гея»

Володимир Самійленко

Розділ перший

Автор, марсіянин, прибуває на планету Гею. Які він мав перші вражіння, з ким насамперед він там спізнався і як порозумівся.

Я обіцяв, як [лиш] сюди прибуду,

На цю планету, дать правдивий звіт

Про звичаї й порядки цього люду

І як тут дивляться на божий світ,

Що викликає в їх душі осуду,

А що хвалу дає на сотні літ,

Яка їх віра та які ідеї

Клопочуть голови мешканців Геї.

З дитинства цей космічний острівець

Приваблював моє цікаве око.

«То інший світ», — казав мій панотець,—

І я, на Марс закинений глибоко,

Журився, чом не маю я крилець,

Щоб підлетіти вгору так високо,

Туди, де та планета гарна йде,

Розглянути лице її бліде.

І от я зміг справдити давню мрію.

Нехай живе наука довгий вік!

Тепер я тільки мовити посмію,

Що я не зовсім темний чоловік,

Бо в космосі багато правд одкрию

І з'явищ, котрих бачити не звик,

І більш, ніж перш, природи буду паном,

Відколи володію космопланом.

Як космопланом линув я сюди,

Моя душа в непевності тремтіла:

Чи той тут склад повітря та води,

Який у нас, і чи знайду для тіла

Поживу, чи не матиму біди

Замість науки, що душа хотіла.

Та ще боявсь, до всіх отих турбот,

Що не знайду розумних тут істот.

Був ранній час, як я спустивсь так низько,

Що міг поверхню Геї озирнуть.

Яке величне пишне видовисько!

Навряд чи те ви можете збагнуть.

Передо мною, наче зовсім близько,

В зелений берег хвилі моря б'ють,

А просто вниз, під самими ногами,

Високі гори, вкритії снігами.

Ще більше я свій знизив апарат

І роздивлявся, що передо мною:

Під самою горою група хат,

Отінених дерев гущавиною.

А далі місто, де ряди палат

Красуються над дужою рікою,

Лани, гаї, залізна колія

І море, котре так сподобав я.

Щасливий той, хто міг спізнати море,

Хто тішив очі в ясній глибині,

Хто бачив, як — то темне, то прозоре —