Олександр Васильович Афонін І день як вимір нашого життя
© О. В. Афонін, 2017
© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2017
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2005
В’яже весна теплий день перевеслами…
«Зі зливи починається весна…»
Зі зливи починається весна… Потужної, як струмінь водограю. В свій перший день, мабуть, уже вона Нам обіцяє гарні урожаї. Змиває злива залишки зими, Несе землі і світові обнову. Із цим дощем оновлюємся й ми, Щоб жити і життю радіти знову.«В ночи капель не умолкает…»
В ночи капель не умолкает, Звенит размеренно в тиши. Со снегом вместе что-то тает Внутри измученной души… И, словно с отогретой почвы, От бурь и стужи заслонясь, Уже проклюнулся росточек, Что даст весной густую вязь Сомнений противоречивых И чувств прекрасных высоты, Творящих сладостное диво Из счастья, радости, мечты.«Пускаю сонце я по колу…»
Пускаю сонце я по колу. Нехай воно весь день сіяє І світ весняний, що довкола, Ще швидше квітне і буяє. То й швидше підуть за зимою Думки похмурі і невтішні. Ви ж – переймайтеся весною, І буде хай ваш день успішним!«Надвечір прилетів легенький вітер…»
Надвечір прилетів легенький вітер, Десь іздаля, мабуть, аж з-за Десни. І стало враз повітря соковитим, Із присмаком вже справжньої весни, Із ароматом терпким верболозу, Що весну супроводжує завжди, Й солодким, як діток маленьких сльози, Смаком краплинок талої води. І все в зірках шатро небес високих, Без краю і кінця, як і життя, Раптово повернуло в серце спокій, А в душу – всі весняні почуття.«А ранок нині світлий-світлий…»
А ранок нині світлий-світлий І зовсім вже якийсь весняний. Жене хмарки легенький вітер, І сніг все швидше тане, тане… Все весняне якесь сьогодні. Не весняні лише думки. Вони, як і напередодні, Якісь похмурі і важкі… А як же ж хочеться розради, Що зазвичай весна дає. Але життя немає ради, Воно, на жаль, таке, як є.«Надвечір розполохались ворони…»
Надвечір розполохались ворони, А потім раптом сіли на гілки. І небо поміж хмар таке червоне, Як русло вулканічної ріки. Наявні всі ознаки непогоди, Що буде завтра, хоч це й не дива. В цей час такий характер у природи, Бо рання ще весна, а не жнива. Та нам лиш треба трошки почекати, І непогода скоро вже мине. Зірве весна напівзимові лати І платтячко із ситцю одягне.«Контрастность деревья теряют…»
Контрастность деревья теряют, Зеленым облеплены пухом… И воздух весна наполняет Каким-то таинственным духом. То терпким, то горьким, то сладким, Что душу так нежно тревожит… И мысли – как в школьной тетрадке: «Не надо… А может? Да, может!»«Ллється повітря холодне і чисте…»
Ллється повітря холодне і чисте І коливає прозору фіранку. Нині весна знов гуляє по місту І так ходитиме аж до світанку. На ніч у неї роботи багато, Що до сьогодні вона не робила: Хмари із неба за ніч позмітати, Щоб вранці сонечко всіх нас зігріло.«Хай вітер стружку з нас знімає…»
Хай вітер стружку з нас знімає, Ще й обіцяють снігопад, Весна дорогу добре знає І не поверне вже назад. Про відступ буть не може мови! Так квітень вже лякав не раз. А я даю вам чесне слово — Тепло повернеться до нас! Вітри втечуть за небокраї, Повідступають холоди… Ще дні щасливі нас чекають, Весна ж бо в душах назавжди!«Пью сумасшедшее вино…»
Пью сумасшедшее вино С весны роскошным ароматом… День – словно старое кино, Что видел я уже когда-то. Ему уже так много лет, Что сосчитать их невозможно! Но этих лет я даже след Стер нынче ночью осторожно. И, как тогда, я пью вино, Что разлила весна случайно. Со вкусом юности оно И радостью, а не с печалью.«Сьогодні дощик в унісон із потічком про щось шепоче…»
Сьогодні дощик в унісон із потічком про щось шепоче. Можливо, про короткий сон в ці весняні прозорі ночі. А може, про складне буття й про те, що з нами далі буде, А ще, що в вихорах життя весну не помічають люди. Не помічають ту красу, що кожен рік вона дарує: Як розпліта верба косу, як ранок фарбами чарує… Не чують радісних пісень пташок у тиші світанковій І все стрімкіше, що не день, втрачають віру в чесність слова. І як руйнуються святі ще нещодавно ідеали, Як світлі мрії і думки в людей політики забрали. Ні, то, мабуть, свої думки я хочу в шепіт цей вписати… А дощ з потічком не такі! Вони шепочуть: «Спати, спати…»«Який був гарний настрій зранку…»
Який був гарний настрій зранку, Та я набравсь за день дурні… Тепер і думай до світанку, А так не хочеться мені! Однак сказати, друзі, хочу, Хоча цей день мене дістав — Коли котився він до ночі, Я спалах сонечка спіймав! Весна, скажу я вам, – це диво І фору дасть усім дивам! От захід сонця – так красиво! Мені сподобався… А вам?«Загляденье, почти что, как летом…»
Загляденье, почти что, как летом Эти краски вечерней зари… И, приняв у нее эстафету, На бульваре зажглись фонари. Вновь они, как вчера, спорить будут С звездным небом… Всю ночь напролет. Вероятно, рассвет их рассудит Вместе с солнцем, что утром взойдет.«Ох, ці підступні москалі! Ну як вони уже дістали…»
Ох, ці підступні москалі! Ну як вони уже дістали! Ось днями грози й холоди до нас з Московії прислали. Якщо не так, то хоч отак, та однаково їм не йметься… Але Всевишній дав нам знак, що все лихе для нас минеться. Весну не можна зупинить, її хода завжди невпинна. І їм пора вже зрозуміть: ми переможем неодмінно!«А водограй і справді грає…»
А водограй і справді грає! Куди не йдеш, а він дзвенить. І день, і ніч не замовкає, Ні на хвилину, ні на мить. І спів цей так приємно чути У весняні погожі дні. І хочеться щасливим бути, Мабуть, не тільки лиш мені. Щоби ловити подих вітру, І промінь сонячний ясний, І дякувати цьому світу За те, що є ти й що живий. За Божий дар оцей величний: За право чути, бачить, жить! Хай водограй співає вічно І не змовкає ні на мить!«Холодний вітер шарпає дерева…»
Холодний вітер шарпає дерева І розгортає хмар товстий сувій. Чомусь сьогодні схожий він на лева, Що зранечку голодний й дуже злий. То зареве, немовби навіжений, А то заскиглить, наче кошеня. Увечері він був такий блаженний, А от сказився нинішнього дня. І чим йому весна не догодила, Що стільки в ньому зараз люті й зла? Чи, мо’, не так вночі його любила, Чи взагалі, можливо, не прийшла?.. Ох, весно-весно, чом не кажеш очі? Прошу, зміни складний характер свій Й холодний вітер ніжно, по-жіночі, Ти обніми й цілунками зігрій. Бо він не злий, йому бракує ласки, Якої ти, напевне, не дала… Перетвори цей холод в ніжну казку, Бо нам усім так хочеться тепла.«Надвечір небо чисте-чисте…»
Надвечір небо чисте-чисте… Невже і справді вже тепло? Зірки у небі – як намисто, Бо хмар неначе й не було. І вітер вщух. Чи десь дрімає? Чи весна його пригорта? Карпатська ніч вже підступає, Спокійна, втішена, свята.«Сонечко за гори знов сідає…»
Сонечко за гори знов сідає, І міняє небо колір свій… Небосхил багряно так палає, Хоча щойно був ще голубий. Сутінки стікають з полонини З стрімкістю старезного коня… Затихає в лісі спів пташиний, Чутий упродовж усього дня. Морок швидко поглина долину, Ніч наступить скоро вже – за мить. Все змовкає. Тільки без зупину Потічок у сутінках дзвенить. Що співає він там проти ночі? Пісня його вічна про кого? Він співа про почуття дівочі, Що чека коханого свого. І всю ніч він буде так співати, Бо в весняну пору не до сну, Щоб колись, хто любить, міг згадати Дивовижну ніч цю весняну.«Ніч світла і якась казкова…»
Ніч світла і якась казкова… Хоча й не світять ліхтарі, Та місяця великий човен Пливе по небу угорі. Серед зіркового намиста Шукає нові береги І заливає сяйвом чистим Все, наче повінь, навкруги. Далеко він від цього світу, Тому й не може зрозуміть, Як можуть люди в ньому жити І так страшенно не любить.«Сумують нині буки і ялиці…»
Сумують нині буки і ялиці, Бо сніг прийшов сьогодні і в Карпати. А сніг є сніг, і, власне, без різниці, Чи він дрібненький йде, а чи лапатий. Й похмуре небо зависа низенько, Й вершини гір геть хмарами повито. Здається, знову десь зима близенько, Й стає від цього якось сумовито.«Іще дрімають сутінки в долині…»
Іще дрімають сутінки в долині, Та за горами сонечко встає, Й в високе небо, як і вчора, синє, Своє проміння золотаве ллє. Густе повітря чисте і прозоре. Здається, що потічок струменить. Лісів, ще голих, безкінечне море Пташиним співом зранечку дзвенить. Тутешній день, спокійний і неспішний, Ясним промінням в вікна загляда. Хай буде він для нас усіх успішним Й солодким, як з карпатських рік вода!«Карпатська ніч по-справжньому весняна…»
Карпатська ніч по-справжньому весняна… Щось за вікном шепоче потічок. Між темних схилів жовті каравани Пливуть у даль численних зірочок. Тут справжнє все, яскраве, чисте, миле. В бруньках духмяних вже кипить життя… І світ здається мирним, світлим, щирим, І розпинають душу почуття.«Весна немов на гойдалці…»
Весна немов на гойдалці Літа туди-сюди. То нас теплом порадує, То знову холоди. То сонцем в очі бризкає, То хмарок нажене, Та, сподіваюсь, гойдалка Ця скоро вже мине. І скоро вже ранесенько Плесне в вікно блакить, І день новий піднесено Піснями задзвенить.«Хмурое небо, хмурое…»
Хмурое небо, хмурое, Но без дождя пока… Серая нынче улица, Серые облака. Но на газонах просится К солнцу травинок пух, А над землею носится Терпкий весенний дух.«Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра…»
Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра. Сохнут тарелки и рюмки на полке посудной… Будничным утром поставлю на стол себе завтрак, Кашу-овсянку – в сравнении с праздничным, скудный. Выйду из дома под меленький дождь моросящий. Хлопнут парадного двери, заставив меня оглянуться… Да, снова будни, но праздник-то наш настоящий В том, что любимые с нами и в будние дни остаются.«Все довкола снігом забілило…»
Все довкола снігом забілило… То, виходить, що весни нема? Лиш асфальтних вулиць чорне тіло Нам шепоче: «Це вже не зима! Не лякайтесь снігу, ради Бога, Сонечко його розтопить вмить! Бо весну, що вийшла на дорогу, Неможливо ні за що спинить!»«Джерела духу, розуму, моралі…»
До 150-річного ювілею Національної парламентської бібліотеки України
Джерела духу, розуму, моралі, Усе, що людством створено в віках, Що назавжди вкарбовано в скрижалі, Тримаєте сьогодні ви в руках. Ви завжди між минулим і майбутнім І споконвіку людям несете Те, що для них в житті є справді сутнім: Високе, мудре, щире і святе. В ваших руках свята і вічна книга — Найрозумнішій винахід творця. Це – криголам, що зла руйнує кригу, Й дух, що добром наповнює серця. І ваша праця зовсім не буденна, Ви творите суспільство і людей, Бо, як завжди, на вістрі сьогодення, Серед подій бурхливих та ідей. В ваш ювілей я голову схиляю. Ви – майбуття щасливого творці! Несуть нам щастя те, яке чекаєм, Книжки, що ви тримаєте в руці!«Пригорнувшись, за плечі обняти…»
Пригорнувшись, за плечі обняти І на вушко щось ніжне шепнути, Зрозуміти, як значить багато Буть коханою просто почутим. Заглянути у сяючі очі І побачити усміх легенький, І відчути, як щастям жіночим Під долонею тьохне серденько. Заспіває, здіймаючи груди, Щоб зірватись на ноті високій… Хай у вас, милі, все оце буде: Ніжність, пристрасть, кохання і спокій. Почуттів життєдайная сила Хай наповнює знову і знову. Вам усім, неймовірно красивим, Миру, щастя, достатку й любові.«Из окошка мне видна в небе облачном луна…»
Из окошка мне видна в небе облачном луна. Как огрызок желтый сыра однобокая она. Как-то мне и невдомек, кто ее погрызть так мог? И в таком недоуменьи я совсем не одинок. Вон соседский старый кот вверх глядит, разинув рот. То ли так от удивленья, то ль совсем наоборот. Даже наш дворовый пес вдруг завыл, задравши нос. Почему луна такая, и для пса теперь вопрос. Это вам не ерунда! Это – целая беда! Ведь с погрызенной луною ни туда и ни сюда… Я вот дедушку спрошу, книжки переворошу И все «лунные» вопросы завтра точно разрешу! А сейчас пора в кровать, потому что нужно спать, Чтобы завтра вечерочком мне луну не прозевать.«Дощить… І цілу ніч дощило…»
Дощить… І цілу ніч дощило. Й така відчутна прохолода… Якісь думки «розм’яклі» й тіло, Та добре, що не на роботу. Учора думав, що пройдуся, Та в дощ не тягне щось гуляти. Книжками зараз обкладуся І буду цілий день читати.«Непередбачуваний квітень…»
Непередбачуваний квітень, Хоч і, можливо, як завжди, Вкривав в Карпатах снігом квіти, Ще й обіцяє холоди. Ну зовсім не стійка погода! А нам так хочеться тепла. Хай хоч би на свята природа До нас прихильною була.«Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет…»
Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет. И с днем контрастен ненасыщенный настольной лампы мягкий свет. В тиши полуночной чувствительной я подгоняю этот миг, Такой волшебный и волнительный, знакомства с «кучей» новых книг. Они приятно пахнут краскою, их тайна для меня нова… Надеюсь я, что станут сказкою в них размещенные слова. Вот, познакомиться с сюжетами пришла счастливая пора, И наслаждаться их секретами, возможно, буду до утра.«В дворах и узких переулках…»
В дворах и узких переулках Весна с утра уже гуляет И в тишине рассветной гулкой Деревья в листья одевает. Она их венчиком взбивает До радостной зеленой пены, Цветеньем белым заправляя Коктейль изысканный весенний.«Дождь поутру со снегом…»
Дождь поутру со снегом, Хоть, вроде бы, весна… Между землей и небом Зависла пелена. В пальто и под зонтами Скукожился народ. Весна сегодня с нами Плывет, а не идет. Этот апрель-проказник Так шутит каждый год — Нас холодом подразнит И вновь к теплу придет…«И у каминного огня…»
И у каминного огня, Дождю за окнами внимая, Снимаю я усталость дня Холодного, так как для мая. А дождь без умолку шумит. Как осенью… Похоже очень. Давно уже вокруг все спит. И вам, друзья, спокойной ночи.«Про щось своє дощ поночі шепоче…»
Про щось своє дощ поночі шепоче І не змовкає навіть ні на мить. В квітневій тиші дощової ночі Дрімає місто, але ще не спить. Хоча згасають вікна вже поволі, Та досить рясно ще горять вогні. За кожним з них своя окрема доля, Своя душа у кожному вікні. Їх полічити, мабуть, неможливо. Та і навіщо їх би я лічив… Лиш побажати хочу вам щасливих, Весняних, світлих і солодких снів.«Скажіть-но, друзі, чи таке бувало…»
Скажіть-но, друзі, чи таке бувало? Бо я скажу: «Такого не було, Щоб в середині квітня так буяло, Так пишно зеленіло все й цвіло». Колись в селі чекали Миколая, Щоб розпочати справжній вже посів. І в травні ще морозило, я знаю, Бо в ті часи я був уже, я жив. Лиш на початку травня ще несміло Колись листочки виглядали в світ. Життя природу, як і нас, змінило — Чимало з тих часів минуло літ. Тому й у квітні літечко стрічаєм. До цього якось вже звикаєм ми. Лише спитати хочу: «Хто з вас знає, Як скоро ми позбавимось зими?»«День як день: робота паперова…»
День як день: робота паперова І дзвінки… Усі і не злічить. Та про наболіле лиш розмови… А весна за вікнами кричить Різнобарвним голосом пташиним: «Кинь роботу і мерщій сюди! Під склепіння неба синє-синє, До Дніпра блакитної води… Поспішай, бо радість ця минає. Не помітиш, як й життя мине». Ти вважаєш, весно, я не знаю? Чи бажаєш здивувати чимсь мене? І не тільки я, про це з нас кожен знає. Ось, до тебе я уже спішу!.. Подумки… Часу ж не вистачає, Бо я чергову дурню пишу.«Ох, яке яскраве сонце…»
Ох, яке яскраве сонце, Яке небо чисте! Ходить квітень, походжає Розбудженим містом. Загляда в усі шпаринки, Стука у віконця, Щоби люди їх відкрили І впустили сонце. І не тільки у домівки, А й у власні душі, Щоб вітрильник сподівання В душах з місця зрушив, Щоб весняний теплий вітер Напинав вітрила, Щоб думки, щасливі, світлі, Набирали сили. Бо людині без надії — Як птахам без неба. Треба вірить, треба мріять, Треба, треба, треба…«Весна еще не раздала колоду…»
Весна еще не раздала колоду, По-прежнему пока тасует карты… Поэтому такая вот погода: В ней что-то от апреля и от марта. Хотя, но это только между нами, Мне в поезде сказала так ворожка: «Весна на днях пойдет уже тузами, Осталось подождать совсем немножко…» Ох, поскорей бы, ведь тепла так мало! Мы ж заждались давно уже тепла… И не тузы весна бы пусть сдавала, А лучше с дамы, как по мне, зашла.«Колесные считаю перестуки…»
Колесные считаю перестуки. На тысячи давно пошел их счет. Казалось, усыпляющие звуки, Но сон ко мне, что странно, не идет. Переизбыток, может, впечатлений Лишил меня в дороге нынче сна? Хоть возраст мой-то вовсе не весенний, Но больно уж красивая весна.«Досель деревьев черные скелеты…»
Досель деревьев черные скелеты Вдруг как-то быстро стали «опушаться». Весна, апрель, понятно, что не лето, Но к Пасхе обещают плюс шестнадцать… Уже набухли почки на каштанах, И тополя развесили сережки. Люблю их аромат горчаще-пряный… Ах, милые мои «сороконожки»! Все ярче солнце, небо – выше, выше. И дали стали радостно ясны… И птичий звон все четче в парке слышен Симфонией взрослеющей весны. Мир черно-белый краски обретает, Тонуть в их буйстве начинает взгляд. Благая весть вновь в воздухе витает, Как куличовый Пасхи аромат.«Вы такое видели? Зацвела сирень…»
Вы такое видели? Зацвела сирень. Славно начинается нынешний-то день. Вон каштана вспыхнула первая свеча, Белым цветом пенятся слива, алыча. И стоит черемуха, тоже вся в цвету. Запахи пьянящие слышно за версту. Аромат цветения наполняет грудь, Лепесточки белые устилают путь. И тревожно-радостно как-то на душе, Будто не апрель еще, словно май уже. Так весна торопится! Знать бы хоть куда. Чай, еще апрельские будут холода. Морозцом побаловать может даже май, Но на них, красавица, больно не серчай. Ты ведь «заневестилась» раньше, чем всегда. Ну да Бог помилует – и уйдет беда. А весне-то надобно, видимо, лететь, Чтобы к Пасхе радостной отцвести успеть.«Лагідно, ніжно водночас і весело…»
Лагідно, ніжно водночас і весело В’яже весна теплий день перевеслами. З гілочок тонких із пухом зеленим Верби, берези, тополі і клена. Неба блакиттю прозорою втішена, Ходить босоніж уже поміж вишнями. Стелеться вранішнім легким туманом Із ароматом ні з чим незрівнянним. Вже потеплілими раптом ночами Очі її палко сяють зірками.«Місяць старий в темнім небі блукає…»
Місяць старий в темнім небі блукає, Зірочок юних у гості гукає. А ті регочуть до ранку з старого: «Прийдемо, прийдемо до молодого!» Місяцю сумно, сховався у хмари, Бо розгубив він юнацькі вже чари… Зірочки! Годі ж бо з нього сміятись! Прийде час в місяця вам закохатись. Бо, на відміну від роду людського, Місяць до юності знає дорогу.«Ну, до свиданья, Южная Пальмира…»
Ну, до свиданья, Южная Пальмира! Ты, как всегда, была ко мне добра И снова очень щедро одарила Волною задушевного тепла. Ты, как никто, умеешь незаметно Снимать налет житейской суеты И пеньем волн и дуновеньем ветра Рождать в душе прекрасные мечты. Не устаю тобою восхищаться, Иронией твоей и красотой. Мне все трудней с тобою расставаться, Одесса, город милый и родной! Но буду я всегда к тебе стремиться. Ты, как икона, радостно светла! Ну, до свиданья, Южная столица! Желаю тебе мира и тепла!Домовик
Ніч на дворі. Тиша й спокій, В’язкий морок у кімнаті. Ходиків ритмічний цокіт, Наче ходить хтось по хаті. Меж у темряви немає, Навіть рук своїх не бачу. Щось у пам’яті зринає Дуже давнє, ще дитяче… Якось й слух так загострився, Плед під боки підтикаю, Раптом домовик з’явився Та у темряві блукає? Він великий, волохатий… Ще й страшний, мабуть, до того. Ходить, ходить він по хаті, Ну а потім – хвать за ногу! Хоч старий, а те, дитяче, Згадую і посміхаюсь. Це все так, але, одначе, Дай під пледом заховаюсь.«День був похмурий та, однак, привітний…»
День був похмурий та, однак, привітний. Й лише надвечір дощик покропив… Перед вікном хитається від вітру Заквітчане гілля старезних слив. Після дощу пелюстки забілили, Неначе снігом, землю навкруги. І квітів аромат, набравшись сили, Вже втратив свої звичні береги. Він стрімко так вливається в кімнату, Через вікно потужно струменить… А я пливу у хвилях аромату, І щось у серці радісне бринить.«Біло-рожеве море заливає…»
Біло-рожеве море заливає Світ весняний від краю і до краю. І справді, уже слів не вистачає, Щоб передати те, що відчуваю. Жага шалена, наче птах, злетіти Над неозорим цим квітучим раєм. Не дихати повітрям, його пити Як напій чарівний, що окриляє. Дарує сили жити і наснагу До творення щасливого, людського, Біль забирає і тамує спрагу В тих, хто долає непросту дорогу. Тому прошу тебе не поспішати. Ти чуєш, Весно? Я тебе благаю! Хоч людям Богом не дано літати, Та подумки з тобою я літаю.«Весняно котрий день буяє…»
Весняно котрий день буяє Книжкове в Арсеналі свято. Хто там ці дні не побуває, Той буде сильно жалкувати. Ідіть із друзями, з сім’єю Туди, де нині свято слова, Бо книга сутністю своєю То є знання, життя основа. Вона, як друг, розповідає Про все, що в цьому світі сутнє. Того ж, хто книжки не читає, Незавидне чека майбутнє.«Непередбачуваний квітень…»
Непередбачуваний квітень Знов забира у нас тепло. Удень було ще майже літо, А вже надвечір понесло У піднебессі ситі хмари, І вітер люто стугонить. Верни свої нам, весно, чари! Але вона вже, мабуть, спить…«Алокрылая чайка рассвета…»
Алокрылая чайка рассвета На востоке зажгла горизонт, И апрельское утро, как летом, Раскрывает небес синий зонт. Ярче, ярче становятся краски В колокольной почти тишине. Снова солнце, волшебник из сказки, Добрых сил добавляет весне. Новый день по Одессе шагает, И те чувства, что в сердце ношу, Я словами в молитву слагаю И у Бога лишь мира прошу.«А что Одесса? Вроде, как всегда…»
А что Одесса? Вроде, как всегда. Улыбки, солнце, море… – все здесь рядом. Да, многие видал я города, Но для меня Одесса – как награда. Для чувств моих не отыскать слова. Она чарует красотой своею. Ее душа всегда во мне жива, Я на всю жизнь уже сроднился с нею. Мне близок дух двух славных городов, Куда всем сердцем буду я стремиться. Это прекрасный, вечно юный Львов И ты, Одесса, юмора столица.«Предпасхальный день…»
Предпасхальный день… Небо – как в раю! Щедро раздает синеву свою. Солнышко течет золотой рекой. День – как благодать: тишина, покой. А во всех домах круговерть забот — Собирает стол к празднику народ. Пахнут куличи, крашенки горой. Где тут тишина, где уж тут покой? На плите шкварчат с мясом колбаса… Ох, и будет стол – просто чудеса! Нынче все в трудах – те, кому не лень. Праздник-то какой – ВОСКРЕШЕНЬЯ день!Київ Великодній
Наш Київ – писанка сьогодні! Яких тут тільки фарб нема! Хоча іще напередодні Лякала снігом нас зима. Однак хода весни невпинна. Що їй ці вибрики зими? І, як весна, пренеодмінно Всі зими переможем ми!«Вже відлунали великодні дзвони…»
Вже відлунали великодні дзвони І день новий лаштунки підніма. Є особливі вічності закони, Хоча для нас-бо вічності нема. Усе таке мінливе, швидкоплинне, День – лише іскра в полум’ї буття. Цінуй його, бо він – єдиний вимір, Яким ми визначаємо життя! Бо лише він нам радість обіцяє, Грайливу, щиру – наче цуценя… А от для щастя все ж не вистачає Завжди якогось одного лиш дня…«Ну, от і знову вишня зацвіла…»
Ну, от і знову вишня зацвіла — Це українське диво споконвічне… Хоча весна щось рано залила Вишневим цвітом всі двори столичні. Над ним так бджоли весело гудуть, А от хрущам, мабуть, ще ранувато. І плугарі чомусь з полів не йдуть, Та й не співають ввечері дівчата… Нові часи, й життя зовсім нове… Але, як в давнину, так і донині, Шевченка вишня у душі живе Як вічний символ щастя в Україні.«Щось швидко клен вже якось відцвітає…»
Щось швидко клен вже якось відцвітає Й свій жовтий цвіт розносить навкруги… Та юний лист зеленим морем грає — Білястих хмар змиває береги. Легенький вітер котить ніжні хвилі, Й вони зникають в синій далині… Які ж натхненні і безмежно милі Оці духмяні, ці квітневі дні! В них мимоволі розтають тривоги, Думки приходять світлі й почуття. І кличуть знов, як в юності, дороги, І в нескінченність віриш знов життя. І серце знов так повниться любов’ю, Що обійняти хочеться весь світ, Який вирує молодою кров’ю, Що й забуваєш, скільки тобі літ.«Зацвіла знов на городі груша…»
Зацвіла знов на городі груша, Вся немов облита молоком. І лікує наболілу душу Заметіль квітнева за вікном. Незрівнянний аромат цвітіння Відчувають, мабуть, всі світи. У холодну пору, вже осінню, Будуть груші в пам’яті цвісти. А коли морозні заметілі Вкриють снігом у садку гілки, Буду думать, що летять то білі З груш старих духмяні пелюстки.«Ах, неужели вишня зацвела…»
Ах, неужели вишня зацвела?! И как в апреле у нее так вышло? Вчера совсем ведь голою была, А нынче в одеяньи белом пышном. В цвету она безумно хороша, Словно в фату невеста завернулась, Хоть и не время. Но щемит душа, Как будто к нам опять зима вернулась.«Невже і справді вишня зацвіла…»
Невже і справді вишня зацвіла?! Отак одразу, дужо, рясно, пишно. Ще вчора зовсім голою була, А нині вигляда отак розкішно. Адже для вишні зовсім ще не час. Вона ж із травня в квітень перебігла. Весна потішить вирішила нас? Ні, то Всевишній нас так любить, бігме! Квітує, хоч і листя ще нема, Мов дівчина, що в біле одягнулась. А враження таке, що це зима Не снігом, цвітом знову повернулась.«Із ранку сонечко привітне…»
Із ранку сонечко привітне І небо синьої води. За зеленню – уже все літнє, Та світанкові холоди Невимушено нагадають, Що лише квітень на дворі, І через тиждень лиш заграють Ще великодні дзвонарі. Тому й не треба поспішати Радіти зелені беріз, Бо травень може нас дістати Нічним морозом ще до сліз.«Неначе потяг продзвеніла злива…»
Неначе потяг продзвеніла злива І у нічну помчала далину. Зелений сад, весь мокрий і щасливий, Святкує теплу зливу весняну. Він потопає в цвіту ароматах, Як у парфумах, що цей дощ розлив. Весняна злива – це і справді свято В найкращому з існуючих світів.«Травневий день, духмяний, соковитий…»
Травневий день, духмяний, соковитий, Немов густе настояне вино, Яке стікає по зелених вітах У навстіж вже відчинене вікно. Цвіте бузок, каштани шаленіють І струменить черемухи нектар… Це час, коли народжуються мрії, — Всевишнього святий, безцінний дар.«Я дякую тобі, мій друже Львове…»
Я дякую тобі, мій друже Львове, За ці травневі три святкові дні. Вони були по-справжньому чудові Й сподобались, мабуть, не лиш мені. Тебе я в різні пори пам’ятаю, Та ти найкращий в пору весняну. Пора додому… І собі бажаю З тобою стріть ще не одну весну.«Радість із сумом, тривога і збудження…»
Радість із сумом, тривога і збудження… Їду сьогодні у зону відчуження. Туди, де дитинство моє розпорошене В травах так щедро вже стронцієм зрошених. Туди, де стоять старі сосни нахилені Над рідних і близьких святими могилами. У місце, що в пам’яті буде до скону, Із страшною чорною назвою ЗОНА.«Это – не юбилей. Это – просто этап…»
Николаю Ивановичу Сенченко посвящается
Это – не юбилей. Это – просто этап. Просто веха в пути под небесною крышей. Это – лестница жизни, а попросту – трап, По которому лезем мы выше и выше. И с высот этих наших мы смотрим на свет Взглядом возраста четче и как-то острее. И с вершины уже нами прожитых лет, Полагаю, что стали добрей и мудрее. С нами в споре любым оппонентам сложней, Кто моложе и опыта меньше имеет. Мы проверили знания жизнью своей, И не всяк с нами в споры ввязаться посмеет. Наши годы как благо должны мы ценить, Что и так уже щедро нам дадены Богом. Важно то, что есть силы и жить, и творить, И идти твердым шагом житейской дорогой.«Нині ходить дощ весняний…»
Нині ходить дощ весняний Заквітчаним містом, Засипає його рясно Водяним намистом. На квіточках осідають Маленькі краплини І постукують тихенько В металеві ринви. Вимивають чисто-чисто Вулиці, бульвари, Засівають пелюстками Парки й тротуари. Дощ травневий – то є благо, А зовсім не диво. Київ навіть в день похмурий, Мов юнак, красивий. Задивився він на себе В дзеркало Дніпрове… Моє вічно юне місто, Ти завжди чудове!«Подкрался майский вечер незаметно…»
Подкрался майский вечер незаметно. Исчезло солнце и пропали тени. И так внезапно, дуновеньем ветра, Плеснуло тонким запахом сирени. То день прошедший, что пылал так ясно, Наколдовал волшебный этот вечер, А он для ночи, как любовник страстный, Зажег цветов сирени нежной свечи. И тает ночка в их благоуханьи, Ведь майский вечер ловелас известный… Себе податься, что ли, на свиданье, А то в груди вдруг стало чувствам тесно.«Двор, словно чаша, до краев заполнен…»
Двор, словно чаша, до краев заполнен Цветущих вишен пьяным ароматом. И, вне сомнений, эти дни мы вспомним В далеком нашем будущем, когда-то. Мы вспомним утро в сладкой полудреме, Когда народ уехал заниматься. Тогда лишь мы остались в этом доме Да два кота, что так умеют драться. Во двор веранды настежь дверь открыта, И даже в спальне нежный запах слышен. Мы друг для друга – все и всё забыто — В волнах любви, как в аромате вишен.«За що люблю я місяць травень…»
За що люблю я місяць травень? За уособлення весни! За ці, такі розкішні, трави, За ночі теплі і ясні… За перші солов’їні пісні І за заквітчані сади. За те, що синє небо висне У лоні чистої води. За хміль, розлитий у повітрі, Що навіть подих перейма… За те, мабуть, що в цілім світі Пори щасливіше нема.«День уходящий разукрасил небо…»
День уходящий разукрасил небо В немыслимые алые тона, Даря нам ощущенье сладкой неги, На что способна только лишь весна. Газона зелень, пруд, деревья сада Приобрели пурпурно-нежный цвет. Лишь солнца луч по краешку ограды Оставил желтый, а не алый след. И вслед за света сумасшедшим всплеском, Средь постепенно тающих теней, Зашелся звонкой радостною песней Певец весны бессменный – соловей. Он, как волшебник, принял эстафету От майского сгорающего дня… Весна уходит, отдавая лету Всю пылкость чувств закатного огня.«Набубнявіло небо низьке…»
Набубнявіло небо низьке Й сховалось сонце. Не пече… Здається, дощ вже близько-близько, От-от із хмари потече. Птахи принишкли, парк і квіти… Не дощ, здається, а гроза! Ось гуркотнуло… Свиснув вітер І… впала дощова сльоза.«На каштанах вновь вспыхнули свечи…»
На каштанах вновь вспыхнули свечи Средь темнеющей быстро листвы. В город входит задумчивый вечер По ковру еще юной травы. Шум бульваров, что мощной волною Бушевал, уже сходит на нет. Время отдыха, время покоя Зажигает в домах желтый свет. Накатила такая усталость. Не спасло даже то, что весна… Но совсем уж немножко осталось До блаженного времени сна.«Дощ весняний короткочасний…»
Дощ весняний короткочасний Прошелестів зеленим листом, І знову з неба сонце ясне Проміння сипле, мов намисто. Поміж хмарок воно сміється, Та ще і мружиться лукаво… Вам все в роботі хай вдається, Бо день вже видався на славу!«Я відчиняю двері в ніч…»
Я відчиняю двері в ніч, Іще травневу і вологу, У небо, де мільйоном свіч Горять зірки, мов очі Бога. У ту безмежну далину Порівняно із нашим світом… І, проводжаючи весну, Готуюся зустрітись з літом.«Похмуре небо низько висне…»
Похмуре небо низько висне, Неначе зовсім не весна. Сезон дерев цвітіння вийшов — Цвіте одна лиш бузина. Хоча і літа ще немає, Весни зосталось дві доби, Однак воно вже наступає — Он, кажуть, що пішли гриби. Дозріли в лісі вже суниці, І трави косять косарі. А літо зайде у світлицю Вже післязавтра, на зорі.«Жасминовая ночь… Весенний плотный ливень…»
Жасминовая ночь… Весенний плотный ливень Промчался звоном струй. И снова тишина… Забыться б и забыть в неведеньи счастливом В жасминовом раю, что принесла весна. Невзгод, забот, тревог снять жесткие вериги, Вернуть забытых лет утраченный покой. Но не дано. Давно он стал страницей книги, Той, что прошедший век уже унес с собой. А новый век летит, гремя на рельсов стыках, И нет покоя в нем, его здесь не найти… Вот только лишь жасмин да окна в лунных бликах Напомнили мне вновь о пройденном пути.«Бентежний дух весни…»
Бентежний дух весни Ще десь блукає світом, Та вже всі наші сни Наповнюються літом. І сонячний цей день Нам літо обіцяє… То є весна ще десь? Чи вже її немає? Он липа як цвіте, Й тополя білить пухом. Весна іще… Проте Вже пахне літнім духом.«Все. Місяць травень літа добігає…»
Все. Місяць травень літа добігає, Дерева одягнувши у листки. Тому весна так щедро розсипає По тротуарах білі пелюстки. Тож що не день, то червень ближче, ближче… Пора приходить літечка свята. І десь на верховітньому «горищі» Зозуля вже рахує нам літа.«Заблукав десь вітер поміж листя…»
Заблукав десь вітер поміж листя Й зовсім не тривожить спокій ночі. В темнім небі зорі променисті Сяють, мов коханих ясні очі… Вони ще й підморгують лукаво — Нумо, відшукай між них свої… В ніч весняну то нелегка справа, Коли так співають солов’ї.«Весна так стрімко в літо перейшла…»
Весна так стрімко в літо перейшла, Хоч травень не добіг ще й середини. Але вже стільки сонця і тепла, Як літньої, червневої вже, днини. Акація он скоро зацвіте, І липа цвіт готова викидати. Нехай вже буде літо, та, проте, Весні наш вік не варто підганяти.«Сегодня желтая луна…»
Сегодня желтая луна Едва видна за облаками. То спрячется, то вновь она Плывет, как челн, между волнами. Но тучи вовсе нипочем Луне, красавице беспечной. Она плывет своим путем С загадочным названьем вечность… Дорогой жизни бесконечной…«Чарівним акацій ароматом…»
Чарівним акацій ароматом Оповите місто, мов серпанком. Зацвіли вони щось ранувато: Не у червні, а травневим ранком. Змінюється дивно так природа. Чи не те щось коїться зі світом? Нині весняна іще погода, А квітує все, неначе літом.Останній дзвоник
Здається, що дзвенить весь світ Шкільним останнім дзвоником. І сонце скаче по траві Веселим жовтим коником. В сльозах батьки і вчителі, А діти посміхаються, Бо не батьки, а ці «малі» Зі школою прощаються. Мабуть, пробігти має час Вже непомітним коником, Щоб діти з сумом ще не раз Згадали день цей з дзвоником.«Тьохнув, немов сердечко, ранок нового дня…»
Тьохнув, немов сердечко, ранок нового дня. Вітер ладна уздечку сонячного коня… День уже весь в напрузі, наче дроти, гуде. Хай він щасливо, друзі, нині для вас пройде.«Дождя седая пелена…»
Дождя седая пелена Вечерние размыла дали… Мне три часа еще до сна, А вот глаза уже устали. Повысилась вдруг «клейкость» век, Как будто смазали их медом. Всяк спать захочет человек, Когда такая вот погода. Поют дождинки в унисон Внизу, в листвы зеленом царстве… Под эту песню входит сон — От стресса лучшее лекарство.«Эх, дороги-дороги… Эх, по жизни пути…»
Эх, дороги-дороги… Эх, по жизни пути! Как прошел уже много и как много идти… Что легко было – враки, никому ты не верь. Оглянешься, и страшно станет только теперь. Но былое минуло, а что нового ждет В нашей жизни, что ныне – как весной ледоход? Льдина лезет на льдину, мнет, ломает, крошит… Думал, друг, а он в спину все ударить спешит. Все сложнее, чем было… Нынче – даже вдвойне! Но оно и понятно, ведь мы все на войне! И война, как цунами, каждый день над тобой… А спасеньем в той схватке может стать лишь любовь И незримой стеною перекрыть все пути, Чтобы зло в этом мире не смогло нас найти, Чтобы не остудило горе наши сердца, Ведь с любовью мы вынесем все! До конца!«Я родниковой свежестью утра…»
Я родниковой свежестью утра Наполню двор, плеснув ее в окошко. И в дверь небес я пропущу ветра, Чтоб пошалили поутру немножко. Стряхну с ветвей я лепестковый снег, Покрыв дорожки белой пеленою, Остановив часов бесстрастный бег, Заполнив время лишь одной весною. Чтобы и впредь, в грядущие года, Мы молоды душой и сердцем были. Чтобы любовь в душе жила всегда И чтоб всегда мы искренне любили.«Сьогодні місто зранку у тумані…»
Сьогодні місто зранку у тумані. Розмита ним і досі далина. Мабуть, сумує у свій день останній, Прощаючись із нами вже, весна. Вона чудово так відпрацювала, Створивши світ небачений краси. І, вже йдучи, невтішно заридала Прозорими краплинками роси. Вже червень перші трави коситьВже червень перші трави косить
«Тепло, тихо… Ранок літній…»
Тепло, тихо… Ранок літній. Сонечко рікою ллється. У зеленім верховітті Птаха радісно сміється. Бджілок гул перекриває Тихе вітру шепотіння. Поміж гілочок сіяє Золотисте павутиння. Сад – зелено-різнобарвний, Неймовірно пахнуть квіти… День сьогодні буде гарний — Бо на те ж воно і літо.«Просто ранок, в спокої і тиші…»
Просто ранок, в спокої і тиші. Просто небо, глибоке і чисте. Просто вітер, що віти колише. Просто рідне, улюблене місто. Просто день, так, буденний, не свято. Просто усміх веселий людини. Я бажаю зовсім небагато: Просто, друзі, щасливої днини.«У ніч липневу гріх великий спати…»
Спи, ночь в июле только шесть часов…
Р. Гамзатов «Колыбельная» У ніч липневу гріх великий спати… Тоненький серпик місяця вгорі, Садів темніють пишні літні шати Й, мов діаманти, сяють ліхтарі. Нічне прозоре зоряне склепіння Над головою низько нависа. Лише хмаринок біле павутиння Липневі обрамляє небеса. Ці літні ночі – то безмежна втіха, Політ бажання, спинений на мить. Яка ж бо тиша, спокоєм все диха! Лиш тільки серце радісно дзвенить.«Из-за угла выглядывает лето…»
Из-за угла выглядывает лето, Словно мальчишка, весело свистя. Как ты, не знаю, но я видел где-то Вот это шаловливое дитя. Может, оно из детства к нам примчалось Или из дальней юности пришло… Но точно знаю, что еще не старость Из-за угла смеется так светло.«Вранці заступили небо хмари…»
Вранці заступили небо хмари, Та дощу вони не обіцяють. Хоч цих хмар сьогодні не чекали, Та нічого, хай собі літають. Бо й між ними сонце проглядає, То чому б хмаркам не політати? Доброго я дня усім бажаю, Адже літо – завжди наче свято.«Все небо в білих блискавицях…»
Все небо в білих блискавицях, Але громів чомусь не чути… Принишкла поночі столиця В тривозі: що то має бути? Тривога просто вже розлита В задушливій червневій ночі, Й густе повітря можна пити. І п’єш, хоч дуже неохоче. Неспокій душу обіймає, Хвилюють білі блискавиці. Ми ж зливи і громів чекаєм: Я та стривожена столиця.«Дощить, дощить… Немов в проріху…»
Дощить, дощить… Немов в проріху Щодня з небес тече вода. І, начебто, іще не лихо, Та, певним чином, вже біда. Та й сонце рідко виглядає, І що не день, то в різний час. То ранком трошечки засяє, То в полудень потішить нас. Вже й літо вийшло у дорогу, Хоч дощ вночі був, аж гуло. Сьогодні попрошу у Бога, Щоб теплим літечко було.«Купается в волнах заката…»
Купается в волнах заката Сосновый задумчивый лес. Он выглядит строго и свято На фоне вечерних небес. Они постепенно меняют Привычный для дня синий цвет, Ведь солнце на них оставляет Заката алеющий след. Стирая исконные грани Меж летними ночью и днем, Диск солнца, блуждающий странник, Пылает закатным огнем… Текут за минутой минута, Свет тает в открытом окне И звездочки с неба кому-то Мигают уже в тишине.«Вечірнє сонце золоте проміння…»
Вечірнє сонце золоте проміння Крізь верховіття сипле навмання, Мов розсіває сонячне насіння, Що проросте наступного вже дня Світанком юним, чистим і безхмарним, Який весь світлих сповнений надій. Тож справу з вами робимо не марно, І зійде зерня полум’яних мрій!«Липка волога обгортає тіло…»
Липка волога обгортає тіло. Нема дощу, якого так чекали, Хоча надвечір хмари налетіли І наче муром небо обіклали. Здавалось, зараз як припустить злива, І блискавиці спалахнуть у небі, І під дощем земля дихне щасливо, Бо він їй нині дуже, дуже треба. Після спекот вона, як удовиця, Що вже сама втомилась вікувати І хоче, щоби руки чоловічі Її могли знов ніжно обійняти. Щоб стало млосно їй від поцілунку І спрагле тіло всотало вологу… Тому і жде дощу, немов дарунку, Як щастя, подароване їй Богом.«Як гарно впасти у траву…»
Як гарно впасти у траву, Коли відійде денна спека, Таку ще теплу і живу… І загубитися далеко Очима в неба глибині, Безмежній, синій, чистій-чистій, Й забути про минулі дні. І під легенький шепіт листя Полинуть подумки в світи, В незнані й невідомі далі, Де будеш тільки лише ти І де вмирають всі печалі, Зникають болі і страхи, І ти ширяєш, мов лелека. А світ наш, грізний і лихий, Уже незнамо як далеко… Мету ти визначиш нову, Яка ще в тебе може бути. Лиш варто впасти у траву І, хоч на мить, про все забути.«Розмили хмари на світанку…»
Розмили хмари на світанку Палітру сонячних вогнів. Приємна ця похмурість ранку Після усіх спекотних днів. Якщо скажу, що прохолода, То свої враження спрощу. Скоріш, готується природа Вже до червневого дощу.«Мрячить вже з ранку, наче восени…»
Мрячить вже з ранку, наче восени, Густий туман на землю осідає. Чекали літа ми після весни. Весна минула, літечка ж немає. Все дощ і дощ. Що хочеш, те й роби. Води довкола, мабуть, достобіса. Та, кажуть друзі, що пішли гриби. Може, на днях й мені майнуть до лісу? Похмурий день, і настрій теж такий, А очі в небі сонечко шукають. Такі ось дні, хоча і не роки, Та те ж життя. Шкода, що так минають.Внучке Катеньке в День рождения
Катюша, наше солнце золотое! Твой День рожденья празднуем с тобой. В твоих глазищах – небо голубое, А ты сама – словно морской прибой! Ах, дорогая непоседа наша, Художница, певунья и танцор… Будь с каждым днем все здоровей и краше, Не растеряв веселость и задор. Учись читать – без чтенья нет науки, Запоминай и цифры, и слова. Ведь у всезнаек золотые руки И светлые душа и голова. Из всех богатств, что под небесной сферой, Тебя дороже нету для всех нас! Ведь ты любовь, надежда наша, вера… Ну, с Днем рожденья, внучка, в добрый час!Моей дочери Леночке
С Днем рождения, крошечка нежная, С Днем рождения, чудо мое! Как хочу, чтоб все было по-прежнему. Только жизнь выбирает свое… До тебя километров-то сколько! С каждым годом все больше любя, Я могу теперь мысленно только Колыбельную спеть для тебя. И обнять только лишь виртуально, Прижимая головку к груди… Все задумано так изначально: Взрослым стал, вырос – встань и иди. И хочу пожелать я вначале, Чтобы то, что сумел тебе дать, В этой жизни тебя выручало, Помогало любить и прощать. Верить в радость в глухое ненастье, Никогда не сдаваться судьбе, Знать, что есть впереди твое счастье, И оно для тебя и тебе! Чтоб быть сильною стало привычкой, Не пускать в свое сердце беду… Ну а папа… Я – так, как обычно. Позови только, доця, приду… С Днем рожденья, моя золотая! Будь здорова, красива, умна! Видишь? Я за тебя выпиваю И за счастье бокал свой до дна!«А солнце клонится к закату…»
А солнце клонится к закату, Июньский завершая день. И хороводы желтых пятен Дырявят от деревьев тень. Слилась с небес голубизною Поверхность дачного пруда, И гасит пыл дневного зноя Еще прохладная вода. Густым цветочным ароматом Заполнены и сад, и двор, А виноград спешит куда-то, Перемахнув через забор… Час предзакатного покоя Вновь занимает рубежи, И воздух режут над водою Крылом, как лезвием, стрижи.«День растворился незаметно…»
День растворился незаметно В небес бездонной глубине, И гаснут звуки безответно В вечерней вязкой тишине. Она, такою став от зноя, Что землю жег в теченьи дня, Накрыла город пеленою И вместе с городом меня. Она уже не бестелесна, Имеет запах и объем, И в городской квартире тесно Мне как-то с тишиной вдвоем. И захотелось вдруг свободы От этой душной тишины… Пойду-ка я под неба своды С куском оранжевой луны. Пройдусь по улице неспешно, На лавке в парке посижу И в темноте, почти кромешной, На звезды в небе погляжу… И под чуть слышный шелест листьев, Неразличимых в темноте, О сути вспомню вечных истин, Забытых в жизни суете.«Пятница. Утро, прохладой сквозящее…»
Пятница. Утро, прохладой сквозящее, Тучки барашками белого цвета. Люди, куда-то так рано спешащие, Будто бы осень уже, а не лето. Пятничный рынок – палатки скворешнями, Юркие бабушки, сумки с котомками. Лица знакомые – все они здешние И все трещат голосишками звонкими. Метровагоны, в тоннелях свистящие, Дворник с газетою у перехода — Все это утро, как мы, настоящее, Как и грядущая завтра суббота.«Пташиний спів згортається, стихає…»
Пташиний спів згортається, стихає… У сад заходить вечір і в домівку. Вечірня тиша тінями лягає На ще гарячу після дня долівку… Зіркове небо, чисте і високе, Вже проглядає в темнім верховітті. І душу огортає тихий спокій — Найбільше щастя, що є нині в світі.«Вже червень перші трави косить…»
Вже червень перші трави косить, Кладе, як хвилю, під косу, І діаманти вранці носить — У жменьку зібрану росу. А пополудні, поміж листя, Як сонце сили набира, Черешень багряне намисто В вербові кошики збира. Коли ж бо сутінки духмяні Впадуть на втомлене село, Він пригорщу зірок рум’яних Сипне в колодязне відро. А потім піде між хатами — Ніч літню щастям засіва… Це коли дотик і зітхання Значно дорожчі, ніж слова.«Вам светлой ночи под луной…»
Вам светлой ночи под луной И снов с душистым вкусом меда. А я живу еще весной — Такая вот в душе погода. Не отпускает от себя Весны сердечное смятенье. Июнь три дня как «у руля», А я все с майским настроеньем. Дай Бог и каждому из вас Такой вот чувственной погоды. Хоть убеждался сам не раз, Что трудно обмануть природу… И все ж хочу, всему назло, Ведь в жизни все-таки досталось, Чтобы весеннее тепло В моей душе навек осталось.«Заплітає червень коси на вербі…»
Заплітає червень коси на вербі, З-під яглиці лізуть перші вже гриби. І клепають коси дзвінко косарі, Щоб траву косити в лузі на зорі. У повітря зранку полуничний смак, Тільки соловейка не спинить ніяк. Чи стрічає літо радісний співець, Чи не розуміє, що весни кінець? Запахи вирують в отворі вікна, Квітнуть одночасно липа й бузина. У черешень соком налились боки, Не стихає гомін побіля ріки. Тополиним пухом вітерець мете. Так приходить літо – літечко святе.«А він прийшов із вранішньої хмари…»
А він прийшов із вранішньої хмари, Прошелестів від спеки жорстким листям, Пофарбував у темне тротуари Й пішов блукати враз притихлим містом. Його давно вже нам не вистачало Між кам’яниць, що підпирають небо. Та він побризкав дуже-дуже мало, А місту і країні злива треба. Щоб змила всі нашарування бруду, Що вкрив навколо все, немов полива, Бо так втомились жити в ньому люди… Ну, вдар-но, вдар вже, благодатна злива!«Вже ніч давно, а я сиджу, чекаю…»
Вже ніч давно, а я сиджу, чекаю, Коли набридне вам уже гуляти. Хто спать не ляже, тому обіцяю Снів кольорових нині не вмикати! Я неслухняним дядям всім і тьотям Ввімкну лиш чорно-біле попурі, Щоб вони мали на всю ніч роботу У ліжку… Аж до самої зорі.«По Фаренгейту двадцать три… В ночи…»
По Фаренгейту двадцать три… В ночи. Сегодня было днем похолоднее. За столиком мы курим и молчим, А дождь шумит сильнее и сильнее. Он барабанит там, над головой, Стекает вниз и исчезает в лужах. Мы разговор заканчиваем свой, Как, впрочем, и остывший поздний ужин. В вина бокале свет от фонаря Рубиновыми брызгает лучами. Да, вероятно, встретились мы зря, Хоть эту встречу представлял себе ночами. Увижусь, думал, и… И ни-че-го. Усталый взгляд и лучики у глаза. И, в общем, удивительней всего, Что так мечтал, а вот узнал не сразу. Года стирают даже с камня след. А что там память, как сопротивляться? Ах, боже мой, прошло уж столько лет! Нам – шестьдесят, а было-то семнадцать! Обычный тривиальный разговор И скованность, как будто годы – стужа. Стол под зонтом, водой залитый двор И этот, уж совсем остывший ужин…«Між колоссям житнім сині квіти…»
Між колоссям житнім сині квіти, Небо синє й на землі блакить. Волошкові хвилі гонить вітер, Їх за межі хоче перелить, Щоб вони котились по долині Аж до небокраю, навмання… Я бреду по волошковій сині На світанку сонячного дня. Крізь пісень пташиних переливи, У краплинах вранішніх роси… Як же легко, Боже, буть щасливим, Розчинившись в неземній красі!Метро
Чи то літо, чи зима — Краще транспорту нема! Не буває тут ніколи Перехресть і світлофорів. Ну а у години пік Транспорт цей – ну просто шик! Правда, іноді буває, Хтось там тисне, хтось штовхає… Але це такі дрібниці — Не таксі, так і годиться. Ні, метро – це так прекрасно! Завжди є і завжди вчасно.«Кажется, дождь собирается…»
Кажется, дождь собирается… В небе плывут облака, Ветер беспутный шатается, Неторопливо пока. Солнце то выйдет, то спрячется. Видно, ему невдомек, Что на четверг и на пятницу Дождь прогнозист нам предрек. А вот деревья качаются, Ветви тревожно клоня. Знают, что дождь ожидается, Но к завершению дня.«А завтра снова будет лето…»
А завтра снова будет лето, Хотя, возможно, что с дождем И ураганным даже ветром, Но мы все это переждем. Так, пару дней, а после тучи Покинут небушко опять И солнце вновь подарит лучик… Ну а сейчас всем спать, спать, спать…«Мечутся по небушку облака…»
Мечутся по небушку облака. Скоро будет улица – как река. Под зонтами спрячется весь народ, Не поедет транспорт, а поплывет. Ничего-то страшного – летний дождь, Да и, чай, не сахарный – переждешь. Дождик подурачится и пройдет. Не декабрь ведь это, не Новый год. На погоду нечего нам пенять. Дождь июньский – это ведь благодать…«Хай все вам буде до душі…»
Хай все вам буде до душі: І світлі дні, і темні ночі, Палкі вуста і щирі очі… Хай все вам буде до душі! Нехай до серця буде вам Буденний затишок родинний, Червнева спека, зимній іній… Нехай до серця буде вам! І хай ніщо вас не лякає, Бо, попри все, життя триває! Щасливі будуть ваші дні! Лиш вірте в це, а ще… мені.«Бывают разные рассветы…»
Бывают разные рассветы, Несхожи, впрочем, и закаты… Их видел в разных странах света, Где я бывал уже когда-то. На первый взгляд, они похожи. Да и с чего б им отличаться? Ведь солнце-то одно и то же, Но все равно они разнятся. Чем отличаются от наших? Ведь краски, вроде, все знакомы. Нет, наши, несомненно, краше! Хотя бы потому, что дома. И где бы ни ходил по свету, В каких бы ни был я столицах, К родным закатам и рассветам Я буду с радостью стремиться.«Віддзеркалює сонце у вікон очах…»
Віддзеркалює сонце у вікон очах, Які дощ вимив дуже старанно. Воно отвір під вечір знайшло в небесах, Що заповнили хмар каравани. Багряніє на заході вже небосхил, Ночі день всі права уступає. Ну а сонце, набравшись за хмарами сил, Завтра день нам ясний обіцяє.«В червневім небі зорі – наче очі…»
В червневім небі зорі – наче очі, І тиша, що, здається, аж дзвенить… Яка ж то розкіш – отакі от ночі, Яка ж спокою благодатна мить! Що відчуваєш, не сказать словами. Для цього ще не створені слова… І солодко як пахне кавунами У надвечір’ї скошена трава… А сон не йде, хоча пора вже спати. Ну як ось так піднятись і… піти?! Таких ночей буває небагато. І як же ж треба нам їх берегти.«Сияет в небе полная Луна…»
Сияет в небе полная Луна, И ночь молчит, объята тишиною… Мы тоже нынче помолчим с Луною. Я нужен ей и мне нужна она. Дружны мы с ней уже давным-давно И часто вместе ночи коротаем, Да и без слов друг друга понимаем… Такое ведь не каждому дано.«Догорает закатное солнце в домах…»
Догорает закатное солнце в домах, В окнах отблеском желто-багряным. И куда-то в еще голубых небесах Белых тучек плывут караваны. Вечер комкает шум городской суеты, Теплый воздух сменив на прохладу. Лепестки раскрывают ночные цветы За ажурной решеткою сада. Город внемлет входящей в него тишине, Наслаждаяся негой покоя… Голос твой прорастает травинкой во мне, И я весь наполняюсь тобою.«Якась не літня зовсім прохолода…»
Якась не літня зовсім прохолода, Якою зараз ніч у вікна диха. Хоча після спекотної погоди Таке похолодання навіть втіха. Це просто невеличка передишка. Попереду ж гарячі дні чекають… Он поміж хмар зірки липневі нишком З усмішкою на землю поглядають. В будинку через вулицю, навпроти, Давно вже вікна почали згасати. Отож і я закінчую роботу, Складаю паперці й лягаю спати.«Небес закатных полоса…»
Небес закатных полоса Еще видна, но еле-еле… Умолкли птичьи голоса, Что слышались еще доселе. Очередной уходит день, На предыдущие похожий… Мелькает мимо, словно тень, Случайно встреченный прохожий. Ложится темень до зари Бетонной глыбой теплой, прочной. Лишь звезд июльских фонари Всплывают в небе полуночном.Розмова
Дістає запальничку… Вогник – наче свіча. Освітилось обличчя, й жовті зірки в очах. Лиш на мить, і вже морок знову нас обійма, А неспішна розмова якось ллється сама. Голос хрипкий ледь чую – це окопи взнаки, Сигарета танцює від тремтіння руки. Він говорить, говорить про криваві бої, І що нинішній ворог – це колишні свої… Про страшне – так буденно… Бо для нього війна — Це робота щоденна, і вже звична вона. Страх? До нього звикаєш, як в житті до всього, І в бою забуваєш взагалі про нього. Що найгірше? Обстріли. Хочеш в землю врости. І, мабуть, не повіриш – в бій простіше іти. Як атака, то знаєш: чи тебе, а чи ти… Справді, все забуваєш, в голові лиш – дійти! Начебто не в напрузі, все ж таки відпочив, А думки всі про друзів, особливо вночі… Не лишає тривога, й сни щось дуже чуткі. Скоро знову в дорогу… Міцний потиск руки. Встав і – вмить розчинився у холодній пітьмі. Тільки дим залишився – й накурилися ж ми. Вже й мені щось не спиться, всі думки – на війні, Що колись все ж скінчиться… Та для нього – вже ні…«Привет, Берлин! Давно мы не видались…»
Привет, Берлин! Давно мы не видались. Так, почитай, уже чуть больше года. Помню, тогда, когда с тобой прощались, Была весна и жуткая погода. Дождь город мыл три дня без перерыва, И он весь был заполнен вязкой влагой. Мы, обходя весенние разливы, Шли с дочерью на митинг у Рейхстага. К воротам[1], тем, что там неподалеку, С плакатом «Путін! Геть із України!» Хоча уже минуло більше року, А пам’ятаю все, немов це нині. Сегодня ж небо синего синее, И солнце льется золотом на крыши. Почувствовал, что знойный ветер веет, Как только я из самолета вышел. Такое для Берлина непривычно. Это не Крым, и нет здесь криков чаек… Но, думаю, что будет все отлично, Коль солнышком Берлин меня встречает.«Вечер на Шпрее. Люди танцуют сальсу…»
Вечер на Шпрее. Люди танцуют сальсу. Дамам и кавалерам в среднем за семьдесят. Как-то по жизни питаю любовь я к вальсу, Но не уверен, что смог бы сейчас танцевать. Кудри седые спадают дамам на плечи, У кавалеров – блеск лысин от фонарей… Это обычный, просто берлинский вечер, Но не такой, как на родине нашей, моей.«Спекотний день змінив спекотний вечір…»
Спекотний день змінив спекотний вечір, Здається, на ніч стало ще більш жарко. Дорослі горожани і малеча Міські окупували сквери й парки. Газони, щедро зранку ще политі, Бажаючих всіх можуть помістити. Сидять тут поруч бідні й «посполиті», Однак в Берліні їх не розрізнити. Не мають звички тут демонструвати Свою «вельможність» й надлишкову ситість. Тут слово «власність» – так, як в світі, свято, Але заможні в них – не «сучі діти». Їх капітал природу іншу має… Щось зовсім відхиливсь від теми нині. Я, друзі, гарних снів вам всім бажаю Й ночей, таких спокійних, як в Берліні.«В Берлине нынче – словно в печке…»
В Берлине нынче – словно в печке… А мне б в деревню, к тихой речке, Под сень стареющего сада, Где даже в зной царит прохлада, Где тишина с пчелиным звоном, Где действуют свои законы В любой сезон или погоду… Их пишет там сама природа.«В спекотний день асфальт тече рікою…»
В спекотний день асфальт тече рікою, Й авто пливуть по нім, як по ріці. Повітря можна мацати рукою, Але від нього гаряче руці. Біля водойм людське стовпотворіння. Тут є всі раси, мови і світи… І треба мати волю і терпіння, Щоб до води крізь натовп той дійти. Вже більше тижня спека не спадає, Від неї не сховатися ніде. Та все ж прогноз нам нишком обіцяє, Що завтра у Берліні дощ пройде.«В Берліні нині майже осінь…»
В Берліні нині майже осінь, В дворі колодязному стинь. Дощ заплітає в довгі коси Небес вчорашню ясну синь. Йому лиш радо плещуть липи, Що дав від спеки відпочить, Бо завтра знову буде літо, А дощ оцей – лиш липня мить.«Червень добігає середини…»
Червень добігає середини, Його дні по-справжньому вже літні. Він, як вік у кожної людини, День за днем збігає непомітно. В ейфорії літній ми гуляєм, І в душі, як в небі, чиста просинь. Тішимось і раптом помічаєм, Що десь поруч з нами ходить осінь. Але це нехай вас не лякає. Порадіймо кожній літній днині! Осінь десь попереду блукає, Ну а червень – лиш на середині.«Іще не липень, та вже пахнуть медом…»
Іще не липень, та вже пахнуть медом Промінням загаптовані світанки. І під безмежним, справді літнім небом Стрічають нас духмяні теплі ранки. Вже пишним цвітом липа золотиться, І наче в молоці кущі жасмину. Сьогодні обіцяють знов за тридцять, Хоча лиш червня перша половина.«Если вам расскажет кто-то…»
Если вам расскажет кто-то, Что на даче отдыхают, Значит, вас за идиота Эти люди принимают! Ну, не помню я такого, Чтобы отдыхал на даче! И, поверьте, что, ей-богу, Отдых выглядит иначе… Дача – это просто место, То, и это каждый знает, Где порядка, если честно, Априори не бывает! Эти дачные заботы Ходят следом постоянно. Здесь все виды есть работы, Что присуща каторжанам. И простоя ни минуты Под жены суровым взглядом. Покурить-то, фу-ты-ну-ты, Выбегаешь за ограду. А на даче, а на даче Пилишь, месишь и копаешь, Косишь, а еще в придачу, Что скосил, то выгребаешь. Тут, ребята, не до смеха. Чинишь, лепишь, забиваешь… И зачем сюда приехал, Ты в процессе забываешь. Только так, а не иначе! Это дачникам знакомо… После «отдыха» на даче Отдыхаю только дома…«Один лиш день, вчорашній, прохолодний…»
Один лиш день, вчорашній, прохолодний. І знов спекотний ранок бродить містом. Тож, відповідно до умов погодних, Яскраве сонце сяє в небі чистім. Дощем умита зелень скверів, парків Сьогодні виглядає так багато… Є сподівання, буде не так жарко, Бо обіцяють дощик ще прислати.«Спочатку мерехтнули блискавиці…»
Спочатку мерехтнули блискавиці, А потім грім прогуркотів непевно… Ще спека нині ходить по столиці, Однак цей гуркіт, мабуть, не даремно. Бо тягне вітер темні ситі хмари, Як ковдру поверх радісної сині… Почався дощ, а він же має чари — Під шум його нам спиться і в Берліні.«Спекотний день. З небес святий Ярило…»
Спекотний день. З небес святий Ярило Мене пропік, здається, до кісток… Іду, бреду, напружуючи сили, На той, давно омріяний місток. Піт полуденний очі заливає. О Господе, допоможи дійти! Пісок гарячий ноги обпікає. Якщо й вода така, то як плисти? Та, наче, ні, принесло прохолоду Від озера духмяним вітерцем… Дарує шанс ще вижити природа, Остуджуючи спалене лице. Ще пару кроків… Дошки дерев’яні Вже геть розсохлись й голосно риплять. Лише місток озерної купальні Так радісно уміє зустрічать. Уже біжу й сам себе підганяю: «Ну, швидше, швидше, і туди, туди!» Відштовхуюсь, лечу і поринаю В блаженний світ озерної води.«Дрімає місто в темряві спекотній…»
Дрімає місто в темряві спекотній, Один за одним гасячи вогні. Зірки яскраві із небес безодні По-змовницьки підморгують мені. Їх щось у небі нині так багато, І роздивитись можна до пуття… Щасливі люди, хто зірки, як свято, В своїй душі несуть крізь все життя. Бо є в них сенс для чого в світі жити, А жадоби і заздрощів нема… Таких людей повік не зрозуміти Людцям дрібним, в яких лише пітьма.«Обильно поливает дворник…»
Обильно поливает дворник Асфальт двора уже с утра. И стая голубей проворных Летит к воде как детвора. Она сейчас полна отваги, Ради того покинув тень, Чтобы испить глоточек влаги На весь грозящий зноем день.«Хоч ранок ще, а небо вже спекотне…»
Хоч ранок ще, а небо вже спекотне В обрамленні легких пір’їнок хмар. Та, слава Богу, п’ятниця сьогодні, Отож терпімо цей пекельний жар. А завтра всі прожогом на природу В обійми прохолодної води. У літній час і у таку погоду Без неї ні туди і ні сюди.«Исчезают солнечные блики…»
Исчезают солнечные блики, Только воздух все равно за тридцать. В небе звезд уже всплывают лики. Или то миров далеких лица? Тишина глубокая такая, Как поток, струится вдоль окон. Летний вечер тает, тает, тает… Взять сейчас бы в руки саксофон И сыграть на нем негромко, нежно, Звук разбавив вязкой тишиной, Чтоб плыла мелодия в безбрежном Небе под сияющей луной…«Ночь так ждала, что вдруг примчится день…»
Ночь так ждала, что вдруг примчится день, Обнимет страстно, весь пылая зноем, А он ушел, растаял, словно тень, Растратив пыл с водою дождевою… И под луной страдает ночь теперь, Купившись дня фальшивым обаяньем. Какой подлец! Захлопнув ветром дверь, Он даже не сказал ей «До свиданья!»«На полке узенькой вагонной…»
На полке узенькой вагонной Сегодня ночь я коротаю. Вагон на стыках перегонов — Как утлый челн в волнах качает. Колес привычная морзянка Не вызывает интереса… Поспать бы надо… Спозаранку Я повстречаюсь вновь с Одессой! Под сводом гулкого вокзала Воскликну так, чтоб слышать эхо: «Ну, что, родная, ожидала? Так вот он я, уже приехал!» Она же, радостно-красива, Плеснув рассветною волною, Шепнет мне на ухо стыдливо: «Я рада встретиться с тобою».«Після усіх одеських різносолів…»
Після усіх одеських різносолів, А їх, повірте, більш ніж вистачало, Приїхавши додому, сів до столу Й дістав із морозилки кусень… сала. У чарку хлюпнув ту, що «оковита», Ковтнув і побажав вам, друзі милі, Щоби були успішні цілковито Усі, хто нині на «Зеленій хвилі».«Сегодня ночью будут падать звезды…»
Сегодня ночью будут падать звезды, Огромное количество огней… Найди одну, хоть это ночью поздней, И проследи путь до земли за ней. И загадай желанье до паденья, Одно из тех, что ты хранишь в душе. Исполнится, вне всякого сомненья! Вернее… исполняю я уже.«Мо’, по життю я отакий невдаха…»
Мо’, по життю я отакий невдаха, Бо в пошуках дороги до мети Чомусь не мав второваного шляху, Хоч довелось чимало вже пройти. Все якось так: то гори, то яруги, То голий степ, а то трясовина… Дня не прожив в спокої, без напруги, А якщо й плив, то завжди без човна. Не ухилявся від поривів вітру, Хоча черпнув і болю, і біди… Лиш дякував Всевишньому і світу За кусень хліба й за ковток води. Грошей не маю, але маю втіху, Як посох свій, що завжди у руках, Бо, глянувши туди, де ставив віхи, Я бачу за собою рівний шлях…«Сипну у чашку кави зранку…»
Сипну у чашку кави зранку, Плесну киплячої води… Така щоденна забаганка: Без кави – просто нікуди. Ковток гарячий кофеїну Із ароматом тютюну… Ми живемо ж то раз єдиний. Як таку радість омину?!«Вроде, дождь пообещали…»
Вроде, дождь пообещали… Только кто ж прогноз поймет?! Тучи нас в осаду взяли, Ну а дождик – не идет. Нам-то, в общем, не мешало б, Чтоб прошел он… А пока Лишь чуть-чуть прохладней стало — «Съели» солнце облака.«Під вечір небо колір свій змінило…»
Під вечір небо колір свій змінило І стало вже не синє, а білясте… Невже ця спека зовсім знахабніла, Що почала і з неба фарби красти? Ні вітерця, ніщо й ніде не шерхне, Хоч листя – мов пергаментні листи. Терпляче парк чекає, поки смеркне, Щоб подих хоч на мить перевести. Повітря наче з доменної печі, В нім гаснуть звуки вулиці й слова. І відчуваєш, що в тебе на плечах Немов макітра, а не голова. Здається, все, вже сонечко сідає… Але ж яка виходить дивна річ! Сонця нема, а спека не спадає, І просто день міняється на ніч…«Спекотний день вже розпочав ходу…»
Спекотний день вже розпочав ходу, Асфальт пашить, хоч лиш дев’ята ранку. Я на роботу в спеку цю бреду, Відмовившись сьогодні від сніданку. Одне бажання тільки – лише пить! Несу у сумці скарб безцінний – воду. А ось і парк… О, це чудова мить — Відчуть в тіні блаженну прохолоду.«Постою перед сном я чуть-чуть у окна…»
Постою перед сном я чуть-чуть у окна, Чтобы разум пришел в состоянье покоя, Чтоб плывущая в облачном небе луна Увела стадо мыслей моих за собою. Чтоб объятия сна были нынче крепки, А то сон у меня – словно долг отбываю. Гаснут лампочек в люстре уже огоньки… Я и вам снов хороших всем нынче желаю.«Не кожен може гідно хрест свій нести…»
Не кожен може гідно хрест свій нести. Це дуже важко… Хто несе, той знає. Хисткий місток від честі до безчестя, Та більшість цього і не помічає… Навіщо їм важка й болюча ноша, І ради чого вік її носити? Коли лиш крок зроби хистким помостям, Й без честі зразу стане легше жити. Тож робить крок й сміється у обличчя, Й кричить гучніш за всіх, що ідеальна Й що хрест оцей їй дуже-дуже личить. Без честі хрест, легенький, віртуальний.«Засинає натомлене місто… І північ…»
Засинає натомлене місто… І північ От-от знову настане, залишилась мить… Тільки місяць, вмостившись скраєчку покрівлі, На відміну від міста, ще й досі не спить. В темних вулиць провалля весь час заглядає, Де сьогодні чомусь не горять ліхтарі… Через це він, мабуть, нині й спать не лягає І світитиме нам усю ніч, до зорі.«Після вчорашнього тепла…»
Після вчорашнього тепла Така от дивна прохолода. Те, що змінило нам погоду, Знов «добра» північ принесла. Вже зі світанку стугонить По вулицях холодний вітер, Дерев в садах шматує віти І не стихає ні на мить. Хоч сонце сяє угорі, Проте тепла чомусь немає… Та мудрі кажуть: «Все минає», — Тим паче літньої пори. Вона ж, як символ доброти, Тепло і радість нам дарує. Дня три цей вітер повирує І буде змушений піти.«Вновь полноликая луна…»
Вновь полноликая луна, Что где-то пряталась доселе, Взошла… И вот уже она Повисла на высокой ели. Луна – как новогодний шар! Пройдусь-ка я ночной опушкой И принесу внучатам в дар Ее, как яркую игрушку.«Гуляє ще ранок липневий…»
Гуляє ще ранок липневий У лагідній парковій тиші, І сонечка гострий промінчик Щось втішне по листячку пише. Мабуть, гарний день обіцяє І радісне щось, для душі. Стою й письмена ці читаю. Пиши ж бо, промінчик, пиши.«Цвіт папороті я іду шукати…»
Цвіт папороті я іду шукати У ніч, прогріту щойно згаслим днем. В ніч на Купала шукачів багато Блукає лісом у руці з вогнем. Навіщо кожен з них той цвіт шукає, Питати їх, мабуть, про це не слід. Шукають те, чого не вистачає: Хто гроші, хто любов, хто довгих літ… І має кожен в серці з них надію, Що саме він ту квіточку знайде, Яка здійснить його найбільшу мрію, А мрія, як відомо, то святе… Я теж іду в Купальську ніч шукати Той дар, який давно згубили ми. Хочу знайти і потім всім роздати, Щоб люди весь свій вік були людьми.«Місто, спеленуте сонячним ранком…»
Місто, спеленуте сонячним ранком, День цей липневий стрічає так тихо. Не ворухнеться й прозора фіранка. Літо. Ще довго чекати нам віхол… Прошелестить десь авто одиноке У незворушнім ранковім спокої. Київ ще спить. Тільки сонячне око В небі пильнує цією порою Та іще млосність майбутньої спеки Вже заполонює вулиць проріхи. Ще до пробудження міста далеко, Можна полежати… В тім своя втіха, Що поспішати не треба сьогодні Й можна відкласти буденні турботи. Погляд купається в неба безодні… Відпочиваймо, бо нині – субота.«Спекотний день вже розпочав свій хід…»
Спекотний день вже розпочав свій хід. Білясте небо випалене зранку. Горобчики, сховавшись в тінь воріт, Відмовились від звичного сніданку. Густе повітря начебто живе, І в ньому пахне липа так шалено. А люд міський не йде вже, а пливе У ньому в справах звичних і буденних. Лиш в прохолоді паркових алей Горлиці голуб ніжно щось туркоче. А день тече, немов столярний клей Гарячий. Й вдвічі довший, аніж ночі.«Віддзеркалює озера плесо…»
Віддзеркалює озера плесо Потемнілу небесну блакить. Ні птахів, ані плескоту весел — Надвечір’я божественна мить. Мідне сонце розпеченим диском Вже скотилось до краю небес. Між зірок, що ще рідким намистом, Повновидий вже місяць воскрес. Мирний спокій і тишу велично Ніч липнева у гості веде… Це не мить надвечір’я, а вічність, Що тамує біль в душах людей.«Після дощу усе повеселіло…»
Після дощу усе повеселіло, Пругкими стали листя і трава. Липнева злива спеку швидко змила, І зранечку природа мов нова. Хоч вздовж бордюрів ще стоять калюжі І в них святкують літо горобці, Та місто, посвіжіле й чисте дуже, Трима знов сонце вранішнє в руці.«Дневной прогноз вернул сегодня лето…»
Дневной прогноз вернул сегодня лето, А утро – солнце в неба синеву… Я черствую крошу горбушку хлеба, Бросая крошки воробьям в траву. Они толкутся и кричат так дружно… Я ж – взвешиваю, словно на весах. Вот воробью так мало в жизни нужно — Лишь хлебушек да солнце в небесах. А человек – насытиться не может, Неймет границ он в жадности своей. Ну а, по сути, мы ведь так похожи: Что человек, что серый воробей.«Заступає місяць на сторожу…»
Заступає місяць на сторожу, Щоб світити знову уночі… Оплели цегляну огорожу Наче оксамитом паничі. Небо ще на заході жевріє, Хоча сонце сіло й не пече. Вітерець вечірній вже не віє, А спокійно, мов вода, тече. В білого наливу ароматі Засинають сад старий і двір. В сутінках вовтузиться на хаті Вісник ночі – чорний нетопир. Спокій заливає всі щілини, Ніч заходить тиха і свята. І її прикрасить неодмінно Місяця сережка золота.«Липневе сонце вдень ще сліпить очі…»
Липневе сонце вдень ще сліпить очі, А ночі його теплі й соковиті. Хоча пшениця вже у обмолоті, Деінде ще цвітуть волошки в житі. Ще вранці шелестять зелені крони, Хоч листя золотиться вже по краю, Та у природи є свої закони, І липня вік до краю добігає. Й мені чомусь від цього сумовито, Бо час іде дорогою своєю… І серпень, завершальний місяць літа, Вже нас чекає зі святим Іллєю.«В поезії основа – слово…»
В поезії основа – слово. Я, мабуть, перед ним грішу, Бо лиш душею, знову й знову, Щодня вірші для вас пишу. Так, знаю, що вони – не диво, Й не стануть текстом для пісень, Та лише хочу, щоб щасливо Ви прожили свій кожний день.«Серпневий вечір, як на піку літа…»
Серпневий вечір, як на піку літа, Купає тіло в лагіднім теплі… І так бентежно зараз пахнуть квіти, Немов не в місті я, а у селі. Підбори тонуть у м’якім асфальті — Від спеки він ніяк не відійде. А на газона випаленій «шпальті» Трава геть пофарбована в руде. Густе повітря можна бачить оком Чи навіть потримать його в руці. В небесній висі місяць одинокий, Здається, що пливе у молоці. А звуки гаснуть у гарячій тиші. Як по воді бреду в ній навмання… І в цю хвилину думка швидко пише Вечірній віршик п’ятничного дня.«А деревья-то выросли как…»
А деревья-то выросли как! Ну, мы тоже уже… повзрослели. Все казалось, что годы – пустяк, А они быстро так пролетели… И теперь все быстрее летят. Сколько ж лет уже кануло в Лету? Как хочу я позвать их назад, Но, боюсь, не услышу ответа… Да и дни наши трудно считать, Ведь похожи они друг на друга. Утро, день, вечер, ночь и опять Все по кругу, по кругу, по кругу… Вот опять знойный август в пыли, На площадке все те же качели, Но деревья уже подросли, Ну а мы быстро так… поседели.«Незабутнє… Те, що позабути…»
Незабутнє… Те, що позабути Ти не зміг у вихорах буття. Це події, але більше люди, Ті, що стрів ти упродовж життя. Ні, не посадовці й депутати, Й не міністрів нескінченна «рать». Їх, безликих, треба забувати, Бо таких не варто пам’ятать. Незабутні… Ці не лізуть в очі, Їх відсутність слави «не пече». Вони мовчки в злії дні і ночі Дружнє підставлятимуть плече. І в найтяжчу, у лиху годину, Не важливо, звуть їх чи не звуть, Хліба скибку, і для них єдину, Непомітно в дім твій принесуть. Незабутніх треба пам’ятати, Бо вони є тим, що в світі сутнє! Ти їх поіменно будеш знати, Якщо стати зможеш незабутнім.«Яке блаженство – дощ в серпневу спеку…»
Яке блаженство – дощ в серпневу спеку, Дзвінкий, веселий, іграшковий наче! Іще й гримить десь високо й далеко… А дощ сміється зараз, а не плаче. Він торохтить по жерсті й черепиці, Виблискуючи в сонячнім промінні. Я підставляю руки і обличчя Під дощ святий, що впав так вчасно нині…До ювілею Михайла Ватуляка
День гарних почуттів. Так, як ніколи… Таких-бо днів не дуже і багато. Ірен, Михайло, Ігор і Микола… У колі друзів – це подвійне свято! Додам іще Андрія і Галину, Артема і Наталю поруч, збоку… Неначе мить промчали ці години. Посвяткували, значить, ми нівроку. І чарка нам не стала на заваді, Адже всі живемо в такій напрузі… Ми знову й знову зустрічатись раді У вашому тісному колі, друзі!«І знову місяць, зовсім юний…»
І знову місяць, зовсім юний, Серпом прорізав небеса… І, як спекотних днів відлуння, На ранок випаде роса… А поки ніч, серпнева казка, Вже розгортає рушники Й на них несе, мов Божу ласку, Спокійні, лагідні думки. Як свіжий мед, розносить тишу, Що так потрібна нині нам… Їй на підмогу й місяць вийшов, Щоб освітить дорогу снам.«Перечекаймо ці спекотні дні…»
Перечекаймо ці спекотні дні, В яких ще сонця дуже забагато, Та скоро в небуття підуть вони, І ми за ними будем сумувати. За цим теплом серпневих вечорниць, За місяцем в безхмарнім небі чистім, За сяйвом ясних зоряних зіниць, Розсипаним ночами як намисто… Бо літечко святе пішло на спад, Хоча ще й тішить ось такими днями. Та от-от осінь ввійде тихо в сад Із вереснем й холодними дощами…«Поблекло, выгорело небо…»
Поблекло, выгорело небо. И дождь вчерашний не помог. Вновь зной и солнце цвета хлеба — Такой заказ, знать, сделал Бог. Местами стали золотиться Каштанов кудри от жары… И цвета кофе стали лица У взрослых и у детворы. Хотя, чему тут удивляться? Не нам ведь лето отменять. То будет осенью пятнадцать, А нынче норма – тридцать пять!«Лягли на небо хмари килимово…»
Лягли на небо хмари килимово І заховали зоряне намисто. Та сонечко уранці буде знову, Бо серпень місяць вже блукає містом. Й під куполом небесної блакиті Свої відкриють оченята квіти, Нічним дощем гарнесенько умиті, Бо це ще літо… Чуєте? Ще літо-о-о-о!«Похмуре небо в вікна заглядає…»
Похмуре небо в вікна заглядає, І дощ дрібний чи йде, чи то не йде… Ще теплий вітер гілку коливає, На ній зелене листя й вже руде. А день новий крокує так неспішно, І сонечка не видно з-поза хмар. Та, сподіваюсь, буде він успішним, Бо кожен день – це наче Божий дар.«Так хочеться почути плескіт хвиль…»
Так хочеться почути плескіт хвиль, Відчути дотик босими ногами… Та як пройти ці кілька тисяч миль, Як подолати відстань, що між нами? Так хочеться ранкового тепла У літнім лоні тиші і спокою… Та хто їх дасть, коли прийшла пора Безрадісна, що кінчиться зимою? Так хочеться усміхненого дня, Що, наче повінь, щастям хлине в душу… А я крізь ніч крокую навмання, І це робить, мабуть, ще довго мушу. Однак нема ж дороги без кінця, І все найгірше теж колись минає… Чомусь я вірю: золото вінця, Хоч десь далеко, день мій одягає.«Вже жовтим листом осінь нас лякає…»
Вже жовтим листом осінь нас лякає, Хоча сама й блукає десь по світу. Та й літечко нас ще не відпускає, А може, й ми не відпускаєм літо. Воно так сонцем радісно сміється І землю прогріває ще добряче… Ми з осінню старіємо, здається, А з літечком – наш вік іще дитячий.«Вітерець сьогодні не серпневий…»
Вітерець сьогодні не серпневий, Жорстко в спину підганяє так… Значить, Спас іде вже яблуневий, Холод – це його фірмовий знак. Нині дід в підземнім переході Уже айстри людям продавав… Що ж, свої закони у природи, Хто б і що там не прогнозував. У Дніпрі темніє вже водиця, Жовте листю додає краси… Спас прийшов, готуйте рукавиці! Так було і буде всі часи.«Запах яблук заповнив всю хату…»
Запах яблук заповнив всю хату, Наче сік, який хочеться пити… Скоро Спас, уже днів небагато, А за Спасом закінчиться літо. Підвіконня усе в помідорах — Це щоб спека їх не попалила. Котрий день вона ходить по двору, Її витримать – просто несила. Літо наче довести нам хоче, Що воно ого-го ще як може! І тому, мабуть, дні вже і ночі Між собою так спекою схожі… Воно з тиждень іще погуляє, Наче парубок, так, наостанок, Бо на обрії осінь блукає Й зовсім скоро вже зійде на ґанок…«Загорніть мені літа, будь ласка…»
Загорніть мені літа, будь ласка, Кілька днів, в жовтий цей папірець. Я не хочу закінчення казки І не вірю, що літу кінець. Бо ще серце ритмічно тріпоче, Хоч сивин додалось в бороді. Так ще радістю бризкають очі, Наче сонце у літній воді. Розкришу я ці дні й, наче квіти, Посаджу у вазон на вікні. І ще довго смарагдове літо Зігріватиме серце мені.«Продлил Всевышний лето нам…»
Продлил Всевышний лето нам И не сказал еще на сколько… Сегодня солнца столько, столько! У кого нет – тому я дам. Налью всем щедро, от души, В тарелки, чашки и ушаты, Ведь солнцем быть должны богаты И взрослые, и малыши. Без солнца грустен человек, А с солнцем – радостно смеется… Пускай оно рекою льется Всю вашу жизнь и весь ваш век!«Сегодня город в очень странной дымке…»
Сегодня город в очень странной дымке. То ль дым, то ль пыль, то ль смог к исходу дня… Садится солнце, вечер-невидимка Разжег костер небесного огня. Дома теряют очертанья, лица, Переходя в размытый мир теней. Стихает шум. Уставшая столица Открыла счет остатку летних дней.«Як швидко пролетіло літо…»
Як швидко пролетіло літо! Залишилось всього нічого… Пташині зграї сумовито Уже збираються в дорогу. Хоча ще небо ясно-синє, Та золото блищить у листі Й стоять в задумі горобини В червонім осені намисті.«Повисли хмари низько-низько…»
Повисли хмари низько-низько, Просвіту жодного нема. Хоч це не означа, що близько Зима. Ну й що з того, що небо «висне». Ось пара-трійка днів мине, І знову сонце в небі блисне Вогнем. І спалахне осіннім цвітом Сусальне листя верховіть, І скаже на прощання літо, Що треба жить. Не сумувать, що все минає Та йде від нас в нові світи, Що той, хто йде, все подолає… Тож треба йти!Журавлиним ключем відкриваються осені двері…
«Ну, от і все. Помчала верховіттям…»
Ну, от і все. Помчала верховіттям, Немов по морю, хвиля золота. І теплі дні, неначе справді літні, З птахами вже у вирій відліта… Каштанів стукіт по бруківці долу Найкраще чути, як завжди, вночі, А вранці обвиває гілку голу Уже пожовкла линва паничів. Якась тривога носиться в повітрі, Хоча, здається, приводу нема. Мабуть, то шле привіт вже свій одвічний Впритул до нас наблизившись зима. Лише тополі все ще зеленіють, Мов вояки в почесному строю. Вони охороняють в душах мрію, Вже весняну, і вашу, і мою.«Ловлю я залишки тепла…»
Ловлю я залишки тепла, Що і вночі ще зігріває, Бо справжня осінь вже прийшла Й тепло на холод поміняє. Та не шкода мені тепло, Яке іде гулять по світу, Адже в душі палає літо Таке, яким воно було.«Журавлиним ключем відчиняються осені двері…»
Журавлиним ключем відчиняються осені двері… І хоч тішить ще око прозорих небес синява, Вже на їх полотні, мов на аркуші чистім паперу, Жовтий лист, як перо, пише перші осінні слова.«В цей день осінній, як ніколи…»
В цей день осінній, як ніколи, Сумує серце кожен раз, Бо дітлахи біжать до школи, В яку давно не кличуть нас. І зве шкільний веселий дзвоник Дітей в непізнані світи. Й, часу змінивши всі закони, Я знов до школи хочу йти.«Опять кипит в ночи работа…»
Опять кипит в ночи работа… То, как художник у холста, Рисует осень позолоту По краю каждого листа. Она тончайшей мягкой кистью Движеньем опытной руки По контуру кленовых листьев Наносит легкие мазки. За кленами пойдут каштаны, Затем рябина и сирень… Для рисованья, как ни странно, По нраву ночь ей, а не день. Когда весь город засыпает, Ночным спокойствием дыша, Ее ничто не отвлекает, Она рисует не спеша… И даже в темени кромешной, Без света ламп и фонарей, Она справляется успешно С работой сложною своей. Ей доставляет наслажденье, И это было много раз, Поутру видеть удивленье И радость в миллионах глаз.«Спохмурніло небо, спохмурніло…»
Спохмурніло небо, спохмурніло. Все жовтіші листя і трава. Осінь знову набирає сили, Поверта собі свої права. Поступившись трошки часом літу, Що ніяк все не хотіло йти, Поблукавши десь ще білим світом, Вирішила осінь вже прийти. А хіба на інше сподівалось? Ця пора, як і усі, свята. Літо з нами зовсім попрощалось І уже у вирій відліта.«Прохладный день сегодня – диво…»
Прохладный день сегодня – диво! И в парке замечает взгляд, Как осень очень торопливо Меняет лиственный наряд. Ей больше золото по нраву, Багрянец, яркие тона. Не возразишь, имеет право. Хозяйка нынче ведь она.«Похмурий захід сонця нині…»
Похмурий захід сонця нині. Закрили хмари небосхил. І дощик, що почавсь невинно, Все більше набирає сил. Гучніш по листю лопотіння, Темніше сірий ґрунт доріг… Малий, здавалось, дощ осінній Рясною зливою побіг. Уже і ринви заспівали Дзвінку мелодію дощу… Його давно ми вже чекали, Я дощ цей медом пригощу. Він ще й не зовсім-то осінній Після стількох спекотних днів. Отож прийму його гостинно, Щоб він приніс солодких снів.«Утро пугает осенней прохладой…»
Утро пугает осенней прохладой, Листиков желтых уж в кронах не счесть. Старой кирпичной садовой оградой Шествуют вороны, пять или шесть. Чинно они друг за дружкой шагают, Словно солдаты в военном строю. Первый из них, тот, который все знает, Вывел на завтрак всю стаю свою. Нет в их движеньях ни грана тревоги — Птицы привыкли давно к холодам. Кажется мне, что «вороньей» дорогой Вечность за ними идет по пятам.«Дым от осеннего костра поплыл по саду…»
Дым от осеннего костра поплыл по саду, Как виноградная лоза, оплел ограду И тонкой нитью в вышине растаял где-то В бездонной синей глубине – остатках лета. Укрыта желтою листвой в саду тропинка. Здесь царствует уже покой в костровой дымке. И каждый шаг, и каждый вздох так громко слышен… Стекают солнце с тишиной с покатой крыши. Смешались листья, солнце, дым и яблок запах. Не знаю, что погода нам подарит завтра. И даже если нудный дождь с утра запустит, Я вспомню этот теплый день со светлой грустью.«І знов колісний перестук…»
І знов колісний перестук На вщент розбитих перегонах. І так риплять старі вагони, Що склянка випадає з рук. Пляшки дзвенять – як дзиґарі, Немов супровід для розмови. Ми знову їдемо до Львова… Чужих нема, лиш книгарі. Хтось п’є міцний із склянки чай, А дехто – й щось міцніше трохи. Вже звичний атрибут дороги… Ти завтра, Львове, нас стрічай! Книжок в нас купа та ідей, Як світ книжковий цей змінити. Тебе прошу я нас зустріти Й притиснуть міцно до грудей. Адже ми всі – твоя рідня, Сім’я, книжкова вся родина. Зустрінь й мене, як батько сина, Світанком сонячного дня.«Брижить воду в калюжах поривами вітру…»
Брижить воду в калюжах поривами вітру, Темних хмар дощових нависає гора. День сьогодні з обмеженням доступу світла — Пополудні, а вже як вечірня пора. В дощових потічках, що течуть вздовж бордюрів, Жовте листя пливе, мов ватага човнів, Наче те, що було і вже стало минулим, Наче залишки сонячних радісних днів. Дощ і сум нині небо так впевнено сіє. Господинею осінь у місто ввійшла… Зберегти нам важливо в цю пору надію І у серці краплини людського тепла.«Яка ж бо тиша… Боже, яка тиша…»
Яка ж бо тиша… Боже, яка тиша! Немов весь світ заснув блаженним сном. Мовчать в підвалі шурхотливі миші, Й авто не виють за моїм вікном. В відкриті навстіж половинки рами Потоком ллється яблук аромат. Ніч торбочку принесла в дім зі снами І вже приспала вересневий сад. Тож він й завмер у мареві нічному, Зігнувшись від врожаю вантажу… А я не сплю і на порозі дому В ніч, майже літню, мовчки сам сиджу. Після проблем, буденної напруги, Які не відпускали усі дні, Цю тишу й спокій, як дарунок друга, Ніч вереснева принесла мені. І стихли враз судомні нервів ріки, І вже ніхто нікуди не спішить… Ця ніч і спокій – то найкращі ліки Для змученої втомою душі.«Палитра осени все ярче…»
Палитра осени все ярче, Но все грустнее небосвод. Грядущий день не будет жарче, Чем предыдущий. И уйдет Тепло на днях уже с рассветом, Затянут небо облака… А вы еще потешьтесь летом, Ведь есть оно еще. Пока.«Все якось раптом посіріло…»
Все якось раптом посіріло, А вечір схожим став на ніч. Понесло, наче димом, пилом, То, мабуть, Бог вже топить піч. Не дивина, бо відлітають Дні теплі в вирій, як завжди. І нам вже завтра обіцяють Осінні справжні холоди… Природа має перспективу, Чого в політиків нема. Отож стрічайте осінь сиву, А слідом прийде вже зима. Заграють білі заметілі Й шляхи-дороги заметуть… Тоді вже точно «політсили» Ту перспективу не знайдуть. Вони і в сонячну погоду Усі сліпі, немов кроти. Прийдеться встати знов народу, Щоб вже самим її знайти.«Чарівнице… Шепчу, як молитву…»
Чарівнице… Шепчу, як молитву: «Як тебе я безмежно люблю!» Твоїх фарб незбагненну палітру Не очима, а серцем ловлю… Розчиняюся і потопаю В різнобарв’ї твоїх кольорів… Я нікого на світі не знаю, Хто б за тебе це краще зробив. Хто б зі мною ось так поділився Тим, що бачу, прийшовши сюди. Доторкнувся… – і наче напився Життєдайної щастя води.«Ліхтарі в осінній позолоті…»
Ліхтарі в осінній позолоті, Осінь завершає перше коло… Лист летить, кружляючи в польоті, Й застилає жовтим все довкола. Місто так спокійно засинає В міксі з ночі, листя і води. Лиш на тротуарах залишає День минулий дощові сліди.«Не йду, повзу. Така слизота…»
Не йду, повзу. Така слизота! По листю – наче по льоду… Дощ вправно виконав роботу, Створивши з листя цю біду. Розвівши руки в різні боки, То прямо йду, а то – навскіс. От маю ввечері мороку — Ще розтягнусь на повний зріст! Та ще і шкіряні підбори Додали листю слизоти… Хоч би іти було під гору, А то ж донизу мушу йти! Прокляв сьогодні вже про себе І лист, і дощ, і мокрий шлях… Але іти вперед все ж треба Й триматись міцно на ногах. Потрібно, друзі, тренуватись, Бо шляху іншого нема, Щоб, попри все, мети дістатись… А ще попереду зима, А ще попереду тривоги Й лютіш за зиму вороги… Та щоб здолати всі дороги, Дай Бог нам сили і снаги.«Скотився день у морок ночі…»
Скотився день у морок ночі, Та щось мені все не до сну. Мабуть, тому, що прагнуть очі Не осінь бачить, а весну. Щасливу, сповнену надії, Із синім небом без кінця… Таку, де збудуться всі мрії, Що наші бережуть серця.«Дух осені холодно-пряний…»
Дух осені холодно-пряний Давненько котиться вже світом. Та лист ще радісно-багряний Дарує спомин нам про літо. Про літні ранки, ніжні, милі, Й шалену полуденну спеку, І про дніпровські теплі хвилі Та в небі синьому лелеку. Нехай минули ці події І зникли в далині туманній, Та залишились світлі мрії Й на щастя наші сподівання. Те, що дарує нам надію, І те, чого нам не забути. Тож, якщо маєм в серці мрію, Тому, про що ми мрієм, бути!«В душе осенний листопад…»
В душе осенний листопад Последние срывает листья. И, не приемля новых истин, Мы все хотим вернуть назад. Пугают новые пути, Терзают новые тревоги… Но нет назад уже дороги, И мы обязаны идти. И мы обязаны листать Судьбы все новые страницы, На них отыскивая лица Тех, кому можно доверять. Тех, кто не бросит в трудный час В пути, дарованном судьбою, Кто, может, жертвуя собою, Крылом своим прикроет нас… А может, и наоборот, Мы сами станем им защитой На взлетной полосе разбитой, Когда они пойдут на взлет. Ветра в измученной душе Смели остатки желтых листьев, И постигать суть новых истин Мы начинаем вновь уже.«Ось дощ пішов, дрібненький і неспішний…»
Ось дощ пішов, дрібненький і неспішний, Немов рахує краплі на вікні… У час такий в домівці теплій втішно І затишно, спокійно так мені. Зроблю собі гарячий чай з лимоном Та розкладу папери на столі… І слухатиму, як по підвіконню Тупцюють звучно крапельки малі. На кухню зачиню щільніше двері — Ну й що, що дощ на відстані руки? І викладати буду на папері Своїх думок віршовані рядки.«Наробив холодний вітер…»
Наробив холодний вітер Дірочок у хмарах, Що зібрались рано-вранці В велику отару. Скільки дірочкам тим бути, Нині я не знаю. Та нехай хоча б хвилинку Сонечко посяє. Хай потішить сумну душу Своїм світлом милим І додасть нам в день похмурий Настрою і сили.«Ранок осінній похмурий, незрячий…»
Ранок осінній похмурий, незрячий. Простір довкола туманом повито. Понад добу небо дощиком плаче. Може, жалкує за втраченим літом? А мо’, оплакує втрачені мрії, Що відлетіли вже клином лелячим? Душу і серце судомлять події, І разом з небом сьогодні я плачу.«Затихают шаги в полумраке густом переулка…»
Затихают шаги в полумраке густом переулка, И его пустота так контрастна с бушующим днем. Ну зачем мне нужна была эта ночная прогулка Под стучащим по зонту холодным осенним дождем? Ну зачем, на ночь глядя, мне эта сырая промозглость, Этих окон глаза, что без света темны и пусты? Среди бурных событий такая прогулка – возможность Позабыть о проблемах и вынырнуть из суеты. Я и зонтик сверну – пусть дождинки стекают за ворот — И шагну с полумрака в глухую двора темноту… Остывают пусть мысли, и мирно так дремлющий город Возвратит в мое сердце забытую в буднях мечту.«День сонячний і ясний, а холодний…»
День сонячний і ясний, а холодний. Судомами аж щелепи звело. Не дуже теплий був й напередодні, Та холодно так, чесно, не було. Якась невідповідність у погоді — Яскраве сонце й небо голубе. Лише початок жовтня у природі, А дрижаки вже тіпають тебе. Та, сподіваюсь, Бог іще згадає Уже минулі теплі літні дні І від щедрот своїх пообіцяє Зігріти душі всім вам і мені.«І знову жовтень. Швидко холодає…»
І знову жовтень. Швидко холодає, Хоч небо в чистій синій глибині. Сьогодні й сонце так яскраво сяє, Однак не означа це зовсім, ні, Що літо знов іде у наші хати, Змінивши курс, вертається здаля. Вже сани до зими пора ладнати Й коня вести кувать до коваля. Та сани – річ то майже раритетна, А «кінь міський» одягнений в пальто. І, кажуть водії авторитетно, Мінять «підкови» скоро на авто.«Темніє швидко. Вітер замітає…»
Темніє швидко. Вітер замітає Уже спустілі й мовчазні двори, Осінній холод рано заганяє В домівки теплі юрби дітвори. Біля під’їзду якось сиротливо Стоїть дитячий синій самоскид. І лише листя, жовте і красиве, Кружляючи, летить, летить, летить. Спочатку вниз, а потім знов злітає І в сутінках зникає вдалині. То, мабуть, вітер листя підбирає, Щоб повернуть зеленим навесні.Случайная попутчица
На вид ей где-то так под пятьдесят… У глаз лучатся первые морщинки, Направлен в пустоту куда-то взгляд, И в волосах сединки-паутинки. Подрагивают пальцы на руках, Что сложены крест-накрест на коленях. Хоть, вроде бы, еще и не в летах, Но выглядит совсем уже… осенней. Чем привлекла внимание она, Случайная попутчица в дороге? Во взгляде, отраженном от окна, Тяжелая, как камень, безнадега… Вагон метро доехал до «узла», Я вышел, а она сидеть осталась И в черный створ тоннеля увезла Вселенскую смертельную усталость…«Нам вновь пообещали „бабье лето“…»
Нам вновь пообещали «бабье лето». Хотя, понятно, что уже не зной, Но утро было розового цвета И небо тешит яркой синевой. Народец птичий стал повеселее, Ведь вовсе целый день молчал вчера. Сегодня же на парковой аллее Концерт затеял с раннего утра. И чувства стали на порядок выше, И мысли как-то четче и светлей… От диска солнца над высокой крышей И на душе становится теплей.«Попускають, попускають передчасні холоди…»
Попускають, попускають передчасні холоди. Поміж хмарок проглядає небо чистої води. Осінь знов перевіряє хвацько свій мистецький хист — Жовту фарбу накладає на іще зелений лист. Мріють знов під сонцем квіти, і повітря – як вино, Бо до нас вернулось літо, тільки «бабине» воно. І по-літньому вирує все навкруг – така пора. Це Всевишній нам дарує день жіночого тепла.«Сьогодні рано сонце жовтим оком…»
Сьогодні рано сонце жовтим оком В домівок вікна хитро заглядає. Хоч розумієш, осінь вже глибока, Та з сонечком це якось не лякає. Як не лякає й перший білий іній, Що ліг на трави, наче сивина, Бо небо нині ясне й синє-синє, Немов Дніпро без краю і без дна. У день такий не віриться в напасті, Хоч в дуже непростий живемо час. Лиш хочеться, щоб заблукале щастя В цей день осінній розшукало нас.«День вихідний, а так пройшов буденно…»
День вихідний, а так пройшов буденно… Вже ніч давно, я ж – допиваю чай. Та в вихорах бурхливих сьогодення Такі от вихідні вже зазвичай. Недільні плани всі свої ламаєш Й весь час біжиш кудись, біжиш… Про вихідні вже просто забуваєш. Як каже друг один мій: «Что за жисть?» Але, мабуть, по-іншому не можу Чи вже й не хочу. Так я вам скажу: «Якщо мені Всевишній допоможе, То я і далі, друзі, побіжу».«Ох, тяжко ж як людей єднать докупи…»
Ох, тяжко ж як людей єднать докупи!.. Збираєш, а вони – як камінці: Всі врізнобіч. Єднання їм до д…пи, Бо мають по синиці у руці. В когось – жива, а в когось – ледве диха, Та все одно є що в руках тримать. Хоч і маленька, та щоденна втіха. Навіщо ж щось у небі виглядать? Для спільного своє віддати треба, А більшість хоче все до навпаки… Якби задарма або манна з неба, Ловить готові зразу в дві руки! Як не дадуть, то можна навіть вкрасти — Чуже взять легше, ніж віддать своє. Для багатьох у цім вершина щастя, І жаль, що так воно й насправді є. Так й живемо, іздавна аж донині, І мало тих, хто прагне щось мінять… Як журавлем злетіти Україні, Коли ми розучилися літать?«Жене вітер білі хмари…»
Жене вітер білі хмари По небу нічному, Як по морю… Жовтий місяць Купається в ньому. То пірне, то виринає Човном кривобоким Й згори землю оглядає Неусипним оком. І чому йому не спиться У цю пору темну? Чого сипле своє світло По світу даремно? Сяє нам, щоб не блукали В мороці нічному, Щоб на вулиці не спали, А в ліжечку вдома.«Пьяный бреду по улице…»
Пьяный бреду по улице. Ну, не совсем, немножко… Светом пока что щурятся В сонных домах окошки. Ночь нынче очень странная. Или так просто кажется?.. Речь моя очень рваная: Как-то слова не вяжутся. Может, они нетрезвые? Может, устали очень? Но почему-то нежные… Признак спокойной ночи? Утром придет похмелье, Это я точно знаю… На ночь я не веселья, Добрых всем снов желаю.«Плесну я водочки в стакан…»
Плесну я водочки в стакан, Чтобы душа так не болела. Что по сравнению с душой Болезни разума и тела? Так было испокон веков И, вероятно, дальше будет, Ведь лишь от боли, что в душе, Мир этот покидают люди.«Яскравий місяць в небі так близенько…»
Яскравий місяць в небі так близенько. В безмежжі ночі неземна краса… На стільчик варто стати лиш низенький, Торкнутися – й почнуться чудеса. І зразу ж в світі стане всім нам краще, Забудуться вмить болі і жалі, Бо врешті-решт прийде велике щастя: Мир запанує на усій землі.«Розгулявся на ніч вітер…»
Розгулявся на ніч вітер — В ринвах завиває, В’яже в коси голі віти Й на мить не стихає. Він за день, набравшись сили, Зібрав в купи хмари Та й за межі небосхилу Погнав, мов отари. Ось вже в небі проступає Рій зірок потроху. Чи то вітер насипає З пригоршні гороху? Горошинок в темнім небі Вже й не полічити. Їх лиш вітру трошки треба Дощем промочити. І нехай цей дощик вийде Недовгим та рясним, Отоді й горох той зійде Світаночком ясним.«Всі сходи заліпило жовтим листям…»
Всі сходи заліпило жовтим листям, Бо він уже здебільше на землі. Похмура осінь ходить мокрим містом, Асфальт чорніше чорної ріллі. Дрібні калюжі вже і не злічити. Зібралась осінь до зими іти. В холодне небо нікому летіти — Дощ гасить в душах спрагу висоти. Похмуро суне натовп на роботу, А посмішок і зовсім вже катма. Гнітять людей тривоги і турботи, З яких, здається, виходу нема. Та годі ж, нумо, посміхніться, люди. Минає все, минуть й ці дні сумні. Пройдуть часи, і в нас все добре буде. Повірте в себе й трошечки мені.«Який же день сьогодні соковитий…»
Який же день сьогодні соковитий! Як в синім небі сонце виграє! Якби не іній, то немовби літо, Що ласку знов свою нам віддає. Якби не лід в озерному люстерці, Якби не листя жовте в вишині… Та, попри осінь, легко так на серці. Можливо, й вам, а не лише мені.«Не вся злетіла позолота…»
Не вся злетіла позолота, Он ще й багрянець виграє. Чудова осені робота, Та холоди беруть своє. Більш сірий колір, а не жовтий, Й проймає вітер до кісток, Бо перекинув місяць жовтень До листопада вже місток. Хоч сонце вранці в очі блиска, Однак тепла, на жаль, нема… Уже й морози дуже близько, Ну а за ними і зима.«Тает октябрь… Облетают последние листья…»
Тает октябрь… Облетают последние листья. Иней с утра, и на улице точно не жарко. В воздухе чертят нам формулы ведомых истин Голые ветви почти что уснувшего парка. Неба сквозняк синевою, как раньше, не тешит, Мир посерел и теперь как-то выглядит проще… На парапете соседский кот весело чешет Толстый свой бок, так обильно на зиму заросший. Ну, ничего, проживем мы и эту с тобою Позднюю осень, что зиму уже обещает… Время придет, и заменим мы зиму весною. Я в это верю. Нет, точно уже это знаю!«Сегодня осень сделала подарок…»
Сегодня осень сделала подарок, Дождь запретив до середины дня. Хоть был он по-осеннему не ярок, Но искренне порадовал меня. Я прошагал почти что пол-Берлина, Пленяясь чистым золотом аллей, Архитектурой улочек старинных, Что как-то все становятся милей. Я брел в толпе и ехал на трамвае, Я слушал речь и желтой звон листвы И умилялся радостно, как в мае, Зеленой, яркой свежести травы. Не знаю… Это все необъяснимо, Но, возраста осилив высоту, Я что ни день, то явственней и зримей Воспринимаю мира красоту.«Улетает последняя стая…»
Улетает последняя стая Нитью рваною в небе осеннем. С ней остатки тепла улетают, Летний шарм предавая забвенью… И хоть взор еще радуют краски Погрустневших лесов одеянья, Больше нет уже солнечной ласки, Душу гложет лишь грусть расставанья. Каждый день темно-серые тучи Как-то ближе к земле и все гуще. Только изредка солнечный лучик Обещает нам радость в грядущем.«Сьогодні дощ… Скоріше, мабуть, мряка…»
Сьогодні дощ… Скоріше, мабуть, мряка. Дрібні краплини сіє неба сито. Після спекот – це осені подяка, Ще й місто поволокою повито… Як і у нас, усі тут поспішають, І під ногами жовтий лист лопоче. Як і у нас, тут дзеленчать трамваї Й швидкі авто жовтаві мружать очі. Так, дуже схоже… Одного немає: Подій напруга мозок так не тисне, І біль сердечний наче відпускає, Й тягар проблем так на плечах не висне. Кудись тікає днів шалена втома… Отак, здається, жити б і радіти. Та думка мучить: як воно там, вдома? І так, що миттю хочеться летіти. Однак потрібні кілька днів спокою І у думок потоці певні зміни… От під дощем берлінським я постою, І все в нас буде добре. Неодмінно!«А по Берлину тоже ходит осень…»
А по Берлину тоже ходит осень. И тоже золотистая такая, И дарит людям в хмуром небе просинь, И листьями дороги заметает. Они так полыхают на прощанье, Умытые осенними дождями. А сердце замирает в ожиданье, Что будет дальше с Родиной и с нами…«Як швидко все міняється в природі…»
Як швидко все міняється в природі! Адже було недавно майже літо, А нині – пізня осінь по погоді, І шостий день все холодом повито. Хоч пополудні сонце в небі сяє, Однак чомусь вже зовсім нас не гріє, І лист свій колір стрімко так міняє — Десь жовтий весь, а десь – і багряніє. Здається, осінь вже лягає спати, Й морозний вітер стугонить у груди. Не довго, мабуть, снігу нам чекати, Бо, за прогнозом, днями він вже буде.«Ну, здравствуй, день! Ты к нам пришел…»
Ну, здравствуй, день! Ты к нам пришел! И снова с солнечной улыбкой. И сразу стало хорошо, и улетает этот зыбкий Туман, что ночь нам принесла и положила у порога, А значит, будет бодрым день и будет доброю дорога В осенний классный «Книгосад». И вас туда я приглашаю! И удовольствий, как наград, вам очень много обещаю!Привітання до Дня бібліотек
Завжди готові ви до бою, І увесь вік такі були, Хоча і досі гідну «зброю» Вам в руки так і не дали. Хоч в обладунках ви нужденних, Однак не можу не сказать, Що в битвах впертих і щоденних Вам все ж вдається «фронт» тримать. Ваш бій не в морі чи на суші, А в сфері розуму і слова. Ви бережете наші душі, Наш інтелект, культуру, мову. Прошу погодитись зі мною, Що завжди поруч й ми йдемо. І, сподіваюсь, справжню «зброю» Вже скоро вам передамо.Вчителям присвячується
В осінні дні чи не найбільше свято — Свято людей, які несуть знання. У світі надзвичайно звань багато, Та вчитель – то найвище є звання! Їхній продукт – в цеху, у полі, в лаві, У мирній праці і в важкім бою. Я вчителям співаю нині славу І шану їм глибоку віддаю.«Осінь холодом ще не лякає…»
Осінь холодом ще не лякає, Хоч давно їй бракує тепла. І нудний дощ сльозою стікає По очицях віконного скла. У дерев оголилися віти, Й дні за часом вже зовсім малі. Догорають осінні лиш квіти, Не в саду, правда, а на столі. Під дощем вони вчора упали. Я ж підняв їх, піддавшись жалю, Щоб ще трошки вони попалали У багатій різьбі кришталю.«Уже в холодных переулках…»
Уже в холодных переулках Так пахнет явственно зимой, Хотя порою створ их гулкий Сверкает желтою листвой. Листвы последние останки, Как дней ушедших теплых тень, Как ключ, что в солнечной огранке, Осенний открывают день.«По промерзшей брусчатке в ночи ветер кружит, как в танце…»
По промерзшей брусчатке в ночи ветер кружит, как в танце, Потерявшие форму останки осенней листвы. Желтый свет фонарей отражается в инея глянце На бордюрах газона и стеблях засохшей травы. Окна серых домов смотрят в город, пронизанный стужей. Лишь в немногих из них светом тлеют остатки тепла. Это там, где еще, вероятно, не кончился ужин. В остальных уже темень: там сна и покоя пора. Ночь хозяйкой гуляет по черным провалам проулков, Где глазам после света все тайны ее не видны. И звучат, словно гонг, лишь шаги в мраке стылом и гулком Торопливых прохожих, стремящихся в плен тишины.«Нині кроки так дзвінко лунають…»
Нині кроки так дзвінко лунають По підмерзлому за ніч асфальту. Дні останні осінні минають, Та за цим жалкувати не варто. Для природи звичайна це зміна. І людина мінятися має, Бо без змін все живе неодмінно Деградує і швидко згасає.«І знову дощ… По мокрих тротуарах…»
І знову дощ… По мокрих тротуарах Бреде людей байдужих череда. З-за сірих хмар уже зими примара На світ осінній мовчки погляда. Мабуть, вона вже робить розрахунки, Ще скільки днів, один чи два, мине, Коли вона сліпучі обладунки На сірий світ із снігу одягне.Зима уміє бути чарівною…
«Мороз сьогодні на ніч заступає…»
Мороз сьогодні на ніч заступає… Хоч, зрозуміло, він іще не «ах!», Бо поки що за вуха не хапає, Але «дзеркалить» воду на очах. Підмерзло і опале жовте листя І вже хрумтить, неначе бите скло. Зима заходить в напівсонне місто, В домівки заганяючи тепло. Ідуть незвично швидко перехожі, Ще й переходять іноді на біг. Прогноз не обіцяв, хоча все ж може Вночі лягти на землю перший сніг.«Допомагає вітер двірникові…»
Допомагає вітер двірникові — Ворушить в парку листяний пиріг. Все як завжди. І от сьогодні знову Прийшла зима і стала на поріг. Вона вже зранку щось із неба сіє: Чи дощ, чи сніг, чи разом те і те. Ще кілька днів, і місто забіліє — Зима цю сирість снігом замете.«Перший тиждень грудня вже минає…»
Перший тиждень грудня вже минає… Ось, здавалось, і прийшла зима, Та морозу й снігу ще немає, Тож зими боялися дарма. В перший день вона лиш покропила Сумішшю із снігу і води. Потім раптом втратила всю силу Та й пішла невідомо куди. І над нами знов осіннє небо, Поміж хмар деінде ще й блакить. Почекати зиму трошки треба, Бо оця красуня, мабуть, спить.«Потроху прибирають вже морози…»
Потроху прибирають вже морози До рук погоду, уночі і зранку, Та так, що виступають навіть сльози, Коли виходиш з дому на світанку. Ідеш і носом шморгаєш холодним, І руки у кишені вже ховаєш. Хоча процес насправді цей природний, По-іншому узимку не буває. А я із неба й сніг ще викликаю, Хоча би на три пальці, не горою. Коли є сніг, мороз не так щипає, І ми втішатись будемо зимою.«Гуляет ветер вдоль окон…»
Гуляет ветер вдоль окон Холодный, а не тот, что летом. И, говорят, приносит сон, Который длится до рассвета. А я не сплю, хоть ночь уже, Гляжу в ночное небо в тучах И где-то, глубоко в душе, Надеюсь все ж, что будет лучше, Что переждем мы холода И это зимнее ненастье. Коль есть надежда, то всегда За нею вслед приходит счастье. Пускай не сразу, а потом, Но все равно когда-то будет, Ведь мы надеждою живем… Ну, доброй ночи всем вам, люди!«Вчорашній день так тішив око…»
Вчорашній день так тішив око Яскравим сонцем в вишині І небом, синім та глибоким, Немовби справді навесні. Морозу сиві обладунки Так вигравали на траві, І світло радісної думки Геть гнало сум із голови. А нині він прийшов в природу, Знов спохмурніли небеса. Бо лише в сонячну погоду До нас приходять чудеса. Грудневе сонце не гаряче Й не обігріє всі світи, Та з ним сміється, а не плаче Душа і прагне доброти.«Яка на вулиці слизота…»
Яка на вулиці слизота Після морозу і дощу! Тому сьогодні на роботу Не йду, а майже що лечу. Розставив руки, наче крила, Щоб якось стримати політ: Не допоможуть розум й сила, Якщо вже під ногами лід. Коли підступно у двобої Слизьке протистоїть тобі, Шукай швиденько іншу зброю, Щоб успіх був у боротьбі.«Зима з морозом загуляли…»
Зима з морозом загуляли І подались на манівці. Про це горобчики сказали, Клюючи крихти на руці. Подія, мабуть, місце має, Хоч віри горобцям нема, Та справді місяць десь блукає Ця дивна нинішня зима. І грудень більш на квітень схожий, І сонце в синій вишині, І в день ясний цей і погожий Усе навкруг, мов навесні. Не знаю що, та у природі Щось справді діється не те. Та, мабуть, при такій погоді Бузок вже скоро розцвіте. І навіть в довжелезні ночі Теплом втішаємося ми. А серце мимоволі хоче Хоч трошки сніжної зими.«У погоды меняется вновь настроенье…»
У погоды меняется вновь настроенье: Снова по небу тучи бегут чередою. Снег, возможно, несут по зимы повеленью, Но кропили с утра дождевою водою. А вчера исключительно день был погожий, И порою казалось, что вовсе весенний, Да и нынче на зимний совсем не похожий. Он сегодня, скорее, так, позднеосенний. Сколько там уж до Нового года осталось, А зима до сих пор не набрала разбега. Ничего, подождем еще самую малость, И она непременно порадует снегом.«Какой туман! Сплошная пелена…»
Какой туман! Сплошная пелена, И сквозь нее мой скорый поезд мчится… Я с книгой у вагонного окна, Листаю за страницею страницу… Уже давно проклюнулся рассвет, Но муть тумана все закрыла дали. С избытком он, а снега – вовсе нет, Хоть именно его мы ожидали. Сбегает дней последних череда, Всего их шесть до Нового осталось… Да, Новый год без снега – не беда, Однако же его хотелось… Жалость. Но, будь как будет. Лишь бы он принес В наш общий дом мгновение покоя. Чтобы, устав от смерти, горя, слез, Мы навсегда простились бы с войною… Течет вдоль окон мутный полумрак. Хоть день уже, туман не отступает… Как мы хотим, пускай все будет так! А будет как, один Всевышний знает.«Встретило утро пронзительной стужей…»
Встретило утро пронзительной стужей. Славно мороз потрудился в ночи. Ярко сверкают замерзшие лужи, Солнца с небес отражая лучи. Весь горизонт застеклен синевою. Невероятное неба окно! Встретилось утро впервые с зимою, Хоть по закону пора бы давно. Нам еще б снега, ну, самую малость. Он попугал лишь вчера и ушел. Три дня до Нового года осталось, Но, коль с морозом, уже хорошо.«Змінилася погода швидко дуже…»
Змінилася погода швидко дуже. Ще вранці дощ телющив, мов з відра… Надвечір льодом вкрилися калюжі, Й вуаль на землю снігова лягла. Немов майстриня, тче тонку основу І ниточки до ниточок кладе, Бо завтра сніг, напевне, зранку знову З похмурих хмар по-справжньому піде. А поки ніч, холодна і порожня, Так звучно першим льодом хрумкотить Та одинока зіронька тривожно Між хмар густих у небі мерехтить.«Последний день воскресный года…»
Последний день воскресный года И… ожидание зимы. Как поменялась вдруг природа, И с нею поменялись мы. Где непрерывность и конкретность Морозных зимних снежных дней? Мы постоянство на дискретность Меняем в жизни вслед за ней… Цикличность жизненных устоев Порвав на мелкие куски, Мы все по-волчьи нынче воем От безысходности, тоски… Хотя, возможно, что природа В безумстве нашем бытия Под нас сменила и погоду… Природы логика своя.«Крошит Бог в небе снежную краюшку…»
Крошит Бог в небе снежную краюшку, И крошки вниз летят, летят, летят… Но, покрошив всего одну полушку, Вдруг перестал – такой вот снегопад. А где ж пурга, где снежные метели, Такие, что не выйдешь за порог? Ведь этим снегом даже в парке ели В наряд пушистый Бог одеть не смог. Ну, ничего, мы подождем немножко, И к вечеру, глядишь, вновь снег пойдет, А поутру в заснеженном окошке Нам улыбнется юный Новый год.«Хіба ми розучилися сміятись…»
Хіба ми розучилися сміятись? Хіба ми розучилися любити? І хоч відзвичаївшись дивуватись, Невже ми перестали з вами жити? Ні, це не так! Лиш треба скинуть втому, Забути про проблеми і про вік Й побачити, як нам несе додому Ялиночку ще юний Новий рік. І терпкий хвої аромат вдихнути, Затамувавши подих хоч на мить, Й усім єством і розумом збагнути, Яке ж велике право просто жить! Так, просто жити, вірити у щастя, В тенетах непростих подій таких Долати усі відстані й напасті, Щоб обійнять коханих, дорогих. І щоб почути в мирній хатній тиші Легенький подих діток уві сні, Й замилуватись тим, як місяць вийшов У зоряній морозній вишині. Чи в гомінкому дружньому застіллі, Де чарка – наче ліки для душі, Вдивляючись в обличчя близькі, милі, Співать пісні або читать вірші. Цінуймо те, що кожен день ми маєм Й не помічаєм в вихорах буття. Всіх з Новим роком! Щастям хай буяє Наступний рік – рік нашого життя.«У сутінках спалахують вогні…»
У сутінках спалахують вогні, Хоч жовтим, та яскравим світлом, чистим. Гуляє вечір в білому вбранні Задумливим, в снігу промерзлим містом. Зимовий спокій корективи вніс, Стрімке життя зробивши неквапливим… І парк міський увечері – як ліс, — У пишних шатах незбагненне диво. Стихає місто в світлі ліхтарів, Буденний гамір майже вже не чути. Попри лиху буремність наших днів, Зима уміє чарівною бути.«В морозну ніч, у сніговім полоні…»
В морозну ніч, у сніговім полоні, Так раптом захотілося мені Піймати сонце вранішнє в долоні Тих, вже забутих, теплих літніх днів. Відчути подих лагідного вітру, Що додає життєвої снаги Й бажання жити і радіти світу… Та навкруги мороз лиш і сніги.«Нет, нет! Свои я дни не тороплю…»
Нет, нет! Свои я дни не тороплю. Они уже свой бег торопят сами. Сейчас неделя – по календарю, А в юности я мерил все часами. На суток бег глаза болят смотреть — Мелькают придорожною оградой… Еще так много хочется успеть, Хоть понимаю, как мне мало надо.«Я скажу безпомилково…»
Я скажу безпомилково, Що найкраща для сніданку Оця випічка чудова, Що купується щоранку. І вона не просто їжа — Стопроцентна насолода! Завжди є і завжди свіжа, Незалежно від погоди. Аромат її духмяний У крамниці з ніг збиває. Тож кажу вам, пан і пані, Краще випічки немає!«Цыганскою сережкою луна…»
Цыганскою сережкою луна Повисла в небе чистом темно-синем. Пушиста ветка, и сверкает иней В потоке света прямо из окна. Весь залит двор сиянием луны, Все необычно и красиво очень. Но все равно слеза так щиплет очи, И в ночь такую хочется весны.«Мені так сумно на душі…»
Мені так сумно на душі. Холодний сніг і вітер лютий, Дніпро зеленим льодом скутий, Тріщать промерзлі комиші. Не чути подиху весни, Хоч мала бути на порозі. Мабуть, згубилась десь в дорозі, Хоч ти мені щось напиши.«Свернулась оттепель, не жарко…»
Свернулась оттепель, не жарко… Пугает ночь январской стужей. В продутом насквозь ветром парке Мороз стеклит дневные лужи. Сквозняк играет как на альте В полночной тишине аллей. И отражаются в асфальте Огни продрогших фонарей.«С утра в тумане, как во мраке…»
С утра в тумане, как во мраке, Бреду по снежной целине. Сквозь пелену лишь лай собаки Да шум моторов слышно мне. Нас разыграть зима решила Январской утренней порой И город полностью накрыла Густой морозной пеленой. И с осенью сравнить бы можно, Вот только если б не мороз, Который, хоть и осторожно, Но щиплет руки, уши, нос. Да белый снег, что целиною С туманом все размыл вокруг. Зима бывала и другою… Ну, с добрым утром, милый друг!«Сегодня на ночь подмерзает…»
Сегодня на ночь подмерзает, И затихает с крыш капель… Мне это все напоминает, Нет, не январь, скорей, апрель. Не нынешний, а тот, давнишний, В другие вовсе времена… Там не цвели в апреле вишни, А начиналась лишь весна. Тогда у мартовских метелей Характер был еще суров: Через заносы еле-еле Мы выползали из дворов. Коньки взяв, клюшки и салазки, Гулять бежали не на час. Март оставался снежной сказкой… Все это помню как сейчас. Хотя осталось время года Под старым именем зимы, Но так изменчива природа… А с нею изменились мы…«Надворі сніг знов сипле без спочину…»
Надворі сніг знов сипле без спочину, І складно розрізнить, де він, де хмари. Мабуть, Всевишній розв’язав торбину… Крізь заметіль будинки – мов примари. Лише деінде світяться віконця: Вже люди потомились святкувати. Ще й завтра день зі снігом і без сонця… Глибока ніч. Пора, напевне, спати. В різдвяні ночі сни цікаві дуже, Тож сон в Різдво всім цінувати треба. Тому вже годі святкувати, друже, Бо ліжко так давно чека на тебе.«Після Різдвяних свят відлига…»
Після Різдвяних свят відлига. Мороз утік не зна куди. Перетікають купи снігу В потоки талої води. Дерева стали знов контрастні, Свій знявши сніговий убір. З дахів зірвавшись, краплі рясні На став перетворили двір. Стиль знову змінює природа, Під час січневої зими Приславши весняну погоду, Якої так чекали ми. Однак ще марні сподівання, Узимку так бува завжди: День-два тепла – і знову зрання, Охоплять місто холоди.«Под вечер вновь запорошило…»
Под вечер вновь запорошило Беспечным меленьким снежком И белой пеленой накрыло Асфальт, еще черневший днем. Свет фонарей обрел объемы, Вобрав в себя снежинок рой, И сгладил угловатость дома Беззвучной белою волной. Беспутный ветер, что буянил Вчера всю ночь и нынче день, Затих, как будто в покаяньи, Уйдя от света глубже в тень. И город стал внезапно тише, Спокойней как-то, чем всегда. Сыпучий снег с высокой крыши Стекает струйкой, как вода… Такое умиротворенье, Тишь и спокойствие в душе. В вечерний час свой день Крещенья Готов покинуть нас уже.«Отгремели ночные гулянья…»
Отгремели ночные гулянья, Старый год уже выпит до донца… Новый год, оправдав ожиданья, Утром брызнул расплавленным солнцем. В небе, так не по-зимнему синем, Тонет взор, проникая в глубины… Даже стекла украсивший иней Нынче вовсе не белый, а синий! По пушистым от снега деревьям Бродят солнца веселые блики. Мир вчерашний, усталый и древний, Засверкал юным радостным ликом. Дай-то Бог радость юную эту Сохранить ему в буднях бредущим, Чтоб дарить по утрам лучик света Нам все дни в нашей жизни грядущей.«Невесомо кружатся снежинки…»
Невесомо кружатся снежинки, И не падают вниз, а летят. Город в белой задумчивой дымке. Снеголет нынче, не снегопад. Как-то стерлись заботы, тревога, И ты бег стишь, родная! Внутри… Ну и что, что торопит дорога, А ты стань и… на снег посмотри! Ну, подставь под снежинки ладошку, Пусть они покружатся над ней. И в души помутневшем окошке Сразу станет заметно светлей. И откроются новые дали, Что еще не совсем нам видны. Снег летит, чтобы мы наслаждались Зимним чудом… Пока, до весны.«Морозний вітер обпікає…»
Морозний вітер обпікає В вечірню цю січневу пору І люто сніг сухий змітає Зі схилів вниз, аж до Подолу. По небу мчать сріблясті хмари, Й не по одній, а табунами. Чи ні, скоріше, мов отари, Вночі налякані вовками. За ними – місячок бліденький Блукає десь, немов примара. Лиш вигулькне і знов швиденько Сховається за срібні хмари. Снують промерзлі перехожі, Окутані хмарками пари. Що ж, Водохреща, свято Боже, Вночі нам дасть з морозом жару. Мороз і так скував вже місто. Від нього ж бігти я не стану. Хай він освятить і очистить, Як чисті води Іордану.«Ніч задзвеніла весело і лунко…»
Ніч задзвеніла весело і лунко. Після відлиги так бува завжди. Нічний мороз холодним поцілунком Вмить заморозив потічки води. Зіркове небо, чисте і високе, Давно розмило ночі береги… Немовби сіяч, вже північний спокій Зернятка тиші сіє навкруги.«Вже другий день сніг швидко тане…»
Вже другий день сніг швидко тане… Це ж тонни талої води! Так скоро снігу і не стане, А обіцяли ж холоди, Й великі снігові загати, Й морози, аж до тридцяти… Купальник треба купувати, Бо скоро будемо пливти. Зима так гойдалку гойдає — Від сніговіїв до води, А потім знову повертає Морозні люті холоди. Але ми все переживемо, Не в перший це, як кажуть, раз. Погоду й долю ще «нагнемо», Щоб з нами, а не проти нас.«Вже новий місяць зранку ходить містом…»
Вже новий місяць зранку ходить містом, Однак чомусь він зовсім і не лютий… Геть сніг дощі з асфальту змили чисто, І кригою Дніпро лежить лиш скутий. Дерева якось додали в об’ємі, Хоч, як належить, ще гілки всі голі, Та весняну виспівують вже тему Горобчики й синички на тополі. І небо нині теж якесь високе, А вчора хмари неслись зовсім низько… Ну й що, що лютий, а в душі неспокій Вже весняний… Весна ж бо зовсім близько!«Туманом знову все повито…»
Туманом знову все повито. Парк – як із мушлі виглядає. І сніг, відлигою зігрітий, Щось дуже швидко осідає. Простори вулиць поступово Водою повняться, мов ріки. І піднімає місто знову Туманом склеєні повіки. По-іншому і буть не може. Були відлиги всі віки. Отож і ллють щасливі сльози Від снігу звільнені гілки.«Блукає знов зима одна…»
Блукає знов зима одна В нічних просторах білосніжних. На перший погляд, навіть ніжних, Коли стоїш біля вікна. Коли милуєшся отим, На склі, морозним візерунком Як споконвічним подарунком Засніжених холодних зим. Красиве все, як уві сні! Й зима, мабуть, – це те, що треба. З морозом, снігом, синім небом… Та я щасливий навесні.«А ночь такая лунная и тихая такая…»
А ночь такая лунная и тихая такая… Зима уже не юная, однако молодая, Еще довольно стройная и хороша лицом, Постель вновь стелет белую для ночи с морозцом. Разглаживает складочки, чтоб мягкою была, Для своего любимого, что долго так ждала. Красивая и страстная, хоть внешне холодна, Горит вся ожиданием в ночной тиши она. Вот, чу, у дома слышатся уже его шаги… Встречай, зима, любимого, беги скорей, беги, И заключай в объятия, и прижимай к груди. Какая ночь счастливая у вас-то впереди!«Сніжок дрібненький сіється…»
Сніжок дрібненький сіється З небес напівсліпих Й з холодним вітром віється По вулицях пустих. Чи то зима-колядниця, Що сніг цей принесла, Чи то морозна п’ятниця Людей розігнала? Мабуть, пізніше з’являться, А поки ж їх нема. І наодинці бавиться Дрібним сніжком зима.«Попереду ще темна ніч чекає…»
Попереду ще темна ніч чекає, І темінь не розвіють ліхтарі… Та хто прожив, той вже напевне знає, Що ранок знову буде по порі. І як би ніч супротив не чинила, Її кончина неодмінно жде. Світанок десь вже розкриває крила… З ним радість буде! Й новий день буде!«Ватри згаснуть іще не скоро…»
Ватри згаснуть іще не скоро… Й шлях в майбутнє нелегким буде. Головне у цю страшну пору Не забути, що всі ми – люди! Час загоїть на серці рани І собою присипле втрати… День, як завжди, знов прийде рано, І його ми побачим, брате! Синя жилка уже пульсує У дитинки в пушку на скроні, І тримають майбутнє міцно Ще маленькі її долоні…«День был сегодня солнечным и нежным…»
День был сегодня солнечным и нежным, Казалось, отступают холода, А небушко – бездонным и безбрежным, Как в штиль на море синяя вода. Но вечер быстро скомкал ожиданья, И вместо красок гаснущей зари Пришел туман… В нем, потеряв сознанье, Погасли городские фонари… Февраль непредсказуем, как и прежде. А что поделать, ведь его пора. Но сердце все равно живет надеждой, Что к нам весна вернется вновь с утра.«Обниму тебя ласково-нежно…»
Обниму тебя ласково-нежно И прижму очень крепко к груди… Я остался таким же, как прежде. Повнимательней лишь погляди. Ведь глаза и улыбка остались, Ну и что, что плотней седина Да в морщинках таится усталость… Только вряд ли моя в том вина. Это годы сквозь нас пролетели И оставили четкий свой след. Только волосы лишь поседели, А душа, уверяю, что нет! Она юна еще и открыта, И тепло есть у сердца и рук… Все, что было, еще не забыто — Жизни ведь не закончился круг. Свет в окошке еще не погашен, И желаний пылает свеча… Все, что было, осталось лишь нашим, И любовь, как тогда, горяча. Обниму тебя ласково-нежно И прижму как котенка к груди. Я остался таким же, как прежде. Ты услышь только и… приходи.«Своє кохання, як озерце…»
Своє кохання, як озерце Криштально чистої води, Коханій, любій біля серця Вночі тихенько поклади. Щоб поміж вами не зростали Розлуки й болю пагінці, Щоб кожен ранок ви стрічали Рука в руці.«Стихає стукіт серця поступово…»
Стихає стукіт серця поступово, Й напругу, наче одяг, я знімаю. Вмить побажання зникли всі раптово… Мабуть, в запасі слів уже немає. Чи то я розгубив їх по дорозі? Та не піду вже поночі шукати. День відійшов в турботах і тривозі, Тож пропоную, друзі, всім нам спати.«Закрываю руками уши…»
Закрываю руками уши И в глубокой сижу тиши… Больше сил уже нету слушать! Затеряться б в лесной глуши Меж зверья, что людей добрее, Средь деревьев, что до небес. Пусть в лицо свежий ветер веет Да качает, как волны, лес. Тишину буду только слушать, В мир людей распахав пути. Закрываю руками уши, Но от мыслей-то не уйти…«Хоч на траві біліє іній…»
Хоч на траві біліє іній, Та сонце в небі виграє І в глибині безмежно синій Проміння щедро роздає. Пташине царство шаленіє, Природа вийшла з забуття, І ти без слів все розумієш: Птахи співають про життя!«За окном капель не умолкает…»
За окном капель не умолкает, От нее совсем уж не до сна. Кажется, что время истекает Для зимы, а дальше – вновь весна! На душе так радостно-тревожно, Сон ушел, его и не догнать. Мысленно и очень осторожно В юность возвращаюсь я опять… Словно впрямь, как в те года, когда-то (Сразу вспомнил рыжую косу), Котиков букет, в руке зажатый, На свиданье вечером несу. Сердце рвется в ожиданьи встречи, Я бегу, и вот уже – она… Но другой совсем сегодня вечер И капель другая у окна.«Мы так уже привыкли все спешить…»
Мы так уже привыкли все спешить, И лишь проблемы помним почему-то. Не отпускайте радость из души Ни на год, ни на день, ни на минуту. Она одна вас защитит от зла, Зонтом послужит в лютое ненастье. Какой бы малой радость ни была, Но только вместе с ней приходит счастье.«Нас снова балует февраль…»
Нас снова балует февраль Почти весеннею погодой. А разве так бывало встарь? Тогда строга была природа. Да, те года мне не забыть. Сугробы – человека выше. Порой из дома выходить Нам приходилось… через крышу. Сейчас другие времена, И все вокруг уже другое. Февраль ведь вовсе не весна, Но мы-то тешимся весною…«Я не помню начала…»
Я не помню начала… Так, значит, не будет конца? Мир течет своенравный Меж створок распахнутых устриц… Я не помню имен, Я забыл очертанья лица. Все потом, все потом… Бесконечность изломанных улиц… Препарирую дни, Забывая, что мчатся года И ложатся на сердце Тяжелой бетонной повязкой… Я бегу и бегу, Хоть давно уж не помню куда. Я не помню начала… Так, значит, не будет развязки?..«Збирають хліб на мокрім підвіконні…»
Збирають хліб на мокрім підвіконні Охлялі у морози голуби. Дзвенять синички, каркають ворони… Весна в столиці майже три доби. Південний вітер, парубок гарячий, Із звідусіль зігнав уже сніги. Покрівля навіть нині вже не плаче. Мабуть, той плач їй вже не до снаги. Рожеве небо вранці тішить око, Людей жвавіший став у місті рух. І всотуєш із подихом глибоким Цей, майже весняний, бентежний дух. Не знаю, як воно там далі буде У ці наступні, ще лютневі дні, Та хай хоч трошки порадіють люди Такій от несподіваній весні.«Дощ лив весь день, такий, як треба…»
Дощ лив весь день, такий, як треба… А на ніч вичистив до тла Лютневий вітер хмари в небі, І перша зірочка зійшла. Така яскрава і красива На темному небеснім тлі… Дай, Боже, розуму і сили Нам вижити на цій землі. На ній, і грішній, і прегарній, Що в спадок нам дали батьки… Прошу, Всевишній, щоб не марні Були ці зболені роки. Щоб сльози й кров, уже пролиті, Перетікли в щасливі дні, І щоб пожити в мирнім світі Ще довелося і мені. Щоб врешті-решт нечиста сила Покинула наш рідний край… А ти ж бо в небі, зірко мила, Сіяй, ріднесенька, сіяй!«Пускай февраль не тешит нас погодой…»
Пускай февраль не тешит нас погодой И вместо снега дождь идет, идет, Но все равно готовится природа Уже к весне. И юный март грядет Набухшей веткой старого каштана, Синичьим звоном в утренней тиши И тем, что день сегодня очень рано Свое рожденье заявить спешит…«Какая неба глубина…»
Какая неба глубина! Ночь нынче удалась на славу. И полноликая луна Плывет спокойно, величаво. Белесых тучек хоровод, Круживший у луны доселе, Уплыл, расчистив небосвод Над маковкой мохнатой ели. Мир замер, наполняясь вдруг Такой звенящей тишиною, И в танце на последний круг Февраль пошел уже с весною. Пускай кружатся до утра Под звездным неба покрывалом. Зимы кончается пора, А для весны – ее начало!«Ну, вот и потянулась к завершенью…»
Ну, вот и потянулась к завершенью Вторая половина февраля. Зима дождит, словно прося прощенья За то, что слишком мягкою была. Земля, лишившись снежного покрова, Под зимним небом так черным-черна… Чуть-чуть потерпим, и в окошко снова Вербой пушистой постучит весна.«Зима повільно котить до весни…»
Зима повільно котить до весни, Хоч віжки віддає їй неохоче. Тому й такі сумні туманні ночі, Що в них блукають ще зимові сни. Та кожен день їй сили додає, І не важливо, сонце є чи хмари. У серці весняні буяють чари, І скоро весна візьме вже своє.«Дождем оплакивает ночь…»
Дождем оплакивает ночь Конец зимы, такой поспешный. Зима уходит нынче прочь В туман холодный, безутешный. Его услуги не нужны Весне, красавице беспечной. Она не жаждет тишины, Ей нужен теплый ветер встречный. Тот раздувающий пожар В небесной синей чистой дали… Нет, не соврал нам календарь: Пришла весна, как ожидали. Пусть нынче плачет небосвод, Надев туманные одежды… Весна пришла! Она несет В ладошках нам рассвет надежды.А треба лиш… повірити у себе…
«Повір в себе! Повір у цю хвилину…»
Повір в себе! Повір у цю хвилину, Що все тобі підвладне нині в світі. Хоча б лише тому, що ти людина, Яка за себе мусить буть в одвіті. Переконай себе, зібравши волю, Що абсолютно все тобі по силах. І що ти можеш збудувати долю, Свою, багату, гідну і красиву. Що ти змінити можеш все в країні, Яка на попелище зараз схожа, І тих, хто заважає нам донині, Геть проженеш, біду цю переможеш. І буде мир з достатком в наших хатах, І влада буде в нас така, як треба… Щоб сталось так, потрібно небагато, А тільки лиш… повірити у себе.«Життя людей – суцільні перехрестя…»
Життя людей – суцільні перехрестя, І кожне з них – випробувань поріг. Одна з доріг – дорога до безчестя, І це, мабуть, найлегша із доріг. Адже вона так щедро обіцяє Мільйони найрозкішніших принад. Однак всі ті, хто шлях цей обирає, Не зможуть повернутися назад. Там є усе, що в світі може бути. Казав же Воланд: «Все вам принесуть…» Але, як плату, маємо забути Те, що людини визначає суть. Дорога ця завжди не пустувала, Ходили нею упродовж століть. Та «ходоків» було достатньо мало, А зараз – просто черга там стоїть! Усі такі дорідні й гордовиті, При владі, на посадах, в орденах… Загнати б їх туди і перекрити На віки вічні той ганебний шлях.«Все, що в житті людині треба…»
Все, що в житті людині треба, З народження у неї є. Повітря, квіти, сонце, небо… І в кожного воно своє. Не запозичені, а власні Земля, дерева і… пісні. Й такі невимовно прекрасні Ці дні і ночі весняні. Кому й чого ж не вистачає, Кому земля ця вже мала? І де ті люди виростають, Що мають стільки пихи й зла? Ті, що ділить готові й небо, Бо статки їхні ще малі? Хоча нам всім так мало треба — Лиш мир і спокій на землі…«О, мрійники про день без потрясінь…»
О, мрійники про день без потрясінь! В бажанні цім ми майже всі єдині. Хоч в потрясіннях десь віків вже сім Ми живемо… Від іга і донині. Невже і справді скоро прийде час, І спокій в Україні запанує? Говорять, що Всевишній любить нас, Чому ж він спокій нам не подарує? Чим перед ним так завинили ми, Що він наш гріх простити нам не може? Потрошку ми виходим із пітьми І, сподіваюсь, Він все ж допоможе.«Пандемія психозу суспільство вже косить…»
Пандемія психозу суспільство вже косить. Що не день, то щільнішають хворих ряди. Кожен з хворих у пазусі камінь вже носить, Щоб покласти в фундамент страшної біди. Не піддайтеся, друзі, психічній задусі, Що початок бере свій з образливих слів. Попри все, хтось «притомним» залишитись мусить, Бо… з акації лист досі не відлетів.Волонтерам присвячується…
Про вас, про тих, жива у кому совість Й хто сам живе за покликом душі, Правдиву не одну напишуть повість, Складатимуть поеми і вірші. Ви – потяг, який напрям завжди має Й ніколи не збивається з путі, Потужний рух, той, що людей єднає, Вогонь надії в темному бутті. Вас не спиняють жодні перешкоди, Ви – воїнство, що повсякдень в бою. Схиляюся й від імені народу Глибоку шану всім вам віддаю.«О, чую, й справді вітер завиває…»
О, чую, й справді вітер завиває. Пообіцяли ж завтра шторм на суші. Від тих штормів нас всіх уже хитає, Та так, що скоро вилетять і душі. Погоничі усіх женуть по колу, А з кола, звісно, виходу нема… Ні промінця… Здається, ніч довкола, Куди не глянь – пітьма, пітьма, пітьма… От взять сокиру й просто прорубати В нову державу двері і вікно, Де президент й сорочку ладен зняти Для нас… Тю, знов згадалося кіно…«Сходами вгору йдемо, та вони щось приводять донизу…»
Сходами вгору йдемо, та вони щось приводять донизу… Боже наш праведний, як ними важко іти! Скільки ж зібралось на сходах тих бруду і слизу, Та запевняють, що це справжній шлях до мети. Натовп погоничів чітко виконує справу, Й кожен дорогою щось іще гучно рече: Хтось обіцяє нам волю, свободу і право, З іншого рота багатство рікою тече… Скільки ж нам треба часу, щоб зійти на вершину? Люди-примари бредуть, як в німому кіно. Мабуть, вже скоро, бо в темряві палять… лучину. Ось і дійшли… Та, на жаль, не вершина це – дно.«Розтріпані нерви мотаю в клубочки…»
Розтріпані нерви мотаю в клубочки І в кошик усе обережно складаю. Зі змотаних нервів я витчу сорочки, А потім політиків в них повдягаю. І ви на екранах побачите диво, Як раптом почнуть вони разом стрибати. Бо нерви мої вже жалкіш за кропиву… Хай носять, щоб знали, як нерви тріпати!«Буденщина – страшна трясовина…»
Буденщина – страшна трясовина. Затягує, а потім поглинає… Здається, в ній немає зовсім дна, А радості і поготів немає. Вона руйнує наші почуття, Вбиває все, що Бог дає людині. Веселий сміх і радощі життя Зникають у буденності трясині. Спинись на мить і відступи у бік, Не стрімко, потихесеньку, помалу, Щоб зрозуміть: не варто весь свій вік Нудоті віддавати на поталу. Шукай в житті яскраві кольори, Знімай з душі буденщини напругу. І кращі ліки, що не говори, — Це усмішка й обійми щирі друга. Бо коло друзів – як вінок пісень. Знімає сум, підносить, надихає. Хто має друзів, кожний новий день Вже не буденно – радо зустрічає.«Та не довіку ж темноті цій бути…»
Та не довіку ж темноті цій бути! Спочатку загоряться ліхтарі, А потім спалахнуть промінням люди, Віддавши світло вранішній зорі. І прийде день, священний, як молитва, Як Божий Дух, що в небесах летить… І знову розцвітуть найкращі квіти. Бо як без квітів на землі прожить?«Знов сонце лагідне сьогодні…»
Знов сонце лагідне сьогодні, І виграє блакиттю вись… А ми, як і напередодні, Разом всі ідемо… кудись. Куди йдемо, ніхто не знає, І навіть ті, що нас ведуть. Однак чомусь підозру маю, Що взагалі нас там не ждуть. Та, хоч примарна, є надія, Тому, мабуть, ми і йдемо, Бо кожен з нас плекає мрію, Що врешті-решт щось знайдемо.«Погана звичка в нашого народу…»
Погана звичка в нашого народу Втрачати гарних слів глибинний зміст. Віки плекали мрію про свободу, І маємо «Свободу» в повний зріст… Не обійшлось і без неологізмів, Готовий заявить це просто в лоб, Бо нам уже потрібні евфемізми, Щоби «Укропом» не назвать укроп. Останнім часом звикли все міняти, То треба зараз й звичку цю змінить: Партійців гарним словом називати Законом треба нам заборонить!«Спека політична і погодна…»
Спека політична і погодна Доконала… Сил немає жить! І хоч скоро вже спаде природна, Що нам з політичною робить? День у день зроста температура, Влада й далі ж підливає гас… І багато тих, хто може здуру Чиркнуть сірником й спалити нас. Бо як запалає, не згасити. Вмить згорять в майбутнє всі мости… Нам же діток треба ще зростити Й нашу Україну зберегти.«А час біжить, стікає, мов вода…»
А час біжить, стікає, мов вода, І вже назад чомусь не повертає… Усе б нічого, тільки ось біда: В життя тунелі просвіту немає. Товчуть ту воду в ступі «хазяї» І в решеті по Україні носять, носять, Нарощуючи статки лиш свої… Ще й за кордоном гроші просять, просять… Ведуть поводирі не зна куди. Терпець урвався і вже жили рвуться. Нема в людей ні грошей, ні води… Коли ж поводирі уже «нап’ються»?!«У кожного із нас вона єдина…»
У кожного із нас вона єдина… І, навіть в найскрутніший із часів, Не знаю в світі жодної людини, Хто б цю пташину взяв і… відпустив. І так бува: близькі забудуть й друзі, Хоч юний ти чи в вусах сивина, Та у біді, в проблемах, у нарузі З тобою залишається вона. Без неї ти, вважай, вже не людина, Бо й вдень блукаєш, наче уночі… Лише вона, лише одна єдина, Як птах крилата, на твоїм плечі. НАДІЯ!«Відсікаєм негідне…»
Відсікаєм негідне, Лишаєм все чесне і сутнє, Не як хочеш працюєм, А так, як потрібно, належне. Погляд свій повертаєм З минулого в наше майбутнє Й Україну збудуєм По-справжньому вже незалежну!«Ходят слухи о том не одну сотню лет…»
Ходят слухи о том не одну сотню лет, Мол де, в каждом шкафу свой хранится скелет. Есть и падки сыскать их, в шкафах чужих рыща, Хоть поди у самих не скелет, а кладбище… Они множество тайн вам откроют… чужих, Не боясь за свои, – ищут ведь не у них. Но… прошли времена, и теперь час настал Заглянуть в шкафы тех, кто в чужие влезал…«Есть сто причин, чтобы сказать плохое…»
Есть сто причин, чтобы сказать плохое, И несколько, чтоб доброе сказать. Плохое нынче ходит за тобою, Хорошее – приходится искать. Просматривать события и даты, Копаться в мыслях, словно в сундуке… Хоть на добро они и не богаты, Но чуточку нашел, держу в руке. Моей вины, поверьте, нету в этом, Что стало в мире мало доброты. А доброе – оно, как лучик света Среди кромешной нашей темноты… То, что нашел, даю всем понемногу, По совести, пред вами не греша, Чтоб не забыли вы к добру дорогу, И боль чужую слышала душа.«Ще день один пішов у небуття…»
Ще день один пішов у небуття, Який приніс родинну тиху втіху… Але, на жаль, ще й інше є життя, В якім в обнімку горе ходить з лихом. Воно лежить, як брила, на мені, Неначе крук в свідомості кружляє. Нема спокою в ночі ці і дні І радості по-справжньому немає. Щодня в молитвах Бога я прошу. Прохання ж у мене одне єдине. Його, як хрест, у серці я ношу: Щоби зберіг всіх нас і Україну.«Где-то рядышком бродит осень…»
Где-то рядышком бродит осень, Ведь прошла половина лета! К власти старые все вопросы, Но не слышно, увы, ответа. Властный бред нас лишает силы, Вера тает осколком льда. Нужно гнать этих всех «красивых», А то будет совсем беда.«Так і живемо. Зранку і до ночі…»
Так і живемо. Зранку і до ночі, А з вечора ізнов чекаєм ранку. Вже продивились у майбутнє очі І розгубили наші сподіванки. Немає сили навіть рахувати Обіцянки, якими нас годують. І хіба добре можна щось чекати Від тих, що Україну так мордують? Залишились уже краплини віри, Десь глибоко, на денці, у душі… А ця сволота ділить, ділить, ділить Зароблені на крові бариші. У них святі лиш гроші і посади Для сина, доньки, кума, свояка… Такі самі не залишають владу. Й щось до сокири тягнеться рука…«Повз нас прогуркотів рядок вагонів…»
Повз нас прогуркотів рядок вагонів Уже кудись в минуле, навмання… Ми ж стоїмо гуртом всі на пероні В очікуванні вже нового дня. Він підійде, всі побіжать сідати, Шукаючи, де місце вільне є. І мало хто з людей бажає знати, Що він займає місце… не своє. Однак, скажу, життя – то річ цікава. Хтось зрозуміє: сів не в свій вагон І, наче, й пересісти має право, Та зник давно в минулому перон.«Ніч тихенько заходить в кімнату…»
Ніч тихенько заходить в кімнату, Та й на вулиці гомін стихає… Як же в тиждень вмістилось багато! Зараз подумки перебираю. Розкладаю на добре й не дуже, Трохи вбік відкладаю проблеми, Що за тиждень не зміг, не подужав — Це на тиждень майбутній вже теми. Перекреслюю зняті конфлікти Й розумію, що нові чекають. Бо, на жаль, правди нікуди діти, Без конфліктів надії сконають. Хоч-не-хоч, а потрібні атаки, Тож і гавкаю, наче собачка… Мовчазні ж бо ми владі до с…и. Конфліктуєш – ти вже як болячка. Все, розклав… Дим цигарки ковтаю — От вже звична паскудна забава — І на зорі в вікно поглядаю. Ніч сьогодні – ну, просто на славу! Докурив і лягаю вже спати, Як-не-як, а п’ять днів у напрузі. Добрих снів хочу я побажати І спокійної ночі вам, друзі!«В житті я знаю не одну людину…»
В житті я знаю не одну людину В високих кріслах, в центрі й на місцях, В яких гіпертрофована гординя Й за куплені посади вічний страх. Такі лиш тільки в крісло потрапляють, Їх кожне слово – істина сама! Та владні крісла не допомагають, Якщо в людини розуму нема.«У нас експертів – достобіса…»
У нас експертів – достобіса! А у ФБ – як бджіл в рою! І що не день, їх більше лізе Кебету показать свою. Незнаних тем для них немає І сумнівів немає теж. З них кожен все на світі знає, Бо їх освіченість – без меж. Їм все одно про що писати, Вони в усьому знатоки. Читаєш і шкодуєш, брате, Що є в них руки й язики. Війна, освіта, медицина… Хоч будь-яку там сферу взять, Вони ж бо безапеляційно Готові всім пораду дать. Такі ж експерти і у владі, З якими в «світлий день» йдемо… До нього вже і бігти б раді, Однак у д**і сидимо.«Повимикайте на ніч мізки…»
Повимикайте на ніч мізки, Щоб глузд здоровий зберегти, І відпустіть напруги віжки, Бо завтра знову нам іти Крізь політичні лиховії, Крізь дурість наших верховод… Невже ж померли наші мрії? Чи ми скінчились як народ? Ще скільки будемо блукати В шизофренічній цій імлі, Куди нас, як баранів, брате, «Державотворці» завели? Вони все ділять, все їм мало: Посади, власність, бариші. А люди вже порахували Останні в кулаці гроші. Добили владні «фарисеї». Вже нерви, як дроти, гудуть… Мо’, українці без «Мойсеїв», Самі в майбутнє шлях знайдуть?«Ох, как достали эти „аналитики“…»
Ох, как достали эти «аналитики»! Скажу я откровенно вам, друзья: Прогнозам, что в погоде, что в политике, Сегодня верить ну никак нельзя! В инете всякой дури начитаешься — И есть прогноз: на день, на месяц, год… Когда же после ночи просыпаешься, Все в точности, но лишь наоборот. Все, завязал вселенской дурью мучиться, Над этой «аналитикой» корпеть. Коль мы хотим, то все у нас получится, Ведь в каждом деле главное – хотеть.«Як нас красиво розіграли…»
Як нас красиво розіграли… Актори – просто молодці! Ви чогось іншого чекали? Та карти ж там в одній руці! Колоду котрий рік тасують, І карт нових давно нема. Як скажуть – так і голосують, Бо честі й совісті катма. Ми так нічому й не навчились, Хоч «гра» така не перший раз. Вони зробили, що й хотіли, І знов пошили в дурні нас.«Не ллється із пустого у порожнє…»
Не ллється із пустого у порожнє, І в дзвона відібрало язика… На сполох він не вдарить вже тривожно, Й водою не наповниться ріка… Міліють душі і серця черствіють — Немає сліз, немає і води… Ідуть сліпці і вже не розуміють, Чи від біди ідуть, чи до біди… Неначе човен вітер світ гойдає І скиглить у щілинах, мов щеня… Глибока ніч, а сну ніяк немає. Ми й справді вже живемо навмання… Перейдені розумності кордони, Та й логіка розсипалася в прах, Бо дурням же не писані закони, І протяг в опустілих головах.«Ну что ж вы все так держитесь за кресла…»
Ну что ж вы все так держитесь за кресла, Убогие и духом, и умом? Потеют в этих креслах ваши чресла, И ваши мысли – только об одном. Коль не способны, встаньте и уйдите! Достаточно грешить перед людьми! Понятно, уходить вы не хотите, Но не хотим, чтоб оставались, мы.«А нам у владу обирати треба…»
А нам у владу обирати треба Лиш тих, хто має відчуття мети, Уміє, крім землі, ще бачить й небо І впевнено нас до мети вести. Тих обирать, хто жертвує собою, Хто досвід має й цілий сніп ідей. І кожен день готовий стать до бою Не за кишеню власну, за людей!«Стирает вечер вновь остатки дня…»
Стирает вечер вновь остатки дня, Смолкает подуставшая столица… Не оставляют только лишь меня События дневные… Как страницы, Листаю их я в памяти своей И наново как будто проживаю… И в кондуит уже прожитых дней Я новые страницы добавляю.«Благаю ніч, неначе сестру…»
Благаю ніч, неначе сестру, Дать хоч годину забуття… Хай прийде сон і з ним воскресне Надія в світле майбуття. Ні, це не пафос. Сподівання На те, що Бог у світі є І що сволота за знущання Колись отримає своє.«Ми – час, який вже прожили…»
Ми – час, який вже прожили, Складний, красивий, довгий час. Їх – не було, а ми – були! Й що прожили – воно вже в нас. Це наші дні, роки… життя, Яке вже не дано змінить. Воно приходить з небуття І в душах боляче щемить. Пісні це наші, і любов, І перший дощ, і перший сніг У пам’яті спливають знов І не покинуть нас повік. Ми цим і нині живемо, Хоч з сумом, та без каяття… Й нізащо вже не віддамо Цю пам’ять нашого життя.«Скажи, Всевишній, наш Творець…»
Скажи, Всевишній, наш Творець З початку світу й аж донині, Чи скоро прийде вже кінець Цьому дурдому в Україні? Коли зійде брудна вода «Еліти», згине, як полова, І прийде сила молода, Розумна, чесна і здорова? Мабуть, вже годі тасовать Цю засмальцьовану колоду, Бо жодним чином не піднять До них довіру у народу.«Старый мудрый еврей, принимая меня на работу…»
Старый мудрый еврей, принимая меня на работу, Объяснил популярно, как будто речь шла про штаны: «Помни, мальчик, что деньги приходят всегда с оборота И почти никогда даже с самой высокой цены!» Видно, нам не везет, иль у власти совсем не евреи. За разруху на нас они всю возлагают вину… «Что, продажи упали? Нет денег?!» И, нас не жалея, Власть все выше и выше на все поднимает цену.«Шли краем пропасти два местных мужика…»
Шли краем пропасти два местных мужика, Вели беседу до тех пор, пока Один из них в ту пропасть не упал. «Брат! Ты живой?» – друг сверху закричал. «Пока живой! – ему пришел ответ. — Еще лечу, здесь дна как будто нет…»«С еще теплой буханки отрежу-ка хлеба краюшку…»
С еще теплой буханки отрежу-ка хлеба краюшку, Щедро солью посыплю – так в детстве я делал не раз. А затем, натерев чесноком бок шершавый горбушки, Положу сверху сало, с куска отчекрыжив на глаз. Вздрогнут ноздри, поймав не совсем еще, в общем, забытый, Не сравнимый ни с чем этот вечный такой аромат… Щелкнут зубы сомкнувшись, как конь по брусчатке копытом. Я ж, глотая горбушку, вернусь на полвека назад.Привітання воїнам АТО
Хай Бог освятить вашу силу й славу, Хай віру незнищенну вам дає, Що буде все: і воля, і держава, Допоки ви як армія в нас є! Ви – авангард у русі до свободи За світле України майбуття. Ви – плоть від плоті нашого народу, Ви – кров його, надія і життя!«Ми зараз разом всі йдемо…»
Ми зараз разом всі йдемо, Усі чужі одне одному… Хто в гості йде, а хто в кіно, А хто банально йде додому. Разом ми нині тільки тут, Й ще один одного штовхає. Куди йдемо, куди ведуть, З тих, хто іде, ніхто не знає. Але я мрію: прийде час, Почуйте мене, сестро й брате! Ми не дозволимо за нас, Куди нам йти, шлях обирати! І, сподіваюсь, діждемо, Адже обрали ми свободу, Що разом справді підемо І станем врешті-решт народом!«Небо – синє, хмарки – білі…»
Небо – синє, хмарки – білі, Вітер швидко їх жене. До наступної неділі Тиждень швидко промине. В нім проблем – як карт в колоді. Хоч – тасуй, а хоч – крути. Але спекатись їх годі, Значить, мусимо нести. Бо така вже наша доля І такий життєвий шлях: Наша правда, наша воля Нині лиш у нас в руках.Кодекс «слуги народа»
Забудь себя, всяк в этот дом входящий, И мысли, словно мел с доски, сотри. Здесь высший орган, коридоры власти, Утешься тем, что ты сидишь… внутри. Учись вести себя как подобает, Все больше слушай, меньше говори. И коль тебя начальник вызывает, Ты, словно кролик, в рот ему смотри. Ни слова против, только «за» и «за»! И комплимент, а можно и побольше… Почаще попадайся на глаза И на работе всех сиди подольше. Словарный свой запас подсократи И говори короче, односложно. Здесь «умным быть» и «истину» нести Лишь только пост заняв высокий можно. Осваивай лишь местный лексикон, Хотя он здесь, конечно, небогатый. Забудь слова «народ», «указ», «закон». Запоминай: «бюджет», «бабло», «откаты». Решенья сам не вздумай принимать, Пускай по кругу «на согласованье», Ведь за решенье могут наказать — Другим «разумным» просто в назиданье. И, важно очень, – стресса избегай: Проблемы со здоровьем из-за стресса. Поэтому забудь метро, трамвай, Купи «ленд ровер» или «мерседеса». И плюй на то, что результатов нет, Которых ожидают «нищеброды». Твой результат – «распиленный» бюджет И каждый день растущие доходы. Смотря в окно на мир простых людей, Что в нищете ждут своего исхода, Гордись высокой должностью своей, Ведь ты – «слуга великого народа»!«Чтобы жизнь изменить…»
Чтобы жизнь изменить, Честь нужна, и отвага, и смелость, Трезвый ум, и расчет, И, конечно, партнеры, друзья… Только то, что прошло, Как бы этого нам ни хотелось, Никому ни за что Изменить уже больше нельзя.«Усе життя ми сіємо зерно…»
Усе життя ми сіємо зерно… Та різні зерна сіють різні люди. Й хто що посіяв, знати не дано. Коли воно зросте, нас вже не буде. Поки живемо, треба засівать, Хоча лише нащадки будуть знати, Кого із нас довіку проклинать Й кому довіку шану віддавати.«Скачуть коні, скачуть коні…»
Скачуть коні, скачуть коні, А гриви не в’ються. Скачуть коні, скачуть коні, А люди сміються. Скачуть коні, скачуть коні, Та не в чисте поле. Скачуть коні, скачуть коні По колу, по колу. Скачуть коні, скачуть коні — На них дівки ситі. Скачуть коні, скачуть коні — Копита прибиті. Скачуть коні, скачуть коні — На них дядьки п’яні. Скачуть коні, скачуть коні — Коні дерев’яні. Їм би зараз в чисте поле Й стремена козачі. Скачуть коні, скачуть коні, А їх очі плачуть…Примітки
1
Бранденбургские ворота.
(обратно)
Комментарии к книге «І день як вимір нашого життя», Александр Васильевич Афонин
Всего 0 комментариев