«Вибрані поезії»

Вибрані поезії (fb2) - Вибрані поезії (пер. Сергей Юхимович Борщевский) 988K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Хорхе Луис Борхес

Хорхе Луїс Борхес

Вибрані поезії

Письмена Борхеса

Сергій Борщевський

— В якому віці ви навчилися читати?

— Не пам'ятаю. Якби мені сказали, що вміння читати й писати — природна здібність, я повірив би в це.

Із розмови аргентинського журналіста Антоніо Каррісо з Хорхе Луїсом Борхесом.

Хлопчик, який віддавав перевагу годинам, проведеним на самоті в батьківській бібліотеці, а не галасливим іграм ровесників.

Хлопчик, який соромився подарунків на день народження, бо вважав, що не заслужив їх.

Колишній хлопчик, який до останньої хвилини життя над усе цінував дружбу й етичність поведінки.

Стара людина, знавець багатьох мов, який не раз запитував себе: «З якою мовою на устах я помру?»

Хорхе Луїс Борхес.

Його поетична творчість поділяється на два періоди, між якими відстань у тридцять років. У першому — три видані збірки: «Шал Буенос-Айреса» (1923), «Місяць навпроти» (1926), «Зошит Сан-Мартіна» (1929). Збірок могло бути більше, але найперші три так і не побачили світ: вимогливий до себе юнак їх знищив. Другий період розпочинається книгою «Творець» (1960) і триває до кінця життя Борхеса. Остання збірка його поезій «Змовники» (1985) вийшла друком за рік до смерті автора.

Між цими двома періодами — проведена в Женеві юність («Женева — одна з моїх батьківщини), що мала надзвичайний вплив на формування світогляду й усю подальшу творчість Борхеса, повернення до Буенос-Айреса, літературна діяльність і сліпота, яка, за словами самого письменника, насувалася поступово, наче захід сонця. Сліпота, що була прокляттям англійської гілки його роду—вона наздоганяла його прадіда, бабусю, батька, а в 1955 році заступила світло перед Хорхе Луїсом:

Сліпота заступила світло, але не світ. Свій власний світ — багатобарвний і безмірний, де незбагненно поєдналися світогляд аргентинця й громадянина цілої планети, — він вибудував сам. Цей світ умістив героїв давньогрецьких міфів і скандинавських саг, філософів, полководців, царів, іспанських конкістадорів і ватажків змагань за незалежність Південної Америки. А ще — безліч поетів і прозаїків різних часів і народів разом з їхніми персонажами. Всі в одному часовому вимірі — для Борхеса вони були сучасниками («Важливою є сама поезія, а не історія поезії. Гадаю, в країнах Сходу саме таке розуміння… Там не думають, чи один автор мав вплив на іншого; чи він жив раніше або пізніше. Перед кожним вічність; усі — сучасники».) Світ Борхеса наповнювали своїми голосами Вергілій, Шекспір, Верлен, Вітмен, Кіплінг… І з-поміж найулюбленіших — Гомер і Мільтон, його сліпі побратими.

А ще Спіноза, якому Борхес присвятив два сонети, дух якого неодноразово викликав у своїх прозових творах («Спіноза — одна з найшляхетніших особистостей в історії філософії чи то просто в історії».) Антоніо Каррісо в розмові з поетом звернув увагу на те, що підсвідомо притягувало сліпого Борхеса до Спінози: той був оптиком і робив окуляри.

І водночас Борхес — поет і прозаїк — беззастережний аргентинець і стовідсотковий портеньйо.^[1] Його світ — це райони, вулиці та закапелки Буенос-Айреса, якими він блукав у юності і продовжував блукати подумки — вже незрячий, не в змозі бачити їх — на схилі літ. Його світ — це мелодії гітари і танго, і знамениті буенос-айреські поножовщики, і аргентинські степи, і визначні постаті національної історії, а серед них — і кревні родичі поета — полковник Франсіско Борхес, і «предків імена магічні: Лапріда, і Кабрера, і Суарес», закарбовані в назвах знайомих вулиць. В жилах Борхеса текла іспанська, англійська, португальська (звідси й прізвище письменника) кров, а ще, ймовірно, єврейська (принаймні про це свідчить прізвище його матері Асеведо), баскська і давня норманська (про далекого предка-нормана згадував сам Борхес). Можна припустити, що схильний до парадоксального мислення письменник не раз розмірковував над тим, скільком випадковостям і збігам обставин завдячує він своєю появою на світ. І водночас можна з певністю стверджувати, що для Борхеса, як і для багатьох видатних латиноамериканських письменників — Хуліо Кортасара, Ґабріеля Ґарсії Маркеса, Маріо Варґаса Льйоси, — роки життя в Європі прислужилися не лише для прилучення до європейської та світової культури, а й для усвідомлення власної ідентичності, були своєрідною «Мандрівкою до витоків».^[2]

Зазвичай до Борхеса пристосовують його ж таки улюблені метафоричні образи: сни, дзеркала, лабіринти… В цьому, мабуть, є певний сенс. Однак мені творчість Борхеса більше нагадує серпантин гірської дороги, коли, їдучи вгору, час від часу опиняєшся над тими самими місцями, але спостерігаєш їх уже з іншого ракурсу.

Ось два сонети під спільною назвою «Шахи». В першому з них гравці рухають шахові фігури, спостерігаючи битву двох кольорів. В другому — вже вибудовується ланцюг: «Ведуть крізь чорну ніч і білу днину гравець фігури, а Творець — гравця». Але й цього Борхесові видається замало і він завершує сонет запитанням: «Який же бог за спиною Творця почав цю гру фантазій, часу й тліну?»

Або порівняймо три вірші — «Солдат Урбіни», «Читачі» та «Сон Алонсо Кіхано», де діють солдат Урбіни — Сервантес, Дон Кіхот і Санчо Панса, Алонсо Кіхано, котрий уві сні бачить себе не лише Дон Кіхотом, але й Сервантесом, і — нарешті — сам Борхес. А ще ж є й інший — «Свідок» (так називається вірш) — сусідський син, котрий бачить двобій рицаря з вітряком, але так і не взнає кінця цієї пригоди, бо невдовзі його вже чекають власні — по той бік океану, в Південній Америці, яку наразі звуть Індіями.

Коментувати Борхеса — справа безнадійна. І не лише тому, що в короткому коментарі неможливо відокремити всіх його уявних персонажів од реальних осіб або дійти до витоків кожної алюзії, кожної цитати та самоцитати. Борхеса — поета й прозаїка — слід читати як один суцільний текст, бо й сам він вважав одним суцільним текстом усю світову літературу.

Герой Борхесового оповідання «Письмена Бога» індіанський жрець Тсінакан, якого (як і його Бога) скинув з вершини влади іспанський конкістадор Педро де Альварадо, виснажений тортурами, пригадує раптом, що Бог, передбачаючи майбутнє велике лихоліття, написав у перший день Творіння магічну формулу, призначену його відвернути. Ніхто не знає, де саме і якими письменами він її окреслив, але відомо, що вона зберігається десь, і рано чи пізно обранець її прочитає. Тсінакан намагається уявити, де може бути закарбована магічна формула, й перебирає в пам'яті гори та ріки, небесні світила й злаки, трави, птахів, людей — коли раптом його осяває думка, що вона — на поцяткованій шкурі ягуара.

Мені здається, що кожна людина шукає письмена Бога самостійно і знаходить їх (якщо знаходить) в тому місці (Бог подбав про це), де знайти їх судилося саме їй. Хтозна, можливо, для когось цим місцем виявиться якийсь образ, рядок або слово Хорхе Луїса Борхеса.

Сергій Борщевський

Зі збірки «Шал Буенос-Айреса» (1923)

Південь^[3]

Троянди