«Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р.»

У більшості випадків громадяни роблять відносно своїх прав і щодо своїх обов’язків однакові висновки і добровільно втілюють ці висновки у життя: боржники повертають борги, наймачі сплачують ренту наймодавцеві тощо. Однак нерідко трапляється і так, що між громадянами виникають суперечності і спори і що одні з них відмовляються виконання логічні висновки, що робляться із законів іншими, — відмовляються або тому, що вважають ці висновки сумнівними, або тому, що не можуть або навіть просто не бажають їм підкорятися. В таких випадках виникає потреба у яких-небудь способах розв’язання спорів між громадянами і примусу їх до виконання покладених на них обов’язків. Таких способів кілька.

Найпростішим з них та найприроднішим видається самостійне здійснення своїх прав із застосуванням, у випадку необхідності, примусу, тобто сили, те, що сьогодні ми називаємо самосудом. Однак так здійснювалися права в минулі часи, коли переможцем міг стати не той, хто правий, а той, хто сильніше. За визначенням відомого німецького юриста Рудольфа фон Ієрінга, «самоуправством і помстою, цим диким видом правосуддя, починалося кожне право». Однак застосування цього способу почало обмежуватися по мірі розвитку цивілізації і зміцнення ролі державної влади у регулюванні суспільних відносин, тож в благоустроєній державі він може бути терпимий лише у формі винятку, і тільки коли не виражається у заборонених кримінальними законами діях або виправдовується неможливістю звернутися своєчасно по допомогу до органів державної влади.

Другий спосіб полягає в тому, що ті, між якими виник спір, обрали за взаємною угодою третю особу, якій вони обоє довіряють, і попросили його вирішити, хто з них правий, беручи на себе заздалегідь зобов’язання підкоритися будь- якому його рішенню. Це — третейський суд. І він широко застосовується сьогодні, однак сфера його застосовування обмежена тим, що об’єктивно не завжди такий суд може бути ефективний, адже, по-перше, він передбачає наявність обопільної згоди сторін спору і готовність кожної з них підкоритися рішенню обраного судді, а по-друге, іноді між громадянами ніякого спору немає: обидві заінтересовані сторони однаково розуміють закон і роблять з нього однакові висновки, але сторона, що зобов’язана виконати певну дію на користь іншої сторони, зумисно ухиляється від того, при цьому не відкидаючи існування свого обов’язку чи зобов’язання, з якого він випливає.