«Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства»

Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства (fb2) - Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства 875K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Тарас Лютий

Тарас Лютий

Корабель шаленців

^{Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства}

Кінець

This is the end

Beautiful friend

Jim Morrison

Починати з кінця безглуздо, а отже, це є проявом шаленства. Але саме тому є всі підстави назвати вступ до твору про шаленство кінцем.

Зрештою, писати вступ до будь-чого — це остання справа. Зазвичай і до власного твору вступ пишеш, коли сам твір уже написано, а до твору іншого автора це завжди так. Направду, вступ завжди пишемо наприкінці, а значить не така вже й безглузда річ назвати вступ кінцем.

Але вступ до твору іншого автора є кінцем і в іншому сенсі. Такий вступ — це певною мірою «вбивство автора», це кінець для нього. Адже життя для автора як автора — це звучання його неповторного голосу. Коли ж його голос замовкає, аби дати змогу прозвучати чужому голосу, то й автор йде зі сцени. Про нього говорить хтось інший — друг, ворог, критик, прихильник. У кожному разі — хвала це чи лайка, — це вже не голос автора. Тому навіть другу можна заспівати: «Це кінець, прекрасний друже!»

Утім, у цьому кінці — новий початок. Думка автора запліднює думку когось іншого і зазнає нового життя. А ще сам автор може бути здивований неочікуваним сприйняттям власної думки. Зрештою, нові інтерпретації надають твору нове життя. Інтерпретації навіть невідомі, ба більше, незрозумілі самому авторові. Тож у вимірі культури кінець ніколи не буває остаточним. Парадокс культури полягає в тому, що вбивство тут завжди дарує нове життя тому, що вбивають. Що потужніше критика, то більшу зацікавленість викликає критикований твір. Це і є шаленство культури. Розірваний на шмаття Діоніс оживає з новою силою. Нищівний погляд критика, як погляд медузи Горгони, вбиває і водночас увічнює в застиглій формі. До того ж в інформаційному просторі, як у несвідомому, важить не так плюс і мінус, як частота появи. Негативна реклама часто є ефективнішою за позитивну. Шаленство скандалу приваблює більше за спокійний плин щоденної рутини. Це дуже добре знають політтехнологи й продюсери з шоу-бізнесу. З іншого боку, навіть поганий апологет чи критик може зазнати нового життя завдяки таланту того, кого він вихваляє чи критикує. Тож коли пишеш про твір іншого автора, зухвало сподіваєшся на продовження й власного життя у вимірі культури.

Підхід Лютого до шаленства нагадує мені підхід Еліаде до ієрофанії. Еліаде шукає прояви священного в різних релігіях і створює неповторний «Трактат з історії релігій», у якому важить не так хронологія і послідовність, як наявність схожих ієрофаній в абсолютно несхожих релігійних досвідах. Топографія замість хронології, історія не як фіксація плину часу, а як оповідка про те, що виринає в різні часи в різних місцях. Еліаде захоплює читача розмаїттям місць, знанням про невідомі культи й розлогою бібліографією. Лютий зосереджується здебільшого на загальновідомих сюжетах, спирається не на такий уже великий обсяг літератури, але намагається відшукати в цьому матеріалі сліди доволі специфічного феномена. Це робота на мікрорівні, де важать найдрібніші деталі: скерування погляду, дихання, жест. Еліаде йдеться про священне, Лютому йдеться про шаленство. Втім, шаленство може бути проявом священного, шаленство може бути святим. До того ж шаленство може бути не лише святим, воно може бути мудрим і красивим. Так народжуються три головні сюжети твору: шаленство в релігії, шаленство в філософії, шаленство в мистецтві.

Є різні прояви шаленства в релігії, і автор пише про шаленство в стародавніх язичницьких культах, шаманізмі, буддизмі й ісламі. Він також пише про феномен юродства у християнстві. Втім, мені ближчий образ Христа як «святого простака». Історія про божого сина, що через власну святу простоту дозволив розп’яти себе, вмер у стражданнях, а потому воскрес, перевершує всі наші уявлення про священне шаленство. Цьому образу в дохристиянському світі відповідає хіба що образ філософа, який свідомо йде на смерть.

Цей філософ — Сократ, «комічний дурень», який упродовж усього життя, жартуючи, намагався позбавити людей примітивних упереджень і в такий спосіб допомогти їм встигнути щось дізнатися про цей світ за той недовгий час, що їм судився в ньому прожити. Він і власну смерть перетворює на жарт. Останні слова Сократа — прохання віддати півня Асклепію. Мовляв, я не помру, а одужаю, позбувшись тіла, тож віддайте відповідну жертву богу здоров’я.

У мистецтві багато образів шаленців. Та й мистецькі твори здебільшого створюють шаленці. Тож мистецтво — то, начебто, найкращий матеріал для дослідження шаленства. Але там, де шаленства забагато, погляд дослідника губиться і може не помітити щось важливе. Діоніс заважає Аполлону. Я вдячний цій книзі за нагадування про гравюру Дюрера «Меланхолія», яка залишалася на берегах моєї пам’яті, ніколи не перетворюючись на об’єкт пильного споглядання. Але мені бракує бодай згадки про фільм Ларса фон Трієра «Меланхолія». Адже зараз саме завдяки цій книзі я зрозумів, що цей фільм почасти є оживленням картини Дюрера.

А може, це мені лише так здалося? Може, Аполлон завадив Діонісу? Може, зайва зарозумілість заважає зрозуміти найпростіші речі? Може, невипадково перша частина книги завершується словами пісні «Бітлз» «Дурень на пагорбі»? Чи не є дурнуватою спроба зрозуміти життя, замість просто прожити його? Чи не є дурнуватим шаленством будь-яка творчість і філософія? Ми дурні, бо дивимося згори, чи ми дивимося згори, бо ми дурні? Та й зрештою, може, не так це вже й погано бути дурним і дивитися на всю дурість світу згори…

За Гейзинґою простір культури — це простір гри. Початок і кінець, народження і смерть, любов і ненависть тут несправжні, вони лише елементи гри. А може, найвища справжність — то справжність гри? Творчість — це також гра, яка завжди містить елемент шаленства. Тож пограймося разом із Лютим в шаленство, занурюючись в його есеї про різні прояви шаленства в релігії, філософи та мистецтві.

І не варто забувати, що хоча кожна гра має початок і кінець, культура існує, поки кінець одної гри означає початок іншої.

Вахтанґ Кебуладзе

Along came Mr. Goodtrips

Looking for a new a ship.

Come on, people, better climb on board.

Come on, baby, now we’re going home.

Ship of fools, ship of fools.

Jim MORRISON

Вступ

…Люди у власних устремліннях діють загалом не суто інстинктивно, як тварини, але й не як розумні громадяни світу, за погодженим планом… Отже, упевнюєшся, що за всієї удаваної мудрості, котра деінде почасти проступає, врешті-решт усе зіткано з глупства…

Іммануїл КАНТ

Шаленство, несамовитість, навіженство, буйство, божевілля, безумство — ось лише невеликий перелік термінів і образів, які віддавна полохають, а заразом і зачаровують людину. Вживані чи у прямому, а чи в переносному значенні, ці слова нібито всім добре відомі й чутні повсюдно, бо часто неабияк бентежать нашу уяву. Впродовж багатьох віків модифікації феноменів шаленства описували в поезії й прозі, драмі, образотворчому мистецтві, філософії, а надто — у медицині. Проте не всі однаково їх трактують. Для багатьох людей ті, хто зазнає так званих «порушень психіки», — або вдається до надмірних емоцій, або щонайменше заслуговує на співчуття. Хай там як, але шаленство зачіпає незворушний плин повсякденного життя й суттєво змінює наші звичні уявлення й очікування.