«Омріяний Рим»

Боріс Джонсон

Омріяний Рим

Присвячено Джасперу Ґріффіну,

Джонатану Барнсу,

Освіну Мюррею

й пам’яті Олівера Ліна

ЧАСТИНА ПЕРША. ВПЛИВ РИМУ • 11

Розділ перший. Апокаліпсис у лісі • 12

Розділ другий. Далеке римське дзеркало • 37

ЧАСТИНА ДРУГА. У ЦЕНТРІ ПАВУТИНИ • 65

Розділ третій. Майстер пропаганди • 66

Розділ четвертий. Август Цезар та Ісус Христос • 92

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ЯК ЦЬОГО ДОСЯГАЙ РИМЛЯНИ • 113

Розділ п’ятий. Громадянство • 114

Розділ шостий. Грецький спадок • 124

Розділ сьомий. Війна за еліти • 133

Розділ восьмий. Римська економічна спільнота: хочеш Паксу — плати таксу • 140

Розділ дев’ятий. Уніфікація смаків • 154

Розділ десятий. Пригоди галла Лукко • 163

Розділ одинадцятий. Ігри • 172

Розділ дванадцятий. Єдина валюта • 180

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. ЩО ПІШЛО НЕ ТАК? • 185

Розділ тринадцятий. Християни, варвари і варвари-християни • 186

Розділ чотирнадцятий. А далі прийшли мусульмани • 204

Подяка • 250

Ідея цієї книжки виникла в мене багато років тому, коли я працював журналістом у Брюсселі й жив біля самої Європейської комісії — місця, з якого походять усі сьогоднішні намагання об’єднати Європу. Частенько я виходив на пробіжку навколо прекрасної модернової площі Амбіорікса й дивувався тому, як сучасні бельгійці пишаються цим зрадливим полководцем, на честь якого її названо.

Амбіорікс був правителем ебуронів, 54 року до н. е. він зчинив бунт проти Цезаря й розбив римлян поблизу міста, що в ті часи звалося Atuatuca Tungrorum, а нині це фламандське місто Тонґерен. Столиця Бельгії увічнила цю невеличку перемогу над потужною Римською імперією. Є тут вулиця, названа на честь Тонґрена, і вулиця Ебуронів. Пригадую, як цікаво мені стало, що тут, у цьому епіцентрі проведення експерименту з об’єднання різних націй, досі вшановують, хай тільки й у назвах вулиць, перші паростки національного спротиву.

Що було не так із тим Амбіоріксом? Чому він та його плем’я диких протобельгійців так затято опиралися благам цивілізації? Я замислився, наскільки сильним був романоскептицизм у часи римської Європи за аналогією з євроскептицизмом у сучасному ЄС.

Мені пригадалися слова, укладені Тацітом в уста британського ватажка Калгака, і його пристрасна апеляція до прадавнього свободолюбства. «Нам, британцям, рабство не відоме!»[1] — проголосив він, і ці слова донині лунають в останній вечір серії променадних концертів BBC[2].

Чи правильно це було? Невже римлянам випало переступити через усеохопне почуття національної гордості, і якщо так, як їм це вдалося? Як їм вдалося поширити серед різних народів спільну європейську — римську — ідентичність, коли сьогодні нам лишається тільки мріяти про неї?

Ця книжка є спробою пояснити, як римлянам поталанило влаштувати цю неймовірну справу, а почнемо ми з поразки, якої вони зазнали від рук одного з найкмітливіших і найефективніших романоскептиків того часу.

Частина перша

Вплив Риму

Розділ перший

Апокаліпсис у лісі

Важко сказати, якої саме миті Публій Квінтілій Вар збагнув, який він бовдур, але можна припустити, що сталося це, коли обабіч від його війська варвари затягнули бойовий клич: затулившись щитом, германські воїни загуділи свій моторошний baritus. Коли вся шеренга починала гудіти, затулившись щитами, цей звук нагадував хор діджеріду[3] Рольфа Гарріса[4]. Загальний ефект від нього мав справляти на ворога гнітюче враження.

Хай навіть Вар і був таким тугодумом, який не одразу збагнув, що воно таке — той baritus, можна припустити, що, коли перший грубо обтесаний спис, просвистівши в повітрі, прохромив першого римського легіонера, полководець, у чиїх вухах досі стояло передсмертне харчання бідолахи, почав гарячково міркувати, на яких це землях він опинився, і планувати контрнаступ.

Це сталося неподалік сучасного міста Оснабрюк, у місцині під назвою Калкріз, нині типово німецької доглянутої округи. Сьогодні тут розкинулися луки, протягнуті телефонні лінії, є канал і скрізь стоять акуратні німецькі будиночки. Утім, якщо приглянутися ближче, тут досі можна побачити те саме болото на півночі, той-таки крутий пагорб на півдні й той самий прохід між ними, 220 метрів завширшки.

А ще там і сьогодні стоять залишки муру, за яким сховалися варвари. Можна легко уявити собі, як, прямуючи зі сходу на захід, Вар зі своїми трьома легіонами зайшов у той прохід. Також неважко уявити, як колона розтягнулась і порідшала, щоб зайти в прохід, ставши ідеальною мішенню для засідки. Починаєш розуміти, як цей коридор став місцем бійні, таким собі римським аналогом побоїща в Хайберському проході[5].

Сталося це понад 2000 років тому, у вересні 9 року н. е. Вару от-от судилося стати відповідальним за найбільшу військову катастрофу на живій пам’яті римлян — битву в Тевтобурзькому лісі. Ця поразка спричинила різку зміну курсу римської та європейської історії, надовго закріпившись у пам’яті римлян як символ кричущого зрадництва. До того ж вони навіки запам’ятали тих кремезних, патлатих, брутальних чоловіків, що, здіймаючи страшенний лемент, зненацька повискакували з-поміж дерев у пітьмі.

До нас дійшли чотири гарні описи тієї битви від римських істориків, і в кожному з них чимало сказано про дерева: описані їх висота, щільність, слизький килим із листя, зірваного осінньою негодою, страшне ревіння вітру й хрускіт гілок у темряві. Сьогоднішні мудрі дослідники твердять, що це стандартний римський барвопис, що зображує Германію, звичайні тропи для опису того варварського периметра цивілізованого світу.

Утім, я не маю причин піддавати сумніву звіти тогочасних істориків, адже всі вони пишуть про мить, у яку легіонери усвідомили, що їх дійсно атакували германці, яких і донині зображають як репаних дикунів, що відрізнялися від тварин хіба здатністю розмовляти. Цей момент став для римлян справдешнім кошмаром.

Слід зазначити, що ті римські легіонери були непростими. Вони належали до сімнадцятого, вісімнадцятого та дев’ятнадцятого легіонів, у кожному до 6000 дужих чоловіків. П’ятдесят років тому ці легіони заснував молодий Октавіан ще до того, як стати імператором Августом. Вояків там муштрували сорокакілометровими марш-кидками, які слід було подолати за чотири години, несучи на спині тридцятикілограмові мішки. Харчувалися вони прісними сухарями buccellatum, гартували тіло купаннями в крижаній воді, носили сталеві шоломи з нащічними пластинами (такі ви могли бачити в шкільних підручниках), а на тіло вдягали lorica segmentata — чудернацький панцир зі сталевих смуг, що надавав воїнам вигляду доісторичних трилобітів. Озброєні вони були короткими клинками — гладіусами (gladius) — або двома метальними списами (залежно від того, де перебував солдат у строю), а на ноги взували підбиті цвяхами сандалії. Однак на найпотужнішу військову машину тих часів перетворювало їх дещо інше.

Римські легіони мали за плечима семивікову традицію завоювань і військової агресії. Римляни вважали, що посилені тренування спрощують ведення бою, тому війська проходили таку муштру, після якої грізні прусси видавалися їм слабаками. Їхні м’язи зміцнювалися за допомогою копання траншей і будівництва фортів, конструювання знарядь для облоги й прокладання понтонних мостів через річки. Утім, головною запорукою їхнього успіху була здатність до мало не мурашиної кооперації та жорстка субординація окремих особистостей на користь інтересів групи.

До приходу римлян у Германію фактично ніхто у світі не міг здолати їх. Саме слово «Рим», здається, походить із грецької мови й означає «сила». Перші кілька століть після заснування міста 753 року до н. е. римляни загарбували сусідів. Один за одним їм здалися латини, сабіни, вольки, етруски — усіх поглинув Рим. У II ст. до н. е. ця діяльність мовби вийшла на новий рівень. Удаючись до відкритої агресії чи просто втручаючись у внутрішні конфлікти, римляни завжди перемагали. Вони підкорили Іспанію, додали до свого переліку перемог Грецію та врешті розбили карфагенян, зрівняли місто із землею і, за легендою, засіяли його сіллю[6].

Попри погроми й нещастя, які несли римляни, уже І ст. до н. е. усе Середземномор’я перебувало під контролем стародавнього міста на берегах Тибру. Однак амбітним римлянам того було обмаль. Гнані жадобою до слави, вони прагнули військового домінування й ототожнення своїх імен зі здобуттям нових земель.

Юлій Цезар рушив на Галлію — землі, розташовані на території сучасних Франції, Бельгії, Люксембургу, західної Швейцарії, а також деяких областей Німеччини й Нідерландів. Згідно з різними оцінками, за час його походу загинуло приблизно мільйон людей. Галлія зрештою увійшла до складу імперії, Рим здобув контроль над усім лівим берегом Рейну. А як щодо правого?

Кинувши погляд на той берег річки, на його праліси, римляни замислилися: звісно, смерть у тих хащах дала б їм славу, та чи варто важити життям заради тієї землі? На ній не було жодних відомих поселень, узагалі нічого, за що могли б зачепитися римляни. На тих теренах не було цивілізації, щоб її романізувати, самі лише лячні дрімучі ліси та дрібна, худа скотина. Куди розважливішим видавалося натомість захопити лівобережні колонії — сучасні Майнц і Кельн.