«Степовий пірат»

Станіслав Лубєнський

Степовий пірат

Були то грізні часи, коли люди поділилися на «красних» і «білих». Страшно тоді було, бо ріки крові проливалися, а брат ішов на брата. Неначе кінець світу настав.

Та ось з’явився один чоловік Махно. І зразу про нього слава прогриміла по усіх усюдах, бо був він не за красних і не за білих, а просто захищав бідних і проти любої влади був. Люди за це його Батьком прозвали, бо хто ж, як не батько, визволяє дітей із біди. Якщо комусь скрутно було, приходили до того Махна і говорили: «Батьку, поможи». І не було жодного разу, щоб він не допоміг, не захистив.

Та характер мав крутий, навіть жорстокий. Того його усі й боялися, і поважали.

Зі слів Пікуль Наталі Сидорівни

записала Новосела Р.О.

с. Осипенко

Веселий Роджер над сільрадою

Цю книгу можна би було використовувати як путівник. Біда лише в тому, що описується в ній переважно бездоріжжя. Такий собі лейтмотив українських революцій: зірвані залізничні полотна, розмиті дощами дороги, відсутність зв’язку, відсутність комунікацій, відсутність розуміння. З розумінням, можливо, найгірше. Автор із притаманною лише іноземним туристам наївністю намагається зрозуміти причини цього нашого внутрішнього нерозуміння та взаємного непорозуміння. Ясна річ, марно й безнадійно, залишаючись і надалі сам на сам зі своїми наївними питаннями, на які в нас немає ні часу, ні бажання відповідати.

Ну так — наївними, очевидними, простими питаннями. Адже в усіх їхніх спробах нас зрозуміти ми не бачимо нічого, крім наївності й недалекості. Адже нас так важко зрозуміти, ми такі неоднозначні, такі непрості. Парадоксальні. Поморочені, одне слово. Разом із тим нам завжди подобається, коли нас намагаються зрозуміти. Ми традиційно хочемо, аби про нас дізналися в світі. Й традиційно ображаємось, коли про нас таки дізнаються. Тому що й дізнаються не про те, й трактують потім не так.