«Про можливість побудови політичної нації в окремо взятій (У)країні або Чого нас учить досвід Польщі»

Ярослав Грицак

Про можливість побудови політичної нації в окремо взятій (У)країні або Чого нас учить досвід Польщі

Спільною рисою української й російської інтелектуальної історії є те, що в обидвох термін “інтеліґенція” запозичено з Польщі. На тому, зрозуміло, схожість не закінчується. Але я говоритиму тут радше про відмінності, ті, які існують, і ті, про які гадаємо. Одна з перших тез про те, що польський досвід, як позитивний, так і неґативний, може вельми придатися українським інтелектуалам у їхньому процесі самоідентифікації, у тому числі свідомого відрізнювання від російської інтелектуальної історії.

На мою думку і на думку багатьох моїх колеґ, для українських інтелектуалів нині немає важливішого завдання, як будівництво нової української нації. Не в сенсі того, що старої української нації немає, або що вона має бути цілковито знищена. Хоча таких тез не бракує у нашій публіцистичній і навіть науковій літературі, я їх не поділяю як твердження, що грішать надмірним перебільшенням. На мою думку, українська нація існує, і в історії її формування немає нічого такого, що говорило б про її принципову ненормальність, відсталість чи неповноцінність. Щобільше, коли брати під увагу винятково несприятливі умови постання української нації, можна стверджувати, що український проєкт є найуспішнішим національним проєктом у світі^{1}.

Творення нової української нації треба розуміти в тому сенсі, що національна ідентичність не є поняттям постійним. Хоча життя кожної національної спільноти має сильні елементи тяглости, воно підлягає водночас змінам. Тому кожне покоління, скажімо, повинно писати історію для себе. Тепер же мова йде не просто про переписування наново історії для нового покоління. Мова йде про узгодження українського досвіду з тими великими змінами, що пов’язані з крахом соціялістичної системи та розпадом Радянського Союзу. Колись один з українських діячів сказав, що до об’єктивної оцінки Шевченка дійде лише тоді, коли виникне українська держава. Це твердження назагал точно передає тон і переоцінки, через які найближчими роками має перейти все, що у сумі складає українську ідентичність.

Кажучи коротко, перед сучасними українськими політиками й інтелектуалами стоїть завдання, яке понад сто років тому влучно сформулював один з лідерів італійського Рісорджіменто стосовно Італії: “Ми зробили Італію, тепер ми повинні зробити італійців”^{2}. Українські діячі зробили Україну, тепер ми повинні зробити українців. Це дуже важке завдання з огляду хоча б на те, яку спадщину незалежна Україна успадкувала по Радянському Союзі. Тут мова йде не лише про неефективну економічну й збанкрутілу політичну систему. Українським політикам й інтелектуалам треба ще й зважити на виразну поділеність України за різними ознаками. Щодо мови, українське суспільство поділене на дві майже рівні групи. На українській території змагаються за вплив три православні й одна греко-католицька Церкви (йдеться про традиційні конфесії; очевидно, з урахуванням інших релігійних груп ситуація стає ще складнішою). Історична пам’ять народу майже затерта, і більшість його до 1991 р. знала лише радянську (суміш погано зрозумілого марксизму з добре зрозумілим російським націоналізмом). Одним словом, у момент здобуття своєї незалежности в Україні було багато того, що могло радше роз’єднувати, ніж об’єднувати.

Назагал існують два шляхи побудови. Перший ґрунтується на так званому “кровному праві” (“ius sanguinis”). Згідно з таким способом ідентифікації приймається, що члени одної нації мають спільне походження і спільну культуру. Ця концепція нації здобула поширення серед німців, росіян та народів, що заселяють простір між Німеччиною і Росією (інакше кажучи, серед народів Центральної і Східної Европи). Інша концепція базується на так званому “праві території” (“ius soli”). Вона поширена серед тих груп, яким бракує спільного походження і спільної культури. Ключовим моментом у цьому випадку є ріст солідарности серед населення певної території, незалежно від етнічних, культурних, мовних, релігійних та інших відмінностей, які існують серед місцевих жителів. Класичним зразком такої ідентичности є британська та американська нації^{3}.

Обидві моделі дуже рідко зустрічаються у “живій природі”. Вірніше буде вслід за Ентоні Смітом сказати, що “у глибині кожного націоналізму існує глибоко вкорінений дуалізм. Часами переважають політичні й територіяльні елементи, інколи на перший план виходять етнічно-мовні компоненти у різних ступенях і різних формах”^{4}.

Власне, як недавня історія України, так і її теперішні обставини чітко вказують на співіснування двох компонентів в українській нації. Вони чітко представлені в українській інтелектуальній історії, у тому числі — в новітній політичній думці. Щобільше, — і це вже є моя теза, — можемо говорити про певну зміну їхнього балансу, коли поруч із міцним етнічно-мовним компонентом української ідентичности дедалі більшої сили набирає компонент територіально-політичний.

Українським інтелектуалам належаться заслужені похвали. Вони інтелектуально підготували той клімат, який у грудні 1991 року дозволив 91 % населення України проголосувати за українську самостійність. Незважаючи на всі прогнози про неминучість етнічних конфліктів в Україні, у порівнянні з якими югославські події здаватимуться невинним пікніком, Україна виявилася досить стабільною у національному відношенні державою. Одною з причин цієї стабільности є те, що київська політична еліта свідомо ставить на зміцнення територіяльно-політичного компоненту української ідентичности, постійно наголошуючи, що Україна має стати спільною батьківщиною для багатьох народів, які замешкують її територію.

Існує гіпотеза, що вибір постколоніяльною елітою тієї чи іншої національної моделі — етнічної чи громадянської — залежить власне від типу еліти, яка приходить до влади у новоствореній державі. Стара адміністративно-політична еліта має схильність вибирати політичну модель, тоді як культурницька еліта природньо надає перевагу етнічній (мовно-культурній) концепції^{5}. Особливістю України є власне те, що обидві еліти — як політична, так і культурницька, — свідомо віддали перевагу територіяльно-політичній концепції^{6}. Якщо говорити простіше, справа виглядала так: стара адміністративна еліта, яка в одну ніч перетворилася з радянських комуністів в українських патріотів, вкрала цю ідею в української опозиції.

Важко сказати зараз, що керувало українською опозицією, коли вона свідомо висловилася на захист не лише національних інтересів українців, але й інших народів (включно з росіянами), що проживали на території Української РСР. Був це прагматичний (дехто навіть каже “цинічний”) вибір, вплив нової кон’юнктури, що виникла після Гельсінських угод, мудра тактика у відповідь на дії радянської спецслужби, котра пробувала представити український національний рух як вкрай націоналістичний, чи продовження традицій, які були притаманні українському рухові ще й раніше? Так чи інакше, українська опозиція, спочатку в роки Брежнєва, а потім Горбачова зробила дуже розумний вибір, і за це їй заслужено належиться честь і хвала. Це треба особливо підкреслити, бо нині щораз більше і голосніше говориться про брак ориґінальности щодо внеску українських опозиційних інтелектуалів у розвиток української політичної думки^{7}.

Але серйозні проблеми починаються, коли інтелектуальну формулу починають утілювати у життя. В Україні не бракує адвокатів політичної (громадянської) концепції української нації^{8}. Чого, однак, бракує самим цим адвокатам — то це відвертого обговорення тих труднощів, що пов’язані з реалізацією цієї формули. Неподолана відстань між гаслами і життям часто зводила нанівець благородні наміри політично заанґажованих українських інтелектуалів.

Насамперед побудова України як громадянської нації є дуже амбітною ідеєю. Амбітність є однією з найвиразніших рис українського національного характеру (ukrajinska duma, як говорять про нас поляки). Проте за амбітність треба ще й дорого платити. Ідея української громадянської нації є дуже коштовною у сенсі того, що вона відбирає багато енергії, зусиль, і — що не менш важливо — фінансів для підтримання злагоди між різними мовно-етнічними групами в Україні. Рівень національної однорідности населення є важливим мірилом готовости посттоталітарних держав і до радикальних змін: чим однорідніше населення, тим легше досягти консенсусу при вирішенні конфліктів, неминучих у час проведення глибоких змін у суспільстві^{9}. Досить навести такий приклад: три найбільш успішні у сенсі політичних та економічних перетворень посткомуністичні нації — Чехія, Польща та Угорщина — є одночасно найодноріднішими під етнічним оглядом. Звичайно, є окремі особи, які мріють у Польщі про “odzyskanie Kresow Wschodnich”, а в Угорщині — про відновлення “Великої Угорщини”. Прагматичнішою видається постава чехів, для яких возз’єднання зі словаками уявляється хіба як страшний сон.