«Дивна така любов»

Дипломант конкурсу романів, кіносценаріїв, п'єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА — 2009»

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

Анна Багряна

Дивна така любов

Роман-соната

І. Відьма солтанівська та дурнички усякі

Коли пуповину різали, казала мотовилівська повитуха Кукурудзиха, мати від болю конала, кричала страшно — аж голос їй тоді відняло. А мені — хоч би що. Усміхалася до світу, впускаючи довірливо крізь тонкі повіки перші промені штучного сонця.

Я народилася опівночі. На Різдво. У сильну завірюху. При старій запилюженій лампі баби Кукурудзихи. Моїй мамі пощастило, бо вже вранці наступного дня у Мотовилівці відключили електрику.

Надійкою назвали. Бо, певно, сподівалися від мене чогось. Рідні мої. Надію на мене якусь мали.

Отже, я усміхалася… А чого б не радіти, коли з темряви на світло виходиш? А що несправжнє, несонячне — байдуже тоді було.

Батько розсердився на маму, бо сина чекав, а не мене. Але ж спільна їхня вина — що так сталося. Неповінчаними вони зачаття учинили. Стихійно, похапцем. Згоди у Бога не поспитавши. От і мають — відьма їм народилася. Але хто про те знає? Поки що — ніхто.

На позиченій машині додому їхала, закутана з головою у нову пухову ковдру. Сам батько віз, хоч і не дивився, кого везе, лише — на дорогу, аби в яму чи в яку іншу халепу не вскочити. Мало там що. Снігу намело тоді за ніч — здоровенні кучугури та й морозець добрячий прихопив. Їхалося. Слизько. А батько давно не кермував. Відвик від машини. Ось чому і не дивився, кого везе.

А вже як привіз нарешті — тоді й роздивлятися почав. Себе у мені впізнавати. І, відшукавши у певнім моменті, під певним освітленням — а хоч би натяк скупий на якусь між нами подібність, — ніби трохи заспокоївся. Змирився, що не син. Що — я.

Маму мою довго лікували від німоти. Татко разом з бабусею Софією, тещею своєю законною, — геть виснажилися були у тих клопотах. Спокою не знаходили. Безпорадними почувалися перед невідомою їм силою. Кликали знахарок усяких до нашої хати. Травників, які зіллям гірким людей лікують. Одна баба-шептуха із Оленівки прибула, довго «хоробу» вишіптувала, але — намарно. Гроші взяла і поїхала собі, а мама так і не заговорила. Шептуха нічого їй тоді не вишептала, хоч і казала: «на ранок хороба вийде». Дурна — не вийшла.

Коли мама сказати щось хотіла, то записувала на папері олівцем — так, наче листи родичам здалеку пишуть, аби не забували. Але у роботі німота їй не заважала, швидше навпаки — ще й подругою вірною стала їй та німота. Бо працювала мама тоді на швейному заводі у Фастові. Тобто швачкою була. Швачці мова не потрібна. Лише руки. Головне — аби не ледачі. А чому кажу на мовчанку «подруга»? Бо коли мовчиш — ніхто твоїх думок потаємних не знатиме, твоїх мрій і намірів грішних, про які, мову маючи, неконтрольовано вибовкати можеш.

Батько мій у солтанівській школі учителем математики працював. Там без мови не обійтися. Учні його любили за те, що добрий із ними був, що любив багато розповідати усього цікавого — усього того, що належить, так би мовити, до розряду речей позаматематичних, — про життя риби у замерзлому ставку, про лісових потерчат і духів предків, про траву високу і черепи важкі під курганами. Те, що його хвилювало. У що сам, можливо, вірив неохоче, із застрогою чи певним сум’яттям.

Бабуся Софія по господарству поралася і мене доглядала. Іще з нами жив дід Гришко — її чоловік, мами моєї батько. Високий і засмаглий, з грубим голосом і гучним хропінням. Дід, іще хлопцем, «на фронті» воював, але розповідати про це не любив. Я тільки шрами його кілька разів бачила — на ребрах і передпліччі. Чула, як зітхав уві сні — певно, щось із минулого свого додивляючись… Неписьменними були батьки мамині, неграмотними, проте тямили трохи у мистецтві світовому — може, це десь на підсвідомому рівні у них було, хто знає. Коли людина до землі прив’язана, то завжди птахам заздрить — що мову неба розуміють. Отак і старі мої. До неба прагли. Шукали навпомацки — чогось високого. І — знаходили… Доки мама з татком — і прісно, і звикло — відбували свої трудові будні, ми утрьох — я, баба і дід — слухали… Бетховена. Це була така послідовність звичних для нас дій: мама прокидалася вдосвіта, довго лахами своїми шаруділа, через дві кімнати по тому на кухню йшла, з гуркотом зачіпаючи то стіл, то стілець, а відтак уриваючи сон дитячий, себто мій сон. І ніби вже з якогось виміру потойбічного — долинав до мене приглушений гуркіт кухонного причандалля. Мама щоранку варила яйця — «в мішечок», загортала їх дбайливо у стару газету, складала до полотняної торбинки, яку сама пошила — за усіма законами моди  тодішньої — смішної моди. Виходила з хати нечутно. Аж тоді батько прокидався. Вовтузився довше, ніж матуся. Сорочки перебирав — ніби на долю власну ворожив. Прикладав до кожної долоню, зо дві-три хвилини отак думаючи. А як надумувався досхочу, то вже й часу не було на снідання. Тільки склянку молока кислого перехиляв квапливо, ґудзики на старому вельветовому піджаку застібаючи шуйцею. Але бувало ще — вгризався у цілушку хліба пахучого, з вечора приготованого, і ото з тією цілушкою в зубах із хати вилітав прожогом, мов злодій який котячий чи що. Боявся на урок запізнитися. «Вчитель математики, — любив повторювати, — мусить виховувати в дітей відчуття точності. Дисципліна — понад усе». І — встигав. На урок. Власне новий день і починався для мене з того моменту. Точніше — з Бетховена. Бабуся виймала з-під ліжка старого тріскучого «патіхвона» і ставила платівку. Єдину. Бо інших не було. Слухання оте ритуальним стало для нас — наче «Отченаш» — тільки не перед сном, а навпаки — опісля пробудження сонливого. І я слухала. Мовчки. Намагалася зрозуміти «Місячну сонату». І багато інших речей у житті.

Так я дорослішала. Так свої перші кроки робила — під музику Бетховена, переплетену з музикою дідового хропіння. Бо завжди у житті все переплітається: високе і низьке, врочисте і буденне, серйозне і смішне.

Училася не ходити — жити. Так, аби завжди було добре. А якщо й зле — то не мені, бо до чого тут я?.. Якщо зле — то нехай комусь іншому…

У віці шести років світ уявлявся мені великою вазою з квітами — різнобарвними пахучими, які з часом в’януть і починають недобре пахнути. Отже, «перст Божий всеблагий» (так казала сусідка наша тітка Катерина) дбати мусить про вчасну зміну квітів у вазі. Аби світ не засмердівся, аби не вчаділи й ми від того смороду.

Зло не було тоді для мене злом. Зло уявлялося мені лише зів’ялою квіткою добра, яку Бог не викинув вчасно до смітника. Забув. Не схотів. Був зайнятий іншими — важливішими — справами…

Іще у нас у родині собака був. Щоправда, на прив’язі у дворі сидів, до будки зрідка зазираючи. Пильнував нашу хату, доки ми — кожен своїми — дурничками займалися.

У мене їх, ти дурничок, багацько було. Наприклад, —

дурничка номер один. Камінні могилки

То була така моя дивна вигадка — гра у «хованого-похованого». Суть — утому, аби камінчики на всіх вулицях збирати, а тоді закопувати глибоко у землю і позначки різні ставити — гілки там усякі чи каштани, чи пера випатраних сусідських індиків. Чомусь мені це подобалося — своїми руками могилки камінні робити і уявляти, що ніяке то не каміння в землі лежить, що то — люди справжні — такі, що у нашому селі часто помирають. Як в інших селах. Однієї весни ранньої я собі вибудувала на нашому городі, — там, де буряки з морквою ще посходити як слід не встигли, — цвинтар камінний. І ніхто про те навіть не здогадався. Навіть — коли викопували. Ніхто уваги не звернув. Мені — аж плакати хотілося. Просто було шкода поховань своїх. Бо то таємниці були мої. Хіба ж ні?..

Плакала, коли вистежив мене за тією моєю дурничкою сусідський хлопець Руслан. Він був старшим від мене на рік, але вреднючий такий — що хоч бери та ремня від сідниць не відривай. Побачив, як я посеред городу порпаюся, навпочіпки сидячи, ще й мугикаю якусь пісеньку, поспіхом складену, — та й давай до мене чіплятися: а що то? а нащо? а як хто взнає?..

Не витримала тоді і йому збрехала: «Я, може, квітку посадити хочу… чого лізеш у чужі справи?».

Здивувався: «Квітку? Хіба з каменя квітка виросте?».

«Дурний, — відповіла. — Камінну квітку! Виросте!».

І тоді — він — по селі усьому — розніс звістку недобру — про мене. Мовляв, відьма завелася у нас. Хоч і пуп’янок ще, хоч геть мала іще, а проте — відьма справжня. Бо, бачте, з каміння квітки вирощує, та ще й глузує так відверто з односельчан: мовляв, я свою справу знаю, а ви не лізьте, коли не знаєте…

Клятий патякало — Руслан, ображений на мене, що правди йому не сказала, таємниці не відкрила, звістку таку недобру, отже, розніс…