«Сердечна терапія»

Міла Іванцова

Сердечна терапія

Зима прийшла, поки вони кохалися. 

Лишень срібляста «тойота» зупинилася в осінніх сутінках перед світлофором, як від подвійної розділової смуги до дверцят водія підбігла пара — дівчина з мікрофоном і хлопець із камерою на плечі. Дівчина постукала пальцями у віконце й усміхнулася водієві. Скло повільно поповзло донизу, відкривши жіноче обличчя. Під світлом ліхтарів воно видалося втомленим і трохи здивованим. Хлопець із камерою підійшов ближче.

— Скажіть, що таке щастя? На вашу думку, звісно, — дзвінко промовила дівчина, тицьнула мікрофон у вікно й завмерла.

Вона стояла, нахилившись до респондента, усміхалася радше щиро, ніж вимушено-кіношно, і чекала на відповідь. Жінка за кермом, наче не почувши запитання, розглядала юних опитувачів, але, здавалося, думала про своє.

— То що ви розумієте під словом «щастя»? — нетерпляче перепитала дівчина, здивована такою довгою паузою.

Світлофор перемкнувся, позаду нетерпляче загуділа автівка. Дівчина здригнулася, відсмикнула руку з мікрофоном, випросталася. Скло почало повільно підніматися, але раптом заклякло.

— Скільки вам років? — долинув із салону втомлений жіночий голос.

Дівчина знизала плечима:

— Двадцять один, а що? — вона озирнулася на оператора, той продовжував знімати.

— Оце воно і є — ЩАСТЯ. Щастя — це бути молодим...

Вікно закрилося, «тойота» рушила.

— Жеко, ну нормально, а? — розвела руками дівчина, відходячи слідом за оператором до подвійної розділової смуги.

— Нармальна, Женько! Знято! — засміявся високого зросту оператор, опустив із плеча камеру, глянув на годинник. — Усе, годі тут мерзнути, завтра завіємося в якийсь супермаркет, де тепло, світло, народ швендяє розслаблений, там і познімаємо. Їдьмо до мене грітися, га?

Останні дні осені зовсім не такі приємні, як, скажімо, бабине літо. Велике місто вже без листя, але ще без снігу. Вітер тріпає дерева й кущі, інколи зривається дощ, потім передумує і знову ховається в хмари, а ті повзуть низько, повільно, наче приглядаючись до людей, які мешкають у цьому місті. Та загалом їм, хмарам, байдуже, вони линуть далі, а люди залишаються у своїй метушні й одвічних проблемах.