«Dolce Vita, або Кінець гламуру»

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п'єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п'єсами.

www.korona.ua

Ніка Нікалео

Dolce Vita, або Кінець гламуру

Іронічно-розважальний роман

Життя у фотошопі

«Dolce Vita, або Кінець гламуру» — роман про реальних жінок, написаний жінкою. Не боюся майже лайливого лейбла «жіноча проза»! Вона, на мій погляд, нічим не гірша за чоловічу, просто більш вишукана і чуттєва. І що поганого у тому, що на пострадянському просторі нарешті і жінки почали активно писати? Звісно, не усі зазнають слави і гонорарів Джоан К. Роуллінґ, але те, що наші книги здатні добросовісно конкурувати на полицях книжкових крамниць, давно ні в кого не викликає сумнівів.

Із зміною суспільно-економічного ладу у нашій країні відбулися незаперечні зміни і у нашій свідомості. Народилося покоління людей з іншим мисленням і з іншими цінностями. Втративши орієнтир «Ленін-партія-комунізм», ми не отримали на заміну нічого іншого. Бо ж віру у Бога з нас майже витравили. «Король помер! Хай живе король!» — і місце зайняв універсальний всемогутній фетиш під грубою назвою «бабло», яке має воістину магічний вплив. Вперше почула це слово, коли прийшла працювати літредактором до одного з львівських вишів. Подумала, що це чиєсь прізвище.

«Се ля ві», — каже одна із героїнь мого роману. «Хочеш бути щасливою, живи легко», — додає інша. Думка — суб’єктивна. Адже формула щастя у кожного своя. Усі головні герої і героїні книги — яскраві представники недавно сформованого бізнес-класу в Україні. Вони ще пам'ятають той час, коли, напівголодні, чекали у студентському гуртожитку на передачу з дому. Тому і поставили собі за мету матеріальний достаток. Досягли її. Але однаково усім чогось бракує. Кохання, кар'єри, грошей? Схоже на те, що чогось іншого.

Можливо, когось ці жінки роздратують, хтось навіть позаздрить їм, а хтось просто посміхнеться, впізнавши себе. Який час, такі і його герої. Література — як фотографія у фотошопі, тільки злегка прикрашена авторським домислом.

Хм… здається, обійшлася без недоречного пафосу.

Ніка Нікалео

C’est ма vie

Після тридцяти я навчилася декільком речам. По-перше, відкрила для себе справжній смак шоколаду; по-друге, навчилася пити тільки добре вино; по-третє, із подивом зауважила, що на світі існують ще й інші чоловіки, окрім мого. А по-четверте, зрозуміла, що не та жінка красуня, у якої привабливі риси обличчя, а та, яка почувається нею. І здатна переконати у своїй красі усіх оточуючих. Ще у цей перелік могли потрапити діаманти, машини і діти, але, мабуть, найголовніше, що я зрозуміла: бути просто жінкою — так круто! І я вдячна за це своїй долі.

Раніше мені постійно здавалося, що я ніколи не подорослішаю. Це у шістнадцять двадцятип’ятирічні видаються старими, а тридцятирічні взагалі старперами! А насправді і в двадцять, і у тридцять ти все ще чекаєш чиєїсь підказки. Тобі здається, що існує якийсь універсальний вказівник у житті, щось на кшталт американського хайвею. І тільки тоді, коли я оцінила правило «накоїв — відповідай», зрозуміла, що вже виросла з дитячих підколінок.

— Алло? — відповідаю на раптовий дзвінок.

— Ця гадина мені уже всі нерви витріпала! — замість привітання вигукує Роксолана.

— Хто? Та що сталося? — намагаюся врубатися.

У трубці схлипування і шморгання носом.

— Приїжджай на другу в «Арагві», за податковою, — пропоную, бо зараз годі поговорити.

— Ага, — ледь вичавила.

Рокса — одна з моїх товаришок. Хороша і талановита кобіта. Але з особистим щастям у неї якось не клеїться. І хоча я у такі ідіотизми, як вроки, не вірю, та надивившись по ТБ «Битв чорнокнижників», «Таємних символів» та іншої мракобісної чухні, мимоволі починаєш замислюватися. Напевно, тим телеканалам самим щось пороблено, бо усі мусують одну й ту саму тему. Спитайте будь-кого на вулиці: «Яку дату ви вважаєте найважливішою?» І отримаєте відповідь: «2012 рік». Не через чемпіонат світу з футболу, а через кінець календаря майя! Повний регрес.

Жити треба сьогодні. І я живу: виховую сина, піклуюся про свого чоловіка — це з моїх, так би мовити, обов’язків, а також відвідую різноманітні виставки, презентації і концерти, тренажерний зал, басейн і найпрестижніший у нашому місті салон краси «Венеціано». Саме туди я і прямую, цокотячи новими чобітками від Молінарі.

Здалеку помічаю: перед входом до салону якісь розбірки. Висока худенька фарбована білявка раз у раз гатить торбою по голомозій голові кругленького мужчини, викрикуючи: «Сволота! Бабій підстаркуватий!». Той хапає її за руку і намагається затягнути у потрощений Мерседес GL.

Підійшовши ближче, впізнаю номери авто знайомого мого чоловіка. «Ха! Вона тільки тепер дізналася про його походеньки?!»

Машина, нервово завівшись, від’їжджає.

— Прівєт, котя! — вітається зі мною адміністраторка майстерні гламуру, не припиняючи витріщатися крізь вікно на конфлікт на вулиці.

— Доброго ранку! — зверхньо усміхаюся Лєночці, ставлячи свою вітонівську сумку на її столик.

Враз біля мене виростає новий перукар, метросексуал Алекс. Взагалі-то за паспортом він — Олег, але ж це не так стильно звучить. Тож Алекс манірно допомагає мені зняти шубку-чорний діамант, намагаючись бути максимально люб’язним:

— Ви сєводня очєнь свєжи і красіви.

— Справді? Отже, вчора я була пом’ята і страшна? — ненавиджу, коли люди знають мене і все одно звертаються російською.

— Мабуть, я неправильно висловився… Я мав на увазі, що сьогодні ви особливо чарівна, — він переходить на українську, знітившись від мого поганого ранкового гумору, на який я маю повне право як VIP-клієнт цього закладу.

А чому, власне, я маю бути люб’язною? Мало не щодня я залишаю тут майже половину місячного заробітку середнього українця і була б набагато більш задоволена, якби зі мною тут спілкувалися моєю лінгвою. Хіба це не справедливо?!

— Любонько! Привіт, сонечко! — назустріч мені виходить мій косметолог, і я поринаю у надзвичайно приємні вранішні процедури.

Алінка справно відпрацьовує свій борг: я влаштувала її на це тепленьке місце.

— До нас тут віднедавна ходить одна вкрай пихата дівиця. Блондиниста така і дуже худа, хоча уже і двійко діток має. Вона ще у вашої перукарки обслуговується…

Львів, хоча майже міліонер, — місто, де тебе усі знають. Хочеш ти цього чи ні. Саме цю дівицю я щойно спостерігала у словесній баталії з чоловіком. «Ну-ну, так у чому там справа?»

— Юля, друга дружина Бориса Ростиславовича. Ну, ви ж знаєте, що він заради неї мусив піти з сім’ї. Кажуть, що він досі дуже опікується ними, хоча і передав своїй першій мережу магазинів.

— Та-ак?! — зображаю здивування.

— Але бабій є бабій…

— Алінка, вийді на мінуточку! — чую голос Лєночки. І вже за дверима: — Нє надо нічєво расказивать, ти шо, сума сашла?!

Напевно, почула, проходячи повз кабінет. Косметолог повертається у пригніченому настрої і компостує мені мозок маразмами про свої креми. Про Борьку з Юлькою вже ані слова. Але ж я і так у курсі їх історії.

Боря Ростиславович — особливий поціновувач жіночих принад, причому без зайвої перебірливості. Про це знали усі, у тому числі його перша дружина. Виглядає, що друга сім’я була необдуманим рішенням, про яке Боря (сто процентів!) жалкував. Адже та, заради якої він це утнув, нічого особливого собою не являла і зовні нічим не вирізнялася серед інших тодішніх його пасій. Красива молоденька лялечка з не надто обтяженим інтелектом обличчям. Для усіх очевидно, що вона йшла на бій лише за солідні «маєтки» Борі. І хитромудро розставивши свої тенета та вчасно завагітнівши, пробила коханця на жалість. У результаті отримала свій бойовий трофей, закріпивши право на нього народженням синочка, а за доволі короткий термін — і донечки.

Чи думала вона, що у зв’язку з цим Боря Ростиславович покине свої звички? Змінить пружні дівочі груди на безсонні ночі з дитячими памперсами і пляшечками з сумішшю? Не знаю, навряд чи… Але однаково гірко дізнатися, що ти не єдина, навіть тоді, коли знаєш, що ти не перша. Мабуть, саме у таку мить починаєш розуміти, що, вірогідно, ти і не остання.

Через годину Алінка зняла жувально-кремового кольору млинець з мого обличчя, констатувавши:

— Досконало!

Салон з псевдоіталійською назвою «Венеціано» — не просто заклад, де чоловіків і жінок намагаються переконати, ніби вони тут перетворюються на супермоделей. Це місце, де акумулюються останні новини і чутки. Тут тусується увесь істеблішмент по-українськи, так би мовити, вершки нашого суспільства: колишні, «відвисівші» своє валютчики, рекетири, фарцовщики, тепер, пардон, бізнесмени, депутати, навіть продюсери…