«Історія однієї істерії»

Ірина Потаніна

Історія однієї істерії

«Трамвай», — меланхолійно констатував він, виколупуючи з волосся шматочки обсипаного тиньку. Чоловік витяг із-за вуха олівець, відійшов на три кроки. «Так, тут, тут і тут… От зараза!» Тонкий графіт хрупнув і відломився. Винуватець ледь чутно вилаявся. Сьогодні все проти нього. Втім, як і вчора. І позавчора. І всю попередню вічність. Але нічого. Тепер у нього було чим помститися цьому егоїстичному світові. Замість покійного олівця вже щосили працював цвях, залишаючи на стіні шорсткі подряпини.

— Виходить, завтра вранці Петрович закінчить фіксатор, — ледь помітне тремтіння голосу виказувало вищий ступінь хвилювання. Передчуття швидкого втілення найвишуканіших снів сповнювало все його тіло зрадницькою кволістю.

Втім, руки працювали гранично чітко. Жало свердла пожадливо вгризалося у відволожену цеглу, викусуючи зі стіни шматки ніжно-рожевої плоті…

«Петрович?! Він зможе виказати. Признатися, для кого робив замовлення…» — думка боляче різонула спухлу полотнину мозку.

«Та ні. Петрович свій. І потім, кому спаде на думку розпитувати нещасного глухонімого?» — як завжди, він сам себе заспокоював.

Отже, все підігнано. Міліметр до міліметра. Вистава почнеться завтра… Довгонога кокетуха вийде погуляти, тихенько зарипить пружина. І тиша…

Розділ про те, що коли бажання збуваються, то, найімовірніше, вони були необдумані

— Альо, детективна агенція «Order», — солодкавими інтонаціями дурненької секретарки відгукнулась я на пищання телефону.

— Щаслива вітати, детективна агенціє! — незнайомим басом прогула слухавка, а по тому, звертаючись очевидячки сама до себе, продовжила: — Кгм… Детективна агенція з дефективною назвою… Саме те, що мені потрібно!

— Чим можемо бути корисні? — трохи холодніше, але й далі зображаючи щебетання, поцікавилась я.

— З ким я можу поговорити про… — в слухавці затнулися, — про проведення певного розслідування… Попереджаю відразу, справа підвищеної таємності, важливості, ну, й небезпеки, певна річ…

Попри те, що останнім часом нам із Жориком замовлень не бракувало, я все-таки відчула радісне серцебиття після останніх слів співрозмовниці.

— Одну секундочку, зараз я перемкну вас на детектива, — не припиняючи дурнувато посміхатися, промовила я. Потім швидко запищала кнопками на телефоні, вдаючи, що перемикаюся на інший апарат.

— Слухаю вас, — сухо озвалась нарешті своїм нормальним голосом, після чого натисла на апараті кнопку голосного зв’язку, щоб Жорик теж міг осягнути суть замовлення.

Слухавка мовчала, тільки підозріло пихкала.

— Детектив Кроль, — відрекомендувалась я, трохи дратуючись. — Чим можу допомогти?

— Нічого-нічого, — слухавка кілька разів розкотисто прореготала. — Знаєте, з вас вийшла б непогана акторка. Майже правдоподібне перевтілення. Я б тільки додала які-небудь характерні дефекти мовлення одному з образів. Приміром, детектив може трішечки гр-р-расир-р-рувати.

— Не може, — приречено зітхнула я. — Про це теж думала. Але, на жаль, мені потім із тими самими клієнтами доведеться особисто спілкуватися. Не зможу я весь час гар-рчати…

— А даремно, — пирхнула слухавка, — справжній актор повинен уміти тримати образ.

Тільки тут до мене дійшло, що ось зараз, вперше за три роки роботи агенції клієнти викрили мої безневинні хитрощі…

— Я не актор, а детектив. Решта — витрати виробництва, — можна було обмежитися цим сухим висловлюванням, але чомусь мене потягло на виправдання. — Розумієте, секретарка все-таки особа неофіційна. Вона може наговорити клієнтові безліч такого, про що детектив і подумати не може, щоб не заплямувати власної репутації, тому…

— Та ви не переживайте, дитинко, — слухавка вочевидь відчула мою ніяковість і напористо кинулася заспокоювати, — гадаю, ніхто не помічав досі вашого виверту… У мене це, розумієте, професійне. Я — режисер, — після цієї заяви співрозмовниця на мить замовкла, а далі діловито відкашлялася і з пафосом справжнього конферансьє відрекомендувалася: — Шаврай Зінаїда Максимівна!

Спираючись на її інтонації, моя уява миттю змалювала витончену пані Гурченківского типу й віку.

— Дуже приємно, — трішки засоромилась я, — і все-таки, що у вас за справа?

— О… Це тільки тет-а-тет. Ви зможете під’їхати до нас?

Я зрозуміла, що власна цікавість розірве мене на дрібненькі клапті, якщо я тільки посмію відмовитися від подальшого спілкування. Схоже, я міцно втрапила в лабети до чарівної режисерки.

— Гаразд. Як вас знайти?

Співрозмовниця назвала адресу, причому, дуже дохідливо пояснила, як під’їхати до потрібного будинку на авто. Мене запрошували просто на заняття студентського театру «Сюр».

— Мене ви легко впізнаєте, — наостанок додала Зінаїда Максимівна, — я вродлива. Красива й велика…

Коли я поклала слухавку, нареготатися досхочу не встигла, бо телефон знову задзвонив.

— Детективна агенція «Order»! — автоматично защебетала я.

— Любонько, — не менш цукровим голоском промовила Зінаїда Максимівна, — не перемикайте мене на своє керівництво. Ну їх к дідьку. В мене тільки одне запитання. Ви, ж, я так розумію, в курсі всіх справ… Скажіть, ваші детективи дійсно професіонали? Можу я розраховувати на кваліфіковану допомогу? Не хвилюйтеся, все сказане залишиться між нами, пані Кроль ні про що не довідається.

Я подумки зааплодувала режисерці. Он що значить театр!

— Скажу відверто, — я перейшла на шепіт, — спец у нас тільки один…

Жорик, який досі байдуже слухав ці мої переговори, трішки підняв підборіддя.

— Але, розумієте, — провадила я, — його якраз навідала зоряна хвороба, тому він навряд чи візьметься за вашу справу. В будь-якому разі, осторонь Георгій Собаневський не залишиться, і консультації пані Кроль, на рахунку в якої, до речі, теж є зо двоє розкритих злочинів, все одно даватиме. Інакше вона не готуватиме йому їсти. Вагомі аргументи, чи не так?

Останню фразу я виголосила більше для Жорика, який уже розширив очі та запекло жестикулював, намагаючись показати, що особисто він до справи цієї божевільної клієнтки ніякого відношення мати не збирається.

— Чудово, передайте пані Кроль, що я буду неймовірно щаслива бачити її в себе.

Нарешті я поклала слухавку і все-таки розреготалася.

— Катерино! — повчально почав Жорик. — Ти поводишся, як дівчисько!

— Хто скаже, що я хлопчисько, нехай кине в мене камінь, — радісно процитувала я класиків.

Жорик, обкладений газетами, сидів перед вікном. З виглядом людини, стомленої мирською метушнею, він спостерігав за перехожими. Зрідка мій благовірний переглядав газетні замітки про себе, скрушно похитував головою, бурмотів улещено: «Придумають же, журналюги» — і знову звертав оспівану мудрість свого погляду на вікно. Річ у тім, що не далі, як учора Георгія оголосили найяскравішим персонажем літа, що вже минало. Зо дві гучні справи, розкриті нашою агенцією, зробили Жорика міською знаменитістю. Він ще не цілком освоївся з новою роллю, тож трішки перегравав. Заявив, що всі дрібні та несерйозні справи відтепер передаються в моє розпорядження та з виглядом метра стежив за всім, що відбувалося, звідкілясь дуже звисока. Я знала, що це в нього тимчасове, тому не ображалася.

Зрештою, Жорикові справді було чим пишатися. Кримінальний світ міста буквально здригнувся під натиском детектива Собаневського. Жорик безстрашно кидався в лігвище до ворога, брав участь у страшних бійках, навіть був поранений… Гад! Ніколи не пробачу йому, що про всі ці пригоди дізнавалася вже після їхнього благополучного завершення. Заприсяглася собі, що заради помсти Жорикові обов’язково вплутаюся в першу-ліпшу колотнечу зі стріляниною, та кидалася на всі можливі замовлення. На жаль, нічого, пов’язаного з небезпеками, поки що не траплялось.

— Катерино, якщо ти хочеш отримувати нормальні замовлення, то поводься відповідно, — схоже, Жорик уявив себе паном Макаренко. — Навіщо ми змінили помешкання? Навіщо оселилися на першому поверсі? Щоб перетворити своє житло на офіс. Аби клієнти приходили до нас. Розумієш? — він говорив майже по складах, вважаючи, що зміст сказаного так швидше дійде до мене. — Не ми до них, а навпаки… Справа цієї твоєї пані, напевне, копійки в базарний день не варта… До речі, — він раптом заговорив зовсім іншим тоном і значно пожвавішав, — чи не поснідати нам?

— Ми ж уже снідали! — обурилась я. Манія величі зробила Георгія жахливо ненажерливим.

— Невже? Вибач, я не помітив. Отож, — він не відводив очей від вікна. — Хочеш, я заздалегідь розповім тобі, що там за справа? Якщо йдеться про театр, виходить, розслідування неминуче ввіпреться в страшний клубок людських пристрастей, — розповідаючи, Жорик вочевидь захопився. Моя хвороблива уява давно вже заразила його фантазії, і тепер Жорик теж іноді справляв враження не цілком нормальної людини. — Хтось не отримав бажаної ролі й тепер згоряє від бажання помститися режисеру! Актори б’ються через гроші, а акторки — через акторів… Декоратори й робітники сцени тихо ненавидять один одного та уряд, який змушує торговців підвищувати ціни на спиртне. По стінах каламутними зеленавими патьоками спливають заздрощі. Як правило, головна дійова особа таких справ — дружина режисера. Вона теж акторка. Найчастіше бідолашна виявляється жертвою. Ні, звичайно, їй дістаються найвищі вихваляння, головні ролі, можливості давати інтерв’ю… Ну, як тут не провчити гадюку… Або ні. Жертвою виявиться режисерова коханка, а злочинницею — звичайно ж, його дружина…