«Право на пиво»

— 0:14 ДЗ, — охоче допоміг йому Едик. — Колись дуже давно час міряли інакше. Добу ділили на двадцять чотири години. Тепер годинник показує час, що залишився ДЗ — до заходу, або ДС — до світанку. Однак, навіть зараз легше вижити, якщо не дивитися на годинника. Ти мене розумієш?

— Де ми?.. — промурмотів вампір.

— Це Труба, — сказав Едик. — Коли ваша братія захопила владу на усій планеті, люди навчилися будувати міста під пластиковими укриттями — банями. Найближчі з них з’єднані Трубами — довгими тунелями із пластику. Так вже вийшло, що тиждень тому в одному такому тунелі зазнала краху монорейка. Труба не витримала — розкололася, й у щілину, що утворилася, заюшили вампіри. Нас надіслали усунути пошкодження. І заодно — усунути вас.

— Це мерзотно… — видихнув вампір. — Це… це настільки мерзотно…

Едик знову приклався до пляшки:

— Холодненьке, — сказав він, витираючи губи. — Правда, потішно, що для нас алкоголь — ледь не основа життя, а для вас — вірна смерть?

— Ви — вилупки! — з ненавистю видихнув вампір.

— Потішно, — повторив Едик. — Коли тебе били, ти мовчав. Що змінилося?

— Ісус сказав: «Підстав другу щоку…» — зашепотів вампір. — Але він нічого не говорив про те, щоб пройти повз ближніх… котрих б’ють по щоках… А ви збираєтеся вбити… вбити ні в чому не винних…

— Ти — християнин? — зацікавився Едик.

— Я… — обличчя інтелігента раптом прийняло осмислений вираз. — Я… Мене звати… Я називаюся Герман…

Годинник ледве чутно пискнув: 0:00 ДЗ.

10:43 ДС.

Сергій виплюснув вміст другої пляшки в обличчя вампірові.

— Добре пиво, — сказав Ібрагім, коли крики нелюдя стихли. — Не занадто слабке, щоб дати вампірові шанс, і не занадто міцне, щоб він мучився.

2. Монорейка

Едик дізнався про трагедію у Трубі три дні тому. Тоді йому подзвонив сам полковник Тетеря.

— Співчуваю, — ніяково промурмотів він. — Едику, я знаю, що у цьому поїзді була Інга. Я… я зрозумію, якщо ти відмовишся брати участь в операції…

— Я згоден, — відповів він сухо.

Вагон монорейки врізався у стіну Труби й прорвав її по усій висоті, вивалившись наполовину назовні. У чорний отвір, облямований розплавленим пластиком і горілими дротами упереміш з ізоляцією, було видно зірки.

— Крізь баню на них дивитися веселіше, — сказав чомусь Рой, потираючи перенісся. — Вони… вони якісь яскравіші…

Едик кивнув, хоча ніколи не любив дивитися на зірки. Вони не створювали йому проблем, це залишалося прерогативою людей.

Сергій тим часом вовтузився з біошукачєм, длубався у кожному закутку вагона, перевертав сидіння, заглядав під купи понівечених тіл. Робив він свою роботу не кваплячись, але все одно було помітно, що нервує.

Занадто багато життів забрала ця клята аварія.

Ібрагіму, схоже, було однаково. Він, немов тінь, ішов за Сергієм з гвинтівкою напоготові й іноді допомагав відтягувати трупи.

Едик сидів на ящику з пивом, у якому не вистачало приблизно половини вмісту, і курив, пускаючи димові кільця у стінний провал.

— Як там? — крикнув він Сергію.

— Глухо! — відгукнувся той. — Живих не залишилося. Якщо й були — вони вже нелюди.

Серце на мить завмерло, немов сумніваючись, чи варто йому стукати далі, а потім застукало, як скажене.

Адже він розумів, що все марно. Тому й відтягував час. Вони могли з’явитися на місці катастрофи ще удень.

— Що ти скажеш? — запитав Едик у Роя.

Той знизав плечима:

— Погано. Технікам тут копирсатися тиждень. До того ж ще треба забезпечити постійне прикриття… Назовні навіть руку страшно висунути — вмить відітнуть.

Едик кивнув і вистрілив у пітьму — мутно-сіра голова промайнула у щілині поміж вагоном та стіною і вибухнула гейзером липкої коричнюватої рідини.

— По пляшці? — запитав Едик, дістаючи з ящика «Оболонь».

— Стратегічні запаси пропиваємо? — спробував віджартуватись Рой.

Едик серйозно кивнув:

— Ти поки телеграфуй до центру. Розкажи, так, мовляв, і так, робота чекає серйозна. Живих нікого не залишилося.

Швидка тінь лише на мить блимнула, розрізавши вагон на дві частини і зникла, розчинилася в інших тінях, неживих і нерухомих.

Рой цього не помітив, він захоплено тицяв у клавіші радіотелефону, намагаючись зв’язатися з містом.

— Краще скажи… — прошепотів Едик піднімаючись, — щоб вони заварили вихід і сюди не сунулися…

Рой завмер із трубкою у руці.

Вигляду нього був досить жалюгідний.

Тіней стало вже набагато більше, і він їх побачив.

Люди, які щойно суцільним килимом устеляли підлогу вагону, піднімалися на ноги і з надзвичайною спритністю атакували їх.

Майже відразу не пощастило Сергієві — хлопчину миттєво накрила купа одноманітно блідих тіл із надзвичайно живими очима.

Ібрагім ще якийсь час відстрілювався, а коли зрозумів, що шансів нема, запхав дуло пістолета до рота і вистрілив.

Його схопили за ноги й відтягли до глибини вагона. Едику примарилось, що він чує плямкання. Хоча навряд чи — відстань була занадто велика.

Едик з Роєм стояли спиною до спини поруч із ящиком і вицілювали сірі тіні, що кружляли навколо у божевільному танку, але жодного разу не влучили — вампіри не збиралися лізти напролом, наче у якому-небудь стародавньому фільмі жахів.

— Гей! — крикнув хтось із блідошкірих. — Здавайтеся по-доброму! Ваш друг уже з нами!

Спочатку було тихо…

— Хлопці, це чудово! — крикнув Сергій, який, утім, не спішив виходити на світло. — Забудьте про те, що вам говорили раніше! Все це туфта! Я… я ніколи не почував себе так добре, так легко, так вільно… адже ви так само можете зробитися невмирущими, хлопці!

Куля верескливо ковзнула по металу і «пішла» кудись у морок. Рой тремтячою рукою вставив у гвинтівку новий магазин.

— Хлопці, ми легко можемо повернути цю кулю! — весело промовив Сергій. — Але ми хочемо дати вам шанс! Едику, Рою, нащо повторювати долю Ібрагіма? Ідіть до нас…

— Я хочу бачити свою дочку, — тихо, дуже тихо вимовив Едик.

Але вампіри його почули.

3. Інга

Це сталося тиждень тому.

Пізніше він скаже товаришам, що відчув щось лиховісне, моторошно неправильне, коли ключ сухо клацнув у замку, і двері з легким скрипом відчинилися.

Насправді було не так. Того вечора йому було добре, надзвичайно добре, такого не траплялося вже кілька років по смерті дружини. Сьогодні на роботі він раптом зрозумів, що у житті ще не все втрачено. У нього є сім’я і чудова донька.

Едик увійшов до вітальні, стягнув з ніг черевики і тільки тоді крикнув:

— Інго! Я вдома!

Квартира озвалася тишею і клацанням стародавнього годинника. Однак, це не було тишею порожньої кімнати. Едик відчував, що у квартирі хтось є.

Він замовк, прислухався, розгублено погладжуючи праву кишеню штанів, у якій тримав годинника, подарованого дружиною у день весілля. Нечутно крокуючи, пройшов по коридору, зазирнув до зали. Пішов далі, до ванної кімнати.

На підлозі перед міцними дубовими дверима валялася грубенька книжечка у дешевій обкладинці зі шкірозамінника — альбом з фотографіями.

І тільки зараз Едик відчув, що сталося щось моторошно неправильне, лиховісне…

Рухаючись автоматично, він підняв фотоальбом з підлоги і постукав у двері ванни.

— Облиш мене… — тихо відповіла Інга.

— Донечко, мила… — прошепотів він. — Відкрий…

— Не намагайся виламати двері, — сказала вона. — У мене твій ніж, батьку…

— Я… — почав було Едик, але замовк, не в змозі вимовити хоч що-небудь.

— Я знала, що у тебе є альбом, у якому зберігаються ваші з матір’ю фотографії, — прошепотіла Інга. — Я бачила ці фотографії — весілля, моє народження, ваші щасливі посмішки… Господи, як я тоді любила тебе, тату… за те, що після матері в тебе не було жодної жінки… за те, що ти продовжував кохати її… Я і не підозрювала, що є ще один альбом.

— Але…

— Чому ти не сказав мені, від чого вона померла? — запитала Інга.

Едик безсило прихилився холодним чолом до одвірка.

— Відкрий першу сторінку альбома, татку.

Він не відкрив її — він і так чудово знав, що там буде.