«Життя, Всесвіт і все суще»

І тоді вождь, однаково який з двох, відкликав гінця вбік і витлумачував йому ту причину, повільно і старанно, не пропускаючи жодної манюпусінької дрібнички.

І найстрашнішим було те, що ті роз’яснення були ґрунтовними. Вони були вкрай чіткими, логічними і твердими. Гінець схиляв голову на груди і картав себе за те, що був аж таким дурнем, не підозрював, який суворий та заплутаний є той світ, в якому він живе, і з якими труднощами та парадоксами доводиться миритися, коли ти вже наважився в такому світі жити.

— Отепер ти взяв до тями? — бувало, питав вождь. — Гінець тільки тупо кивав головою.

— Тож розумієш, що цих сутичок уникнути неможливо? Ще один тупий кивок.

— І чому вони мають проводитися в лісі, і чому вибір цього місця для побоїщ якнайкраще слугує загальному благу, в тому числі і благу Лісовиків?

— Е…

— Якщо розглядати в далекосяжній перспективі?

— Е…  так.

І тоді гінцеві ставала зрозумілою причина, і повертався він до лісу в середовище свого народу. Та, наближаючись до дому, продираючись крізь лісові хащі, він раптом усвідомлював, що начисто позабував усе почуте про саму причину, опріч того, що сказане здавалося йому напрочуд переконливим. А от суть самої причини геть випарувалася з його голови.

І звичайно ж, Лісовиків дуже тішило, коли наступного разу Князі Рівнин та Племена Холодних Гір черговий раз починали вогнем і мечем прокладати собі шлях крізь Ліс, заганяючи на той світ усіх Лісовиків, що попадали їм під руку.

***

Прак перервав свою розповідь і патетично закашлявся.

— Я був гінцем, — вів далі він, — коли після появи вашого корабля в лісі розгорнулися битви, жорстокості яким було не позичати в попередніх. Багато наших полягло. Я гадав, що можу донести суть причини до свого народу. І я пішов. Вождь Князів повідав її мені, та на зворотному шляху вона розсипалася і розтала в моїй голові, мов сніг на сонці. Так воно вже повелося, так воно вже і йшлося.

Піднявши очі на Артура, він знов захихотів, на цей раз зовсім тихо.

— І останнє, не враховуючи жаб, що залишилось у моїй пам’яті від еліксиру правди — це останнє послання Бога сотвореному ним усьому сущому. Маєте бажання послухати?

На мить усі завагалися, підозрюючи, що Прак жартує.

— Це суща правда, — запевняв він. — Не зійти мені з цього місця. Його груди ледь здіймалися, дихати йому було важко. Голова незграбно завалилася набік.

— Коли я вперше дізнався, про що йдеться, то враження великого те на мене не справило, — не вгавав він, — та я пригадую, яке враження склала на мене розповідь вождя Князів і як скоро вона випарувалася з голови, тож, виходячи з цього, я вважаю, що з самого послання пожитку буде більше. Хочете послухати, про що воно? Бажаєте?

Слухачі тупо закивали.

— Ще б не хотіли. Якщо вже вам так кортить, то я пропоную полетіти та пошукати його самим. Воно виведено тридцятифутовими вогненними літерами на вершині Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті Прелюмптарн, це третя від сонця Зарс в галактичному секторі Ку-Ку-Сімка Дріб-Джі-Гамма. Його охороняє Панцерлусковинна Домовина Ту-паря.

Після цієї заяви зависла довга тиша, яку нарешті порушив Артур.

— Даруйте, де отевочки, як його? — перепитав він.

— Воно виведено, — повторив Прак, — тридцятифутовими вогненними літерами на вершині Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті Прелюмптарн, це третя від…

— Даруйте, — знову перепитав Артур, — яких гір?

— Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті…

— Якій країні? Я не зовсім розібрав.

— Севорбойпстрії, на планеті…

— Сервоб…  якої?

— О Господи всемилосердний, — зітхнув Прак і роздратовано віддав Богові душу.

***

В наступні декілька днів Артур час від часу згадував про послання Боже, та врешті вирішив не піддаватися спокусі відшукати його і твердо дотримуватися першоплану — осісти на якійсь маленькій мальовничій планеті і сумирно коротати свої дні. «Врятувавши Всесвіт двічі протягом одного дня, — розмірковував він, — можна жити трохи спокійніше».

Друзі висадили його на планеті Кріккіт, яка знову стала ідилічно-пасторальним раєм, хоча пісні часом і доводили його до шалу.

Він присвячував багато часу польотам.

Він навчився спілкуватися з птахами і виявив, що розмова з ними наганяла фантастичну нудьгу. Пернаті тільки й щебетали про швидкість вітру, розмах крил, співвідношення енергії і маси, коли пощастить — то про ягоди. Прикро, та він виявив, що коли засвоїти пташину говірку, відразу усвідомлюєш, що піднебесний простір постійно заповнений цим пустопорожнім цвіріньканням. І від нього нікуди не дінешся.

З цього приводу Артур, урешті-решт, занедбав літальний спорт і привчив себе до життя долі, і йому воно подобалося, хоча пустопорожнє цвірінькання доносилося і до самого низу.

Якось одного дня, коли він гуляв по поверхні землі полями, мугикаючи недавно почуту пісеньку, прямо перед його носом з небес спустився сріблястий зореліт.

Розчинилася ляда, висунулися східці. З корабля вийшов високий сіро-зелений чужинець і величаво попрямував до Артура.

— Артур Філі…  — почав був він, та, уважно придивившись до Артура, а потім зиркнувши у свою теку, спохмурнів. Знову зміряв його поглядом.

— Здається, тебе я вже облаяв, га? — промимрив він.

Примітки

1

Крикет — це різновид бейсболу чи лапти. На трав'яному майданчику встановлюються дві хвіртки (три стовпчики з двома поперечками), до цього потрібні ще м'ячі та битки. Грають дві команди по одинадцять чоловік у кожній. Гравці однієї з команд нападають: кидають м'яч, намагаючись збити хвіртку. Гравці іншої команди захищаються: почергово стоять біля хвіртки з биткою в руках, намагаючись загилити м'яч якомога далі, а за той час, поки нападаючі ловлять м'яч, добігти до другої хвіртки, торкнутися лінії і повернутися назад. Це і є ті самі «пробіжки», про які йде мова в творі. Якщо за час пробіжки один з нападників зловленим м'ячем встигає збити хвіртку, захисник виходить з гри і його заміняє інший гравець. Гра триває, доки з неї вийдуть усі захисники. (Тут і далі примітки перекладача.)

(обратно)

2

Тестова долина, Новий ліс (Нью-Форест) — мальовничі паркові зони в графстві Гемпшир неподалік від міста Вінчестер.

(обратно)

3

Валгалла — за давньогерманською міфологією, райське пристановище для душ героїв, які загинули в битві.

(обратно)

Оглавление